Про старі часи на Українї (1919)/Про наш край і народ

Про старі часи на Українї
Михайло Грушевський
1. Про наш край і народ

1. Про наш край і народ.

Наші люде займають великі краї: в один бік над Чорне море, в другий — на Кавказ, над Кубань, в третїй над Припеть та Буг і в гори Карпатські, — все живе наш народ, наші люде. Вздовш буде того краю верстов більше як тисяча і до півтори тисячі, як у котрім місцї, а вшир верстов на 500—600 і більше. В східнїй частинї, що була під Росією, губернїї Київська, Подільська та Волинська, Чернигівська, Харківська та Полтавська, Катеринославська, Херсонська і Тарвійська, й иньші околицї, де живуть наші люде: в Холмщинї, на Бесарабії, в Курщинї і Воронїжчинї, в Донщинї, на Кубанї, та по иньших місцях. В західнїй частинї, що була під Австрією: більший край, що займають там наші люде, зветь ся Галичина, з великим городом Львовом, а поменьший — Буковина, — там же коло Галичини, де город Чернівцї; і на Угорщинї під горами Карпатськими, де городи Ужгород і Мукачів, теж наші люде. Всього буде тут нашого народу значно більше як 30 мілїонїв. А багато розійшло ся з свого краю далекими світами, живуть в Сибіри, в Туркестанї, в Америцї цїлими селами, або й по кілька і по кількадесять сїл, та тих сюди не лїчимо. Бо говоримо про край, де наш народ найбільше мешкає, де живе його більше, як якого иншого народу.

Край сей тепер звемо Україною, а народ Українцями. За давнїйших часів він звав ся Русь, а люде — Русини; так і досї звуть себе наші люде в Галичинї та на Угорщинї — Русини, Руснаки. Русию, як побачимо ще, звались усї землї, що належали за давнїх часів до Київської держави. Через те ся назва перейшла й на иньші краї, не тільки українські, тому що вони належали до Київської держави: Русию почали звати ся і ті краї, що коло Москви, ті люде, що звуть ся у нас Москалями або «кацапами», і Біла Русь, або Литвини, як у нас їх звуть.

Згодом, для відміни, почали звать наші краї Малою Русию, або Малоросією, а московські краї — Великоросією, а нас Малоросами. Пішло се з того, як київський митрополит переїхав для безпечности з Київа в московські сторони, а на Українї, в Галичинї настановлено другого митрополита. Тодї митрополїю першого митрополита стали Греки звати „Великою Росією“, а другу — Малою, се повело ся по ріжних писаннях. Але наші люде тої назви не прийняли. Прозивали Москалї наш народ „хахлами“, тому, що наші люде на головах тодї носили чуб а Москалї той чуб звали хахлом, але се було тільки призвище, а не імя, — як і наші люде звуть Москву кацапами. А тепер все більше прийнялось однакове імя для всього нашого краю й усього нашого народу — Україна, Українцї. Так звуть себе наші люде чи в Київі, чи в Харкові, чи в Полтаві, чи в Одесї, чи в Галичинї у Львові. Назва ся добра, стара, треба її держатись. А звідки вона пішла, се потім побачимо.

Такий великий край, як отсї українські землї, не може бути однаковий, не однакове в нїм житє, не однакове й господарство.

Давні степовики українські приборкують коней. Фіґурки з старинної грецької вази, зробленої за кілька віків до Христа, а знайденої в Чортомлицькій могилї на Запорожу. (Срібні ниточки, котрі держать в руках сї степовики, порвали ся, бо були занадто тонкі.

