Про старі часи на Українї (1919)/Українська народня Республїка
| ◀ 32. Революція і визволеннє України | Про старі часи на Українї 33. Українська народня Республїка |
|
|
Невірне поводженнє центрального уряду викликало незадоволеннє в українськім громадянстві, а в неприхильних українству кругах підняло знову надїї, що може все таки ще вдасть ся спекатись української автономії, взагалї українських домагань. Здержливість українських партій, Ц. Ради й Секретаріяту, що не хотїли розриву в такій небезпечній хвилї, вони готові були вважати за вияв ослаблення українства і думали, що з ним можна вже не рахуватись.
Обставини справдї були такі, що вимагали від Центральної Ради і Секретаріяту найбільш рішучих заходів, щоб охоронити край від руїни. Центральний уряд не приймав їх домагань в справі упорядкування земельних справ, в українїзації війська, а тим часом починались страшні грабіжи, убивства, розрухи на Українї. Військові части розлазились, банди дезертирів ходили по краю, особливо в західнїх, прифронтових ґубернїях, чинили погроми, розбивали двори, заводи, фабрики.
Центральний уряд сам не міг нїчого зробити в сїм, і не давав змоги Ц. Радї зробити заходи для установлення ладу в краю. А нарештї зробив замах на її саму. З нагоди проґрами дїяльности секретаріяту, виложеної ним в деклярації перед Ц. Радою, де Секретаріят признавав потрібним скликати як найскорше Українські Установчі Збори і брав на себе роботу по їх скликанню, центральний уряд поручив київському прокуророви вчинити слїдство про дїяльність Секретаріяту і Ц. Ради, вжити на них карних заходів, й викликав секретарів для дачі пояснень до себе.
Се була остання крапля, яка переповнила міру терпеливости й здержливости українського громадянства. Третїй всеукраїнський військовий зїзд, скликаний в 20-х днях жовтня, і Ц. Рада зібрана на повну сесію з кінцем тогож місяця, висловились за потребу рішучих і енерґійних заходів для того, щоб укріпити власть, заховати свободу і охоронити лад і право на Українї. Для сього треба було скінчити з подвійною ролею Ґен. Секретаріяту, що був орґаном Центр. Ради, а разом з тим і орґаном центрального уряду. Треба було підвести під нього полїтичний фундамент української державности.
Думалось, що се й зроблять українські установчі збори з початком 1918 року. Але тут налетїла нова буря, яка не позволяла більше нїчого відкладати. В 20-х же днях жовтня в Петербурзї почалось повстаннє соціялїстів-большевиків, яке скінчилось упадком тимчасового уряду. Власть в Петербурзї й Москві після крівавої усобицї перейшла в руки народнїх комісарів, большевіків. Але їх не признавали нї на фронтї нї в краю. В державі настала анархія. Люде, які стояли на чолї воєнної управи в Київі, під видом боротьби з большевиками задумали розбити й знищити також і український рух, напустивши на Ц. Раду козаків, Чехів і ріжні иньші несвідомі части.
Ц. Рада була примушена взятись до способів рішучих. Тож коли військовий зїзд винїс постанову звернутись до неї з закликом про негайне проголошеннє Української Республїки, українські фракції Ц. Ради по довгім і ґрунтовнім обдумуванню сеї справи прийшли до того переконання, що дїйсно в інтересах скріплення власти Ц. Ради і Ґенер. Секретаріяту, сеї справи далї не можна відкладати, і українська республїка мусить бути проголошена негайно, а разом з нею й певні основні принціпи, реформи соціальні й економічні.
Проєкт третього унїверсалу, в сих справах, внесений фракціями українських соціял-демократів і соціялїстів-революціонерів, був прийнятий Ц. Радою 7. падолиста, і Українська Народня Республїка була проголошена. Україна знов вернулась до державного істнування, котрого була позбавлена царським самовластєм.Але українське громадянство все таки ще не хотїло зріктись своїх давнїх мрій про федерацію. Третїй унїверсал заявляв, що проголошуючи себе окремою республїкою, Україна з тим не розриває своїх звязків з иньшими народами й областями бувшої Російської імперії. Українське правительство — Ґенеральний Секретаріят приложив всї старання до того, щоб порозуміти ся з ними що до орґанізації федеративного звязку: щоб республїки, які творили ся в ріжних частях бувшої Росії, вислали своїх представників і утворили спільні мінїстерства для кермування спільними для всїх справами.
Та всї переговори про се не привели нї до чого. Народи й области Росії не важились завязувати якісь федеративні звязки між собою без найбільшого члена тої будучої федерації — без Великоросії, а та не показувала до того нїякої охоти, навпаки повела воєнний наступ на Україну і на Дон, що з иньшими сусїднїми землями хотїв творити „Південно-східню федерацію“. Тодї Ц. Рада побачивши, що з федерації не виходить нїчого, відложила сю справу на пізнїйше, а зараз постановила проголосити Україну зовсїм окремою, самостійною, нї від кого не залежною державою, щоб нїхто не мішав ся до її справ і не перешкаджав їх порядкувати. Се й було зроблено четвертим унїверсалом Ц. Ради, 9. сїчня 1918. року.
Коли потім Нїмцї, прийшовши на Україну, настановили гетьмана, й він захотїв силоміць звязати наново Україну з Росією й проголосив для сього федерацію, такої федерації нїхто з Українцїв не схотів. Україна повстала, скинула гетьмана й наново проголосила Українську республїку, самостійну й незалежну в падолистї 1918. року.
До неї тепер прилучилась і Галичина. Коли в світовій війнї була зломана сила Нїмеччини, а з нею й Австрії (під осїнь 1918. року) австрійський цїсар попробував урятувати цїлість своєї держави обіцянкою, що вона буде перетворена в федерацію. Але за пізно прийшло се й тут — так само як у Росії стали говорити про федерацію тодї аж, як вона розвалилась і не стало чого федерувати. Угорщина, Чехія, за ними й Галичина проголосили себе самостійними республїками. Коли-ж упало гетьманське правлїннє на Українї, Національна Рада галицька постановила приєднатись до Української Народньої Республїки під назвою „Західьної области“ її. Так було ухвалено 3. сїчня 1919. року і се обєднаннє українських земель в одну державу було проголошено в Київі, в роковини проголошення української самостійности, 22. сїчня.