Про старі часи на Українї (1919)/Перші війни козаків з панами та державою Польською
| ◀ 10. Правительство польське хоче робити порядки у козаків | Про старі часи на Українї 11. Перші війни козаків з панами та державою Польською |
12. Українцї боронять своєї віри ▶ |
|
|
Отак стало, що пани вважали всю землю — чи в Київщинї чи за Днїпром, в теперішнїй Полтавщинї — за свою панську власну, або королївську, віддану їм в державу, а про селян чи козаків так міркували, що то вони сидять на їх землї й мають бути їх піддані. Але самі ті пани на Українї здебільшого не проживали, бо були то великі пани переважно, що мали по иньших сторонах роскішні замки та двори, а таки й бояли ся жити між козаками та в сусїдстві степів татарських.
Тож присилали сюди своїх ріжних слуг, підпанків, як то кажуть, або орендарів, що брали в оренду шинки, стави, лїси, і потім людям докучали ріжними драчами, щоб з лихвою вернути собі те, що панам заплатили. Особливо люде нарікали на сих орендарів, що найчастїйше з Євреїв бували, — як у думі співаєть ся:
Як до Кумівщини[1]да до Хмельнищини,
Як од Хмельнищини да до Брянщини,
Як од Брянщинн да й до сього дня, —
Як у землї кралевській добра не було:
Як жиди рандарі всї шляхи козацькі заорендовали,
Що на одній милї та три шинки становили:
Становили шинки по долинах,
Зводили щогли по високих могилах.
Іще-ж то Жиди-рандарі у тому не перестали —
На славній Українї всї козацькі торги заорендовали,
Да брали мито-промито;
Од возового по пів золотого,
Од пішого пішеницї по три денежки брали,
Од неборака старця брали кури да яйця,
Да іще питає: „чи нема, котик, сце цого“?
Іще-ж та Жиди-рандарі у тому не перестали,
На славній Українї всї козацькі церкви заорендовали.
Котрому-б то козаку альбо мужику дав Бог дитину появити,
То не йди до попа благословить ся,
Да пійди до Жида-рандара, да полож шостак, щоб позволив церкву одчинити,
Тую дитину охрестити.
Пани тільки такого козака, що був вписаний до реєстру, вважали за вільного, — признавали, — що він не мав платити податків, анї панщини робити. Тай й то ще суперечки були, чи може такий козак у панській маєтности сидїти, чи тільки в королївській; чи може він собі горілку та мед варити, чи мусить з панського шинку брати, та й про иньші такі справи.
Козаки під проводом Сагайдачного здобувають турецьке місто Кафу в Криму (малюнок з книжечки виданої в Київі на смерть Сагайдачного).
Але усїх тих реєстрових козаків було мало: кілька сот, або тисяча, дві тисячи — що найбільше. А були десятки тисяч козаків, що до реєстру вписані не були, але козакували часами, чи й завсїди, І в походи ходили, і себе нї в чім за гірших від реєстрових не мали, і так само не хотїли анї панів, анї старост слухати, анї податків платити, анї иншого підданства знати, як і реєстрові. Було багато сїмей козацьких, вдів, що їх чоловіки — козаки погинули на війнї, або так повмірали. Були великі сїмї нероздїлені, з котрих хтось козакував. Були при козацьких сїмях так звані підсусїдки, що в козацькім господарстві помагали, особливо, як козак у похід ішов. Усї вони хотїли бути вільні, як козаки, і нїкого, крім козацької старшини, не слухати.
Богато з тих селян, що на Україну прибувало, також у козацтво приставали, щоб бути свобідними від панів: однаково тут на пограничу мусїли вони бути людьми воєнними, бо все від Татар небезпечно було. Тай усї селяне, що сюди на Україну від панів, від панщини світами мандрували, аби на свободї жити, против татарських стріл груди свої наставляти, аби бути панами своєї працї на своїй землї, — всї вони не хотїли тут нічого чути про панські порядки. Коли починали налазити до них пани, вони кидали свої оселї й осїдали ся ще далї, в порожнїх місцях, або разом з козаками підіймались на панів. На козаків вони дивились, як на свою оборону й надїю, а козаки також розуміли, що в селянстві їх сила, — як селяне по їх сторонї стануть, то їх нїяке військо польське не переможе. Бо тутешнї селяне були люди, відважні і до військового дїла привичні.
