Про старі часи на Українї (1919)/Український рух в 1860 і 1870-х роках
| ◀ 27. Шевченко й його товариші | Про старі часи на Українї 28. Український рух в 1860 і 1870-х роках |
29. Українство під забороною. Робота на галицькім ґрунті ▶ |
|
|
——————
Так розігнано перше товариство, що зібралось працювати для України, — доходити свому народови свободи й щастя. Правительство взялось забороняти й нищити українські книги, українське слово, українську память про старовину. Навіть такі слова як: „Україна“, „Гетьманщина“ не позволяли ся в друкованих книгах. З старих памяток про козаччину пропускало ся те, що говорило про старі українські змагання до свободи. Одначе сміливі гадки Кирило-Мефодіївцїв, огненні слова Шевченка жили в громадянстві: ширили ся в писаних копіях.
Тим часом настали в Росії вільнїйші часи, після Кримської війни. Кирило-Мефодіївцїв увільнено з заслання й могли вони, хоч не всї, зібратись до купи. Зібрали ся в Петербурзї й стали там видавати українські книжки та місячник, журнал українсько-росийський, що звав ся „Основа“ (виходив в рр. 1861 і 1862), і в нїм поширювали свої гадки про українство.
За ті десять лїт багато змінило ся в Росії. В Кримській війнї побито росийські війська, й побачили люде, що годї такому порядкови бути далї: не давали людям свободи на те, мовляв, аби „государство“ (держава) було сильнїйше, а тим часом показало ся, що государство з того ледве не пропало, бо без свободи та освіти й держава не може бути сильна. Правительство схаменулось на якийсь час і метнулось до реформ (нових порядків). На першу чергу заходило ся коло скасовання кріпацтва, потім коло заведення кращих судів, городської та земської управи, народньої освіти.
Братчики кирило-мефодїївські, між ними й Шевченко, що тодї, одначе, вже доживав свої останнї днї (вмер в лютім 1861 року), й иньші Українцї пристали всїм серцем до справи скасовання кріпацтва. Вже від давна, як знаємо, в письменстві українськім сильно били на кріпацтво, як на велику неправду (дуже гарні оповідання про те кріпацтво писала в тім часї в 1850—1860 роках Марія Маркович, підписуючи ся „Марко Вовчок“). Тепер, коли правительство само взялось до визволення кріпаків, богато з Українцїв мали в сїм велику участь та піклувались про те, щоб визволеннє як найкраще було сповнене; ставали за мирових посередників, або працювали по селах.
Для того, щоб селяне знали свої права й могли за них упоминатись, Українцї заходились писати книжечки про закони й порядки державні. Брались також до поширення освіти між народом, упоминались за тим, щоб наука була в школї на мові українській — рідній, для дитини зрозумілій, аби та наука була легка й користна. Закладали школи для дорослих, такі, де можна було вчити ся вечерами та недїлями робітникам і слугам неписьменним. Складали й видавали книжки для шкільної науки, маленьких та дешевих — копійчаних „метеликів“, щоб поширювати між людьми. А разом з тим і в тім місячнику і деинде накликувано українську інтелїґенцію, освічених людей аби держались своєї народности й не занедбували працї для України та для народу українського, для мас трудящих, селянських.
.jpg)
Костомарів бувши тодї славним істориком, професором петербурського унїверситету, видавав на те цїнні й важні писання про українську історію, вияснюючи ті нахили й змагання, які були в українськім житю — до свободи і рівности, демократизму, народовластя і федеративного устрою, ще в княжих часах і потім в добі козацькій. Кулїш писав про українське письменство, вияснюючи його народолюбні й демократичні змагання.
Цїлий сей український рух 1850—1860-х років мав такий народолюбний, народницький характер. Полїтична проґрама кирило-мефодіївська відійшла на другий плян. Дїяльність українська мала характер вповнї законний, укладала ся в рамцї тодїшнього правительственого напряму. Невважаючи на те над українством уже чорні ворони крякали.
