Про старі часи на Українї (1919)/Правительство польське хоче робити порядки у козаків
| ◀ 9. Козаччина | Про старі часи на Українї 10. Правительство польське хоче робити порядки у козаків |
11. Перші війни козаків з панами та державою Польською ▶ |
|
|
——————
Не було тодї на світї народу страшнійшого для всїх, як Турки: боялись їх як останної біди, в Польщі, на Угорщинї, в Нїмеччинї, вважали народом найсильнійшим, непереможним. Тому всї дивувались відвазї козацькій, що вони сміють нападати на Турків у їх власній землї, визволяють невільників з каторг турецьких та відплачують Туркам і Татарам за їх напади на християнські землї.
З ріжних сторін — з Польщі, з Литви, з Сербії приходили до козаків на Запоріже ріжні люде, між ними й богаті молоді пани, щоб набратись військової науки, відваги, духу козацького, та потім славитись, що вони були на Запорожі, разом з козаками воювати ходили. Та довго попасати ті пани не могли, бо занадто тяжке та суворе було житє козацьке. Треба було вміти й голодати й мерзнути, і в останнїй бідї й небезпечности воювати. Тому справжнї Запорожцї були все таки найбільше з українських селян, загартованих в бідї й небезпецї.
Але королї та пани польські що тепер Україною правили, не так тїшились тими козацькими походами на Турків, на Татар, як ними журились. Татари та Турки раз-у-раз до них посилали послів та жалїлись на козаків. Грозили як король козаків не спинить, як будуть вони далї на турецькі й татарські краї нападати, то Турки підуть походом на Польщу й знищать її до останнього. В Польщі ж нїколи не було анї війська, анї грошей на військо, і тих турецьких погроз там дуже бояли ся.
Правда, король відписував Туркам, що козаки — люде своєвільні, йому не підвладні, він їх Туркам не боронить: нехай пішлють своє військо та винищать їх там на Запорожі хоч і до решти! Ба то-то й біда, що Турки й Татари не могли козаків на Запорожі досягти, й тому далї жалїлись і грозились королеви.
Тодї король став пробувати зробити, як ще давно радив Остап Дашкевич: взяти козаків у службу, дати їм плату, настановити їм старшину, аби вони тільки Україну стерегли, або куди їх король на війну пішле, а самі самовільно на турецькі й татарські землї не нападали. Кілька разів король пробував того, але не ті вже часи були! Тепер козаків було не тисяча або дві, а намножилось їх по всїй Українї поднїпрянській, як казали: „де кущ — там і козак, а де байрак — їх і цїла сотня“.
Король брав на свою службу тисячу або дві, і їх казав вписати у книгу, у реєстр: сї козаки звались реєстрові, вони діставали від короля „клейноти“ — корогву й инші знаряди. Король визначав їм старшого, якого вони мали слухатись, а за те вже нїяке иньше начальство не мало нїчого до козаків, не могло мішатись до їх управи й суду, анї податків від їх жадати. Тільки сї реєстрові мали бути козаками, а всї иньші, що досї козакували, мали мешкати як міщане чи селяне, сповняти міщанські чи селянські обовязки, а в походи не ходити.
Але що-ж, коли в той реєстр брали, кажу, тисячу або дві, а козакувало може десять або двадцять тисяч? Та й сам король не раз, як треба було йому добрих вояків на війну (бо війська в Польщі подостатком не було нїколи), то кликав усїх, не питаючись, чи він реєстровий, чи не реєстровий.
Та й і реєстрові козаки клейноти й плату брали, але також на реєстр не вважали і хто козакував, — далї козакував, і нові люде все прибували до них. Не тільки в степах, але й на Українї за Київом нїхто не смів, анї міг справдї робити якісь порядки у козаків. Король наказував, аби старости не пускали козаків у степи, у походи, не перепускали „на Низ“ нї борошна, нї пороху, — щоб козаки своєвільні не мали чим в Сїчи та по степах жити, анї чим воювати. Хто б то повіз, або пішов самовільно на Низ, король казав ловити й смертю карати. Але старости бояли ся з козаками зачіпатись і не дуже тих наказів слухали. А козаки далї жили по своїй волї.
Вибирали самі собі старшину: отамана, званого також гетьманом, потім осавулів, полковників і сотників. Всякі справи рішали на радї, куди збирались усї козаки — там-же й ту старшину вибирали. Королївської старшини — старостів[1] та панів не слухали. Кожного, хто до них приходив, приймали не питаючи ся, чий і звідки. Походами собі куди хотїли ходили: чи на Татар, чи на Турків. Тільки на короля й панів відказували та нарікали, що їх зачіпають та всякі трудности роблять. Недобрі на них були, і що далї, то більше було ворожнечі між козаками та панами.
Треба знати, що поки ті українські землї над Днїпром пусткою лежали, доти й панів там не було. Як же стало там безпечнїйше за козаками: як Татари стали рідше набігати, як настала від козаків оборона й захист, стало туди багато людей прибувати. Пішла чутка скрізь про українське дозвілє: що там землї скільки хочеш, а панів нема, сподобаєть ся — осїдай та ори, нїкого не питаючи, нїкому нїчого не платячи. Сила народу почала збігати ся з Полїся, з Волини, та осїдати в полудневій Київщинї, де тепер Біла Церква, Канїв, Черкаси, Звенигородка, Умань, та за Днїпром, де Нїжин, Остер, Переяслав, а далї й коло Лубень, Ромна, Гадяча, Полтави, де ще недавно самі порожнї пустки лежали. Тодї й пани стали зараз до тих земель цїкаві.
Почали випрошувати собі від короля ґрунти, а королї їм давали. Инші знов пригадували, що там за давнїх часів їх предків земля була, почали старі документи собі вишукувати. Инші знову починали господарити як старости та державцї королївські. Котрі люде на тих землях за той час посїдали, тих уважали ті пани за своїх підданих. Також і нові слободи закладали та людей з дальших країв закликали, обіцюючи свободу на довгі лїта на 10, 15, 20 і 30 лїт.
Панщини ще так від разу не важились заводити, але почали ставити панські млини, шинки, а людям заборонили варити пиво та горілку. Стали й инші податки та драчки заводити. А де народу намножилось, то й панщину потроху на них накладали. Але тодї ще до того мало де приходило. Тільки ж і на ті заходи панські, що пани їх землї присвоювали, а їх своїми підданими, кріпаками вважали, тутешнї люде дуже гнївались, між ними й козаки також.
- ↑ Старостами звались королївські правителї і державцї великих маєтностей, що королї давали їм держати до кінця їх житя.