Про старі часи на Українї (1919)/Українство під забороною. Робота на галицькім ґрунті

29. Українство під забороною. Робота на галицькім ґрунтї.

Коли Українцї побачили, що се хочуть зовсїм задавити українство, аби й знаку його не лишило ся, то багато їх почали свою роботу українську переносити за границю — до Галичини. Як в Росії не дають, то хоч аби там українство далї розвивалось, доки тут вільнїйші часи настануть. Бо в Галичинї якоїсь заборони на українську мову тодї не було.

Правда, Поляки відсунули українство від усього, і між самими Українцями верховодили темні люде, з митрополичої консісторії то що, народнїй мові і селянським інтересам не прихильні. Через те тим людям, що за прикладом росийських Українцїв хотїли і в Галичинї перевести письменство на чисто народнїй ґрунт, на перших початках прийшлось дуже бідувати. Перша така громадка зложилась в 1830-х роках між студентами львівської духовної семїнарїї. На передї її стояли три талановиті студенти, від котрих веде свій початок галицьке українство („руська трійця“ як її називано) — Шашкевич, Головацький і Вагилевич. Вони писали вірші й статї про місцеву старовину, збирали піснї й перекази народнї, але їх збірки забороняли, їх самих гнали як людей непевних.

Аж як в 1848 р. Поляки хотїли бунтоватись на Австрію, то австрійське правительство звернулось до Русинів-Українцїв, хотїло підтримати українську мову, і школу і всякі установи. Серед Русинів галицьких тодї також народнїй напрям узяв гору. Не довго те все добро потрівало, й скоро польські пани забрали в свої руки всї справи в Галичинї. Але все таки йшло воно до волї, до конституції. Уже в 1848 р., як збунтовав ся народ, обіцяв імператор дати конституцію. Потім стали сю справу затягати, але в 1866 р., по нещасливій війні Австрії з Прусією, таки справдї конституція настала. Признано рівне право всїм народам, свободу віри, слова, друку. До справ цїлої держави заведено державну раду (думу) у столиці (Віднї), а для справ поодиноких країв — сойми. Один такий сойм заведено у Львові, другий — в Чернівцях, і там виборні депутати мали порядкувати справи краєві.

Правда, при тім не було вселюдного, рівного і прямого виборчого права, так що і в парляментї і в соймі польські пани мали велику перевагу над Українцями. Бо українська Галичина була злучена в один край з польською, Краківською землею під назвою Галичини, з одною спільною управою й одним соймом. Українцї заходились коло того, аби роздїлити їх — щоб українська Галичина (або східня Галичина) мала осібну свою управу і осібний сойм. Але Поляки не приставали на се, хотячи мати перевагу над Українцями і в східнїй Галичинї.

Польській шляхтї правительство австрійське давало велику силу. Все начальство в Галичинї було в польських руках і правительство австрійське сливе не мішалось до тутешньої управи. Тому Українцям галицьким не можна було наладити такий порядок, щоб добре піднести тутешнїй український люд. А все таки хоч трохи свободи було — можна було хоч потрохи справу посувати наперед.

В школах народнїх наука була на українській мові; ґімназій таких, де вчать по українськи, хоч трудно і помалу (бо польські пани тому противились дуже), а все таки прибувало по троху; і в унїверситетї львівськім та чернівецькім деякі науки викладались по українськи. Можна було видавати по українськи всякі книжки й ґазети, відбувати всякі зібрання й про всякі справи радитись і говорити доволї свобідно, в порівнянню з тодїшньою Росією. Можна було свобідно засновувати товариства позичкові, торговельні, потребительські, просвітні, культурні, наукові, біблїотеки й читальнї і всякі иньші. Можна було чи до суду чи до иньшого уряду всякі листи чи прощення писати по українськи, й відповідати на них також повинні були по українськи.

Отже, кажу, як стали забороняти все українське в Росії, то багато Українцїв стало переносити свою роботу до Галичини: посилало сюди свої писання з росийської України, або й переїздило до Галичини, щоб тут працювати. Почалось се з 1860-х років уже, особливо після того заборонного розпорядження 1863 р., а тепер після царського указу 1876 р. пішло ще сильнїйше.

Великою се було підмогою для українського житя в Австрії, бо ті сили й поміч з росийської України підтримали тут український рух і надали йому тойже демократичний, народолюбний характер, який він мав в Росії. І для України росийської се було важно, що українська національна робота не переривалась. Ті питання, яких не можна було обговорювати в Росії, обговорювались в виданнях галицьких, або иньших заграничних. Книжки не пропущені росийською цензурою друкувались в Галичинї, і відти діставались і на Україну, невважаючи на всї заборони.