Так ото з тих причин і почало ся велике ворогуваннє, а далї й войованнє між козаками та панами на Українї. Пани козаків тїснили, припасу їм на Низ не пускали, по своїх маєтностях ловили. Козаки при нагодї панські маєтности шарпали. А прийшло й до більшої війни.
Першу таку більшу війну з панами підняв у 1591 роцї отаман козацький Косинський. Його скривдили пани, відібравши йому маєтність, що він дістав від короля за свою службу, то він з козаками два роки ходив по Київщинї та Волини та нищив панські маєтки й двори. Казали про нього, що він хотїв від кримського хана і московського царя дістати поміч на Польщу й знищити панів на Українї, аби не було й духу їх. Але його вбито під Черкасами в 1593 р.
По нїм иньші отамани козацькі — Лобода, Шавула й Наливайко далї ще більще, як два роки ходили по Українї та панів нищили й маєтки їх руйновали. Польське військо тодї воювало на Волощинї, то пани мусїли самі від козаків боронитись і не могли з ними ради дати. Але волоська війна скінчилась, і 1596 р. польске військо пішло на козаків. Старшим у нїм був Жолкєвський, пан з Галичини, добрий войовник. Він як найскорше поспішив ся, щоб заскочити козаків не приготованих, до купи не зібраних, як вони по ріжних кінцях України пробували, розбиваючи панїв. Та козаки, хоч по части, а таки зібрали ся коло Київа, перевезлись за Днїпро й човни потопили: надїяли ся Поляків за Днїпро не пустити. Але міщане київські, яким козаки також докучили повитягали човни з Днїпра й польське військо перевезло ся за Днїпро.
Рада козацька в Сїчи (рисунок XVIII віку)
Тоді козаки пійшли в найдальші, порожнї ще тоді краї й стали під Лубнами на Солоницї, надїючи ся, що Поляки туди за ними не підуть. Та Жолкєвский завзяв ся, хоч би що, а винищити козаків: або панам бути на Українї або козакам. Він пройшов під Лубнї й так заскочив козаків несподївано, що вони отаборили ся на місцї дуже недобрім. Обступив їх та почав день-у-день стріляти з гармат на козацький табор. Два тижнї держали ся козаки, та бачуть, що помочи до них польське військо не перепустить, а в них уже й припасу не ставало, — мусїли з Поляками миритись. Стало на тім, що козаки своїх ватажків Полякам видадуть, зброю й скарб також, а Поляки їх свобідно до дому пустять. Козаки так і зробили, та тут показала ся польська неправда: як козаки без зброї вийшли з табора, обпало їх польське військо та майже всїх їх безборонних побило, порізало. А ватажків лютими карами покарали.
Потім Поляки ухвалили на соймі щоб війську козацькому більше не бути, — аби пани не мали на Українї клопоту. Але дістати козаків, що під Лубнами не були, а пішли на Низ, до Сїчи, польське військо не могло, і козаки далї собі там пробували. А незадовго почала ся нова війна в Волощинї, і Полякам до неї стало треба козаків. Почали їх кликати, але козаки сказали, що підуть тодї тільки, як король відновить давнї вільности й права козацькі. Їм се обіцяли, і козаки на війну пішли, а сойм ухвалив, що військо козацьке мав бути на-ново. Було се дїлом старого гетьмана Самійла Кішки, що й головою в тій війнї наложив. Незадовго козаки прийшли ще до більшої сили, як перед тим, а на Українї тим часом стались такі річи, що очі всього українського народу звернулись на козаків. Досї тільки українські селяне бачили в козаках свою оборону й надїю, а тепер усї, хто хотїв боронити прав українського народу, до козаків почали звертати ся.
——————
- ↑ Кумівщина або Кумейщина — то війна козаків з Поляками 1637 р., як була битва під Кумейками.