Під хмарним небом/Іван Попович
| ◀ Отаман Музика | Під хмарним небом Іван Попович |
Кара ▶ |
|
У рідному краї
Панує руїна,
Не день і не тиждень
Бідує Вкраїна:
На боцї лївому
Іванець панує,
Правий же Тетеря
Для Лядсьтва руйнує…
Тобі, Україно,
В життї самі муки
Здавен готували
Дїтей твоїх руки.
Для панської ласки,
Великая Мати,
Тебе починають
Свої роздирати.
І Паволоч місто
Того не минуло:
Тетерине військо
Його обгорнуло;
Посипались кулї,
Ревнули гармати…
Та наше козацьтво
Уміє стояти!
У містї полковник
Не дасть у наругу:
Взяв хрест в одну руку,
А шаблю у другу, —
С хрестом та з мушкетом
Не страшно нїчого!…
Попом він був спершу
І в Бога сьвятого
І щастя, і волї
Благав Українї
І знов у час лютий
Страшної руїни,
Щоб край боронити,
Узявсь він до зброї:
Він вміє молитись
І вистоять в бої.
Ой крикне Тетеря:
„Руйнуйте й палїте!“
Встають тетерянцї
На Паволоч бити.
Та зброю Попович
Держить ще руками
І Бога сьвятими
Блага молитвами,
А сам до гетьмана
Листи посилає,
Потуги він просить,
Бо сили немає.
Але-ж Бруховецький
Не дба про те дуже:
Чи згине, то й згине, —
Йому те байдуже!
Ой ще день минає,
Минає і другий —
Несила боротись,
Немає потуги.
Тетеря лютує:
„Не кину нїкого:
Всїх виріжу в містї,
Старого й малого!“
То бачить Попович,
Що згинуть всї люде
І каже до себе:
„Ой нї! так не буде!“
І він до Тетері
Гінця посилає:
„Хай винного кара,
Гетьмане, спіткає:
„Бо сам я тут винен,
Не винні цї люде, —
Нехай же і кара
Мінї тілки буде.
„Карай мене люто,
Але-ж — я благаю! —
Але-ж не руйнуй ти
Коханого краю!“
Чогож то зібрались
Ті люде край брами?
Ой тож то Попович
Прощавсь с козаками.
Чого-ж то козацьтво
Й міщане ридають? —
В останню дорогу
Його виряжають.
Поміст уже збито
Край муру мійського;
Спокійно зіходить
Попович на його.
Ой глянув Попович
По рідній країнї:
„Мій краю коханий,
Мій краю єдиний!
„Ще довго кайдани
Ти будеш носити,
Вмивати муть кровю
Тебе твої дїти.
„Та иньша година,
Я вірю, устане:
Загоютьця люті
Крівавії рани,
„Впадуть з нас ганебні
Кайдани тяжкії, —
Борітеся-ж, браття,
І вірьте надїї!“
Схиливсь на колоду…
Сокира звелася,
Упала — і кровю
Земля напилася…
Умер він безщасний,
Та повний надїї
На иньшії, кращі
Години яснїї!…
