Про старі часи на Українї (1919)/Козацькі війни перед Хмельниччиною

14. Козацькі війни перед Хмельниччиною.

Нїколи перед тим козаки не мали такої сили й слави як за Сагайдачного. Правительство польське зайняте було війною в Московщинї (в тім часї Польща замало не знищила Московської держави). В тій війнї були йому потрібні козаки, й за те позволяло воно їм на Україні робити що хочуть. Або не так позволяло, як не боронило. Україна київська й заднїпрянська була в козацьких руках, були вони тут хозяями, і пани польські, на них оглядаючись, не важились і селян тїснити в сусїдстві козаків.

Тому й селянство тутешнє було далеко свобіднїйше та достатнїйше, нїж на Волини та в Галичинї, не дуже то позволяло панам над собою коверзувати й на кожний поклик готово було разом з козаками на панів повстати. Але поки Польща давала козакам у всїм свободу, до того не приходило.

Козаки тодї найбільше ходили на турецькі землї Чорним морем, аж до Константинополя та Синопа (на малоазійськім побережу). В 1614 р. знищили вони Синоп, попалили арсенал, де зберігали ся всякі військові й корабельні запаси, й наробили Туркам шкоди на яких 40 мілїонів. На другий рік на 80 човнах напали на околиці Константинополя, султанської столицї. Попалили кораблї, які там при березї стояли, знищили передмістя й пішли собі. Турецькі кораблі погнались за ними, наздогнали їх коло Дунаю, але козаки їх не злякались: кинулись на турецькі кораблї, порубали й забрали в неволю Турків, що були на тих кораблях, а самі кораблї привели під турецьку кріпость Очаків (стояла на устю Дніпра), і тут, на очах Турків, їх спалили. І иньші такі походи робили.

Турецький султан дуже гнївавсь за се; грозивсь королеви Польщу зруйнувати, як не зроблять з козаками порядку: насилав Татар на Україну. Нарештї в 1620 р. вислав своє військо на Польщу. Козаки гнївались тодї на Польщу й не помогли їй. Жолкєвский пішов з самим польським військом против турецького, але Турки його погромили, й самого Жолкєвского в битві убито.

По тім турецьке військо пішло назад, але на другий рік пішов на Польщу сам султан з іще більшим військом. Великий страх напав на Поляків, думали, що вже їм кінець прийшов. Просили Сагайдачного, аби доконче їм поміг з козаками. Не одно тодї мусїв обіцяти король Жиґимонт козацьким послам, — між иньшим і те, що новопоставлених у Київі митрополита та владиків не буде чіпати і не боронитиме їм правити православною церквою. Тодї Сагайдачний пішов помагати польському війську.

Петро Сагайдачний.
 

Військо польське стояло за Днїстром, в теперішнїй Бесарабії під Хотином, містом турецьким. Султан прийшов на них з величезним військом, але козаки з Поляками не дались йому; особливо козаки при тім показували чуда відваги й оборотности воєнної. Султан помирив ся з Поляками й пішов назад. Всї в Польщі признавали, що тільки завдяки козакам Польща увільнилась від небезпеки, — що Сагайдачний спас Поляків від останньої біди.

Але Сагайдачний вмер по кількох місяцях ранений у тій війні з Турками. Поляки стали забувати свою вдячність до козаків, а нарікати на клопоти, які через козаків мають. Турків вони тепер не боялись, як їх козаки приборкали. Війна московська скінчилась теж. Тим часом пани з України скаржились на козаків, що через них не можуть хазяйнувати — бо селяне їх не слухають. Правительство польське почало знову жадати по давньому, щоб козаків не було більше понад те, що в реєстр вписано, иньші щоб своїм панам були послушні, щоб козаки по панських маєтностях не проживали, Турків і Татар не зачіпали, і таке иньше. Козаки не слухались і 1625 р. прийшло до війни.

Польське військо, як за Жолкєвського, поспішило ся скорим маршом на козаків, доки вони ще не постягались. Були битви коло Крилова і Курукова, на границї теперішної Київської ґубернї з Херсонською; з обох боків богато погинуло людей, і потім почались переговори. Козаки згодились, аби їх не було більше понад 6 тисяч, і обіцяли на чужі землї не ходити.

