Під колесами історії/Політика й відповідальність
| ◀ Ірійська держава | Під колесами історії Політика й відповідальність |
З новим роком ▶ |
|
З приводу якоїсь полєміки межи двома українськими публіцистами на еміґрації, один із краєвих часописів, осудивши джерело й метод цеї суперечки, написав недавно м. ин. таке на адресу української еміґрації: „Кождий, хтоб він не був, що в теперішній тяжкій і переломовій хвилі намагається підкопати авторітет уряду, є в очах громадянства ординарним злочинцем. Хто має які особисті порахунки з урядом, чи особами, що в нім засідають, мусить відложити їх на пізніше. Це думка загалу краю.“ Основна ідея цього заклику, останні чотири слова його виписки й обставина, що він появився в однім із поважніших орґанів громадської думки, заслугують хиба цього, щоби спинитися дещо над висловленою тут тезою з обсягу практичного політичного життя. Беремо з нього тілько те, що принципіяльне, і не доторкаємо нічогісінько подій і людей, які дали привід до поставлення цього правила.
Хто прочитав уважно вище наведений цитат, мусів зрозуміти, що в ньому висказана дуже серіозна думка, одна з основних доґм національної політики кожного народу; та разом із цим, уважний читач не може не відчути, що у формі, чи радше методі, в якій ця правда висказана, щось не зовсім до ладу… Що саме? Викресліть із поданої в горі тези два слова: „теперішній“ із першої думки, та „особисті“ із другої, а побачите, що теза висловлена далеко ясніше і бездоганніше. Вона говорить, що у критичних моментах національного життя, коли у грі доля всього народу, ціле свідоме й політично зріле громадянство повинно стати за своїм урядом, хоч би він багатьом був не до вподоби, хоч би він помилявся в цьому, чи в тому; що опозиція проти нього не повинна йти так далеко, щоби разом із урядом вивернулася вся національна справа. Саме треті роковини повстання проти Гетьманщини дуже добре надаються, щоб оцю думку освітити ярко із історичної перспективи і поставити перед очі українському громадянству, в Україні і на чужині сущому: одним на кару, иншим на науку… І в цій перспективі як корисно виходить Гетьман Скоропадський, який по свойому упадку станув лояльно осторонь та ні словом, ні ділом не вчинив нічого, щоби могло утруднювати державне завдання тих, які оголосили себе кращими від нього.
Віримо що й автор наведених на вступі фраз думав так само; одначе складаючи необережно правило, він викривив мимохіть основну ідею, головно вставкою обох означених слів, та пригадав цим один висказ Меколєя: „Кожний, хто бачив світ, знає, що нема нічого нікчемнішого, як загальна максима.“ Наш автор мав, очевидно, на умі певний означений факт і певний означений уряд, та своїм формуванням дав він читачам право користуватися його тезою, як кому любо.
Посеред усього, сьогодні Україна має мало не десяток національних урядів і щож як кожний з них вимагатиме безоглядної лояльности громадянства? Далі, більш методичний автор, пишучи слово „в теперішній хвилі“, був би запитав себе; хто уповноважений рішати, чи хвиля все ще переломова й тяжка, чи вже може надійшло оце „пізніше“? Невже сам уряд? В такому разі хиба мало на світі урядів, які не радіб були розтягнути своє право незайманости і невідповідальности як можна довше — в безконечність… Це людська річ, та якраз тому не слід про такі людські обставини писати євангельським слогом. Таксамо більш уважний автор, пишучи про „особисті порахунки“, був би спитав себе: ну, а хто виявляє політичні суперечности з урядом, чи він також ординарний злочинець? З одного боку особисті конфлікти в політичному життю грають тілько підрядну ролю; з другого боку деяким „особам, що засідають в уряді“, може бути часом наручно бачити у кождій політичній критиці особисту напасть і злочин ображеного маєстату, або навпаки — прикривати недоторканістю свойого урядового становища деякі вчинки, які з політикою не мають нічого спільного. Окрім цього досвід з останньої війни учить, що зміни урядів законним шляхом не тілько можливі але й корисні в певних висококритичних для нації хвилинах. Колиб автор подумав був про все те, був би певно висловився обережніше і не ставив тези так, щоби було можливо зловжити її.
Згадуємо про все те не задля того, щоби докоряти кого, тілько щоби пригадати відвічний і незадавнений закон про відповідальність національних керманичів, відповідальність політичну і моральну за їхні вчинки, методи і наслідки їхньої діяльности. Нам здається, що обовязком національної преси, у пяті чи треті роковини пробудження України до самостійного політичного життя, повинно бути не затирання серед громадянства свідомости права судити своїх провідників, тілько навпаки — цю свідомість розбуджувати, розвивати і скріпляти.
Воно буде краще і для самих урядових осіб.
22. XII. 1921