З одного боку пани польські зводили крик до властей, що Українцї підіймають народ на панів, так, що пани народнього повстання боять ся, житя свого не певні. Иньші знов як раз правили, що українство йде від Поляків, що то „польська інтриґа“ (штука), аби підняти Українцїв на Росію разом з Поляками — самеж 1863 р. піднялось польське повстаннє. Треті пригадувала правительству давні заборони царя Петра і Катерини на українську
мову, аби нею нїчого не друковано — що так воно й треба, щоб, мовляв, Україна не відірвалась від Росії.Дурне було те говореннє про польську інтриґу, бо не дурні були Поляки підіймати українство на свою голову. В Галичинї польські пани навпаки казали, що се австрійське правительство, або Москалї видумали українство. А ще дурнїйша рада була заборонами запобігати тому, щоб Україна не відірвалась від Росії. Треба було старатись, щоб у державі був добрий лад, щоб усїм народам в нїй була свобода й право, і тодї нї Українцї, нї хто иньший не схоче відриватись від неї, а заборонами можна тільки знеохотити до держави.
Про те в горі тодї такі люде були, що тих немудрих осторог слухали, і в 1863 р. тодїшнїй мінїстер внутрішнїх справ видав таке розпорядженнє, аби цензори не позволяли друкувати українською мовою нїяких книжок для народу, а особливо таких, що для науки, для школи, де подають ся якійсь відомости з науки. Пішла разом з тим нагінка за всїм, що пахло українством та роботою для народу українського. Школи недїльні закривали, учити по українськи забороняли; багато Українцїв повисилано з України в далекі, північні, московські городи. Так припинено всяку роботу для українського народу і для українства.
Потім трохи були попустили з того. Стали лекше пускати українські книжки, навіть і популярні, для народу. Осередком української роботи став Київ, де зібралось чимало талановитих і тямущих людей, з вихованцїв тутешнього унїверситету, що повиростали по розгромі Кирило-Мефодіївцїв. Головну увагу звертали вони на роботу культурну й наукову. Коли в Київі дозволено відкрити віддїл ґеоґрафічного товариства (1872), коло нього й скупилась ся наукова робота. Стало розвиватись також красне письменство (повісти, поезії), появили ся перші початки соціяльного українського роману — такого що малював українське житє в нових обставинах, по знесенню кріпацтва.
Але знову знайшлись перевертнї з своїх же таки земляків, які почали говорити, що то все йде від ворогів Росії, що то все „сепаратизм“[1] — Україна від Росії відірветь ся. Отже 1876 р. вийшов царський указ, де заборонено в Росії видавати всякі книжки, окрім віршів та оповідань, і з-за границї привозити українські видання. Заборона та від того часу простояла аж до 1906 року, рівно тридцять лїт.
Не можна було нїякої наукової чи просвітньої книжки по українськи видати, чи про Україну та українську історію, чи про чужі краї, чи про природу, чи про господарство, чи про хороби та здоровє. Рідко яка за десятки лїт якимсь чудом проскочила. Не можна було на українську мову перекладати якійсь писання з чужих мов. Не можна було видавати нїяких книжок для дїтей — аби не звикали читати по свойому, або для шкіл — щоб не вчились по українському.
Оповідання й вірші дозволяли ся теж лише такі, що от для забави тільки, а як в них була якась поважнїйша думка, або щось про Україну, про порядок громадський та державний, або щось на панів та на властей, то не позволяли. Не можна було якийсь час представляти українських представлень, анї навіть співати українських пісень, — уже потім дозволили знову, та й то з усякими труднощами та вигадками. І як бачили, що якийсь Українець українства сильно держить ся, то таких з служби скидали, висилали в московські городи, або арештували. Хотїли задавити українство до решти.
- ↑ Слово латинське, а значить охоту до відірвання, відлучення.