Надїялись вони, що зачнеть ся незадовго нова війна у Польщї з Швецією, й Польща сама буде як найбільше козаків потрібувати, а ті умови в непамять підуть. Так воно й справдї сталось, і козаки знов робили на Українї, що хотїли. По війнї шведській пробували Поляки козаків приборкати, але в тій війнї (1630) Полякам пощастило ще меньше як у попередній. Про сю війну оповідали потім, що як козаки з Поляками стояли під Переяславом то Тарас, гетьман козацький в ночи Поляків побив (Тарасова ніч зветь ся):

Лягло сонце за горою, зірви засияли,
А козаки як та хмара ляхів обступали
Як став місяць серед неба, ревнула гармата:
Прокинулись Ляшки-панки — нікуди втікати!
Прокинулись Ляшки-панки та й не повставали
Зійшло сонце, Ляшки-панки покотом лежали.

(Шевченко, Тарасова ніч).

Скоро потім умер старий король Жиґимонт, завзятий ворог православної віри і козацтва, взагалї всього українського. Його син і наступник Володислав навпаки старавсь задоволити православних, щоб прихилити до себе і прарославне громадянство і козаччину. Мав в плянах великі війни і для того хотїв мати козаків за собою. Али пани польські хотїли спокою для господарства і не хотїли війни і податків для неї.

Вони гасили всї війни, які виникали, пильнували короля і козаків, аби не давали приводу до війни. Щоб козаки не ходили на море, поставлено коло Кодацького порогу на Днїпрі кріпость, Кодак, і так не пускали людей на Запороже і на степові промисли. Оттак козаки сподївались при новім королї поширення вольностей, а опинили ся в тїснотї, якої ще досї не знали! Завязалась війна з Шведами, козаків покликано на Балтійське море воювати з шведською фльотою. Покладаючи ся на сю війну — що польське військо буде там заняте, козаки під проводом Сулими знищили Кодак (1635). Але польські пани загасили війну з Шведами, і польське військо могло вдарити на козаків. Сього не хотїло ся реєстровим козакам. А ще до того польські комісари сипнули грошима між старшину, щоб намовляла реєстровців відступити від Сулими. Сулиму з товаришами видано і скарано смертю.

Але невдоволеннє між козаками з того тільки збільшилось, і війна таки розгорілась, два роки потім. Панам тодї удалось загасити всї війни і польське військо поставлено по кватирах на Українї, для порядку ніби. Та від тих польських вояків завсїди тільки непорядки виходили, бо наприкрялись людям, забирали від них всячину, зневажали. Піднялось повстаннє. Зачав його гетьман Павлюк, скликаючи всїх „благочестивих“ (так православних звали), аби повставали на Поляків. Сила народу тодї повстала, — приставали до козаків, побивали панів та панське військо по кватирах.


Митрополит Петро Могила.

Повстаннє було велике, але війна того року не пощастила козакам; їх побито під Кумейками, і Потоцький, що командував польським військом, почав вішати та голови стинати всїм, хто до повстання ходив (1637).

На весну одначе повстаннє прокинулось ще сильнїйше. Почав його гетьман Острянин. З початку побив він Поляків, але погнавшись за ними, задалеко загнав ся, не діждавши війська, що надходило до нього з ріжних боків. Поляки побили ті ватаги під Лубнами, а потім під Жовнином погромили й самого Острянина. Тодї Острянин кинув військо, пішов з частиною козаків за моськовську границю й оселив ся слободами під Чугуєвим. Але в війську козацькім узяв провід Дмитро Гуня, славний войовник. Він військо козацьке відвів над Днїпро, на устє Сили, і тут в такім гарнім місцї табором став і так добре се місце укріпив, що Поляки нїяк не могли козакам нїчого зробити. Шість тижнїв боронились тут козаки, і силу побили польського війська. Та підрізала Гуню се, ще Поляки заступили дорогу й погромили військо, що з Запорожа до Гунї йшло з поживою та військовим запасом. Як се сталось, Гуна мусїв піддати ся бо вже козаки не мали що їсти, анї чим стріляти — тільки на ту поміч покладали надію.

Поляки дуже розгнївались на козаків за ті дві війни: де могли, не жалували, — чи силою, чи підступом нищили, рубали. Тепер же сподівались задавити їх до останку. Зовсїм знести козацьке військо, як у 1596 р. були ухвалили, Поляки тепер уже не хотїли: переконались, що без нього не обійдуть ся. Але хотїли в руках його держати.

Всю вищу старшину над козаками від себе понастановляли. Реєстр списали і всїх, хто до того реєстру не попав, з козацтва виключили; повписували ріжнях своїх повірників, а кому не вірили — в реєстр не вписали. Знов розложили польське військо по Українї — аби козаків пильнувало. Відбудували наново Кодак на Днїпрі і залогу з реєстрових на Запорожу поставили, — аби в степах не піднялась нїяка своєволя козацька. І здавало ся, справдї придушили козаччину, а з нею й цїлу Україну.