Про старі часи на Українї (1919)/Козаки боронять віру і права українського народу
| ◀ 12. Українцї боронять своєї віри | Про старі часи на Українї 13. Козаки боронять віру і права українського народу |
14. Козацькі війни перед Хмельниччиною ▶ |
|
|
В Польській державі пани здавна взяли велику силу: тільки вони державою правили і тільки пани-шляхта в нїй право мали, а прості люде нїчого не значили. Тому й брацтва наші доти силу мали, доти могли противитись владикам-унїятам, всякому начальству й самому королеви, поки з ними разом стояли й боронили їх українські пани, — які ще держали ся свого народу й своєї віри. Так само й духовенство — священики, ченцї доти противились унїї, покй у православних панів мали поміч та оборону. На соймах православні пани раз-у-раз виступали проти унїї й не давали королеви до решти придушити православну віру.
Але в тих часах, як настала унїя, зводило ся до решти те українське панство. Лакомилось на панованнє польське, на ту честь та вигоду, яку польщина могла дати, та й польщило ся саме. Вчили ся в польських, особливо єзуїтських школах, женили ся з Польками, приймали мову польську й віру католицьку, ставали Поляками та разом із ними насїдали на український нарід. Або ще й гірше — бо нема гіршого ворога як перевертень, перекінчик, що свого відцурав ся.
Не минуло й пятдесяти лїт по тім, як Волинь та Київщина прилучені були до Польщі, а в них уже не лишилось анї трохи можного українського панства, яке-б хотїло та могло боронити український народ. — Хиба полишились якісь дрібні панки-шляхта, що між можними панами так само сили не мали.
Були тодї в великій трівозї всї, кому близьке було добро Украни. Особливо їх трівожила справа православної віри, за яку бороли ся вони, як за перший знак української народности. Повмирали остатнї православні владики, не було кому святити навіть попів. Унїяти все в більшу смілість приходили й усе більше людей до них приставало, навіть з учених духовних. Не було анї перед тим, анї потім короля, який би так слухав ся католицьких ксьондзів та єзуїтів, та старав ся так викорінити православну віру, як тодїшнїй польський король Жигимонт III. Всякі насильства над православними позволяв робити, церкви православні запечатувати й відбирати, духовних арештувати, — бо, мовляв, мусять бути послушні своїм законним владикам унїятам.
Православні Українцї шукали помочи у заграничних православних володарів: у волоських воєводів, у московських царів, — але ті лише грошима могли їм помогти. Одинока сила, яка ще була на Україні — се була козаччина. Тому православні брацта, духовні, міщане, пани недобитки, починають кінець-кінцем звертались до козаків у всяких українських справах, чи що до віри, чи що до иньшого.Перед тим козаки боронили тільки своїх козацьких прав, та почасти селянства тамошнього, що за ними тягло. Тепер стають вони оборонцями цїлого українського, — або як тодї ще казали — руського народу. А що тодї найважнїйшою національною, всенародньою справою вважалась оборона православної віри, що була, як я сказав, мовби знаком української народности супроти польської, то козаки дуже завзято боронять православну віру від унїятів.
Коли, приміром, до Київа приїхав уніатський протопоп та став відбирати від православних церкви та запечатувати, тодїшннй отаман козацький прислав козаків сказати йому аби того не робив, бо забють його „як пса“. Той не послухавсь і козаки його справдї утопили в Днїпрі й церкви православним вернули. Тому то унїя скрізь брала гору над православними, а до Київщини уяїяти навіть заглянути не сміли, боячи ся козаків.
Через те Київ стає головним огнищем українського церковного житя. Львівські братчики тодї вже ледве могли себе оборонити, за те в Київі саме закладаєть ся брацтво, школа, друкарня, а гетьман тодїшнїй — Петро Сагайдачний бере братчиків в свою опіку: з усїм військом козацьким він вписав ся до київського брацтва.
Найбільшу ж поміч він зробив православній церкві тим, що як у 1620 р. переїздив через Київ єрусалимський патріарх, Сагайдачний з духовними київськими попросили його, аби поставив їм митрополита й владиків на місця умерших, або тих, що на унїю перейшли. Патріарх се й зробив, під охороною козацького війська, і так відновлена була православна церква. Боячи ся козаків, король не важив ся чіпати тих православних владиків. Кілька лїт сидїли вони в Київі під охороною козацького війська, аж по смерти того короля Жигимонта від нового короля Володислава козацькі посли й иньші українські депутати вимогли те, що він признав ту православну церкву за законну й визначив, де ті православні владики мали пробувати.
Та Київ зістаєть ся і потім, під козацькою охороною, столицею, українського житя. Богато в тім часї зробив для нього новий митрополит, Петро Могила. Давнїйшу брацьку школу він побільшив, помножив учителями, посилав на науку в чужі краї православних ченцїв, аби вони могли бути ученими людьми, учителями, письменниками. Школа ся пізнїйше звала ся Могилянською академією, на память трудів Могилиних; вона єсть і досї в Київі, тільки тепер там учать ся на попів, ченцїв та на архиєреїв, а тодї учили ся в нїй всякого стану люде. Була вона на ті часи як унїверситет, і студентів в нїй бувало більше тисячі, з них виходили потім і духовні, і світські, навіть воєнні люде.Українцї мали тепер школу не гіршу від польських; з неї виходили письменні й учені люде на всю Україну. Також друковало ся в Київі богато книжок — на цїлу Україну. Окрім книг церковних виходили тут ріжні книжки в оборону православної віри против католиків і унїятів. В 1674 р. була надрукована тут і перша історія України — називала ся „Синопсис“