На се ще перед указом 1876 р. за зібрані в Росії гроші куплено осібну друкарню і при нїй заложено у Львові „Товариство імени Шевченка“ (на память і честь Шевченка), щоб воно займалось українським письменством і наукою, заходом Українцїв і Галичан. Згодом воно розвинулось і видало багато ріжних користних книжок в ріжних справах, наукових і лїтературних.

Після указу 1876 р. київські Українцї порішили, щоб оден з найбільш талановитих українських учених і письменників, професор київського унїверситету Драгоманов осїв ся в Галичинї, або де инде за границею, і відти ширив серед европейського громадянства відомосте про Україну, її національні домагання, і утиски, які вона терпить. Се Драгоманову було під мисль, бо він був прихильником твердої боротьби за народнї права.

Тим часом як иньші земляки думали про те, що треба вибирати такі способи національної роботи, якіб меньше гнївали росийський уряд, та вимишляли, як би то „примирити з собою росийське правительство“, — Драгоманов доводив, що податливістю та покірністю тут нїчого не можна здобути. Треба сперти ся на народї, взяти своїм завданнєм соціальні реформи, якіб підняли нарід, його добробут, свідомість, дбати про освіту й усвідомленнє сього народу, розвинути для нього відповідну лїтературу і разом з його зростом і поступом розширяти рамцї національної української культури.

За порозуміннєм з земляками і за їх допомогою взяв ся він вести українські видання і пробував осїстись для сього в Галичинї. Одначе австрійська цензура була тодї ще доволї таки темна і страшенно боялась усього, що пахло соціялїзмом, тому Драгоманов кінець кінцем рішивсь осїсти ся в свобіднїйшій Швайцарії, в Женеві, і тут за помічю молодших товаришів видавав в 1870 і 1880-х роках полїтичні збірники і другі иньші книжки, які ширились не тільки за границею, а і в росийськім громадянстві, особливо серед молодїжи. Війшов у тїсні зносини з галицькими громадянами більш поступовими, з молодїжю, і серед них старавсь поширити свої гадки — про потребу перебудови житя на европейський спосіб, щоб пересадити на галицький ґрунт европейські здобутки критичної, наукової мисли, соціялїстичні й полїтичні домагання.

Під виливом отсих европейських ідей, починаєть ся новий рух в українськім громадянстві Росії. Стає помітним уже в 1880-х, і потім ще виразнїйше в 1890-х і 1900-х роках. Чисто культурницькі інтереси, або українофільські („українолюбні“ себто), що цурались полїтичної боротьби, різкої опозиції правительству та радили займатись українознавством, або красним письменством, в межах дозволеного, — уступають своє місце полїтитичній, проґрамній роботї. Поруч народництва культурного й економічного — що дбало про освіту та добробут народнїй, наростає полїтичне: полїтичний і соціяльний радикалїзм, що накликає до глибокого перестрою і громадського і державного житя, до змін самих основ в відносинах, в яких люде живуть і працюють.

Українське громадянство вертаєть ся з новим завзятєм до старих проґрамних ідей Кирило-Мефодіївцїв. Розробляє їх, відкидаючи поетичні мрії й вибираючи те певне і реальне, що має послужити добру народньому й інтересам трудящого люду, на котрім опирає воно ще більш рішуче свою полїтичну проґраму. Зявляють ся початки партійного подїлу. В 1880-х роках в Галичинї народовцї, з культурної течії перетворившись в полїтичну партію, перейшли до орґанїзаційної полїтичної роботи. З початком 1890-х рр. з людей, що стояли під впливами Драгоманова, творить ся партія радикальна. Вона жваво заходилась коло полїтичної працї між народом і завзято виступила против проби порозуміння („угоди“) старших народовцїв з австрійським правительством і польською шляхтою.

Сим порозуміннєм народовцї хотїли у польської шляхти, що держала в своїх руках край, його сойм і його адмінїстрацію, купити ріжні уступки для української національної культури. Шляхта обіцяла напр. дати свою згоду ще на одну українську ґімназію, на катедру історії в львівськім унїверситеті і т. ин., — чого правительство без її згоди не хотїло, або не могло зробити. Радикали гаряче виступили против сеї згоди з панами, та ще за таку марну цїну, і під впливом їх протестів сю угоду розірвано.