Близше до Чорного моря, де міста: Одеса, Херсонь, Таганрог, Катеринослав, Єлисавет — там степ рівний, води мало, лїсу нема, земля родить добре, коли вміти коло того ходити, землї богато й окрім хлїборобства богато ще й тепер випасають товару й овець. Коло Днїпра і на схід від нього (коло Катеринослава, Кривого Рога, Юзівки) в землї богато залїза і камяного вугля, тому й богато фабрик і заводів. Се край полудневий, степовий. За ним на північ край середній — де Полтава, Харків, Нїжин, Черкаси, Винниця, Камінець: тут уже не така рівнина, є й балки, й горби, й гори, хоч не дуже,високі; богато води; є й лїсу трохи; земля урожайна, люде живуть густо, а годують ся з хлїборобства. Далї — від Київа і дальше, де Чернигів, Мозир, Пинськ, Володимир; Берестє, Холм, Львів — то край лїсовий; води богато, подекуди й занадто тої води та болота, земля не добра (пісок). Люде й тепер не можуть там вижити з хлїборобства, а давнішне і того меньше: жили більше з бжільництва, ловили рибу, звіря. На заходї високі гори Карпатські, де люде живуть і досї найбільше з випасу овець та з лїсової роботи. На полудневий схід, над морем ще більші гори Кавказькі. Над самим морем люде промишляють найбільше рибальством та перевозом.

Так от кажу, не може бути й однакове людське житє в таких ріжницях. Инакше господарять, инакше живуть, инакше вбирають ся в Карпатських горах, инакше над морем, инакше серед лїсів та болота над Припетею, инакше в херсонських степах. Инакше трохи убирають ся й трохи инакше говорять люде з Харківщини — Слобожане, як на них кажуть, инакше Полтавцї, инакше Полїшуки з лїсових країв, инакше Подоляне, а инакше люде з гір, що звуть ся Гуцулами, Бойками й Лемками. В горах люде ще рідше між собою стрічають ся, ще меньше переймають що небудь одні від одних, нїж на долах, на рівнинї, — тому й більші ріжницї; часом найблизше село, за горою, має й иньші звички, й иньші слова, й инакше убираєть ся.

Та про те все — то наші люде, один народ і один край. Прислухатись до мови, придивитись до житя — й почуєш, що близший Галичанин Полтавцеви, як Поляк, як Чех; близший Слобожанин Подолянинови, нїж Москаль або Серб. Хоч і ті ближші собі як Нїмець або Француз, бо то все Славяне, народи одного коріня. Але наші люде з ріжних країв України близші собі, нїж якийсь инший славянський народ, то все Українцї, один народ український.

В житї нашого народу й нашого краю були такі переміни, що або злучали тїснїйще якісь частини нашого краю, або розлучали. От Галичина належала до Австрії, до иньшої держави, й иньші порядки, иньші закони в нїй, нїж на Поділї, що належала до Росії. Але півтораста лїт тому і Галичина, і Поділє, і Київщина належали до Польщі і були в них порядки однаковіщі, а Полтавщина належала тоді до Росії, й порядки були в нїй инакші, а Буковина була тодї під Туреччиною. Такі зміни приходять і переходять, а народ зістаєть ся. І як ширить ся між народом освіта, свідомість, починаєть ся краще, сильнійше житє, то й ріжні части народу й краю стають близшими до себе, більше довідують ся одні про одних переймають одні від одних, і ріжницї в житї, в звичаю й мові меньшають, виглажують ся. Люде з різних кінцїв краю чують живійше, що то один народ, і помагають собі більше до кращого житя. Так повинно бути і у нас на Українї, і буде певно.

Для того ж кожному повиннно бути цїкаво знати про свій край і народ, про його теперішнє житє й старовину, себ-то — історію. Сказав один розумний чоловік з давнїх часів, що хто не знав своєї минувшости, своєї історії (бо історією зветь ся оповіданнє про давнїйше житє), то так як би до смерти зістававсь дитиною. Так як дитина не знає сказати про себе нїчого, — чия вона і звідки, а нї про те, що дїєть ся і дїялось наоколо її, — так і чоловік, що не знає нїчого про свій край і народ, про його минувшість і теперішнє житє, виглядає як та дитина. Не личить то чоловікови розумному і розсудному. Треба знати теперішнє житє свого краю та народу, а щоб розуміти, як воно склалось і як його дальше вести, доконче треба знати його минувшість. Як написав Тарас Шевченко:

Все розберіть, тай спитайте
Тодї себе: що ми?
Чиї сини, яких батьків?
Ким, за що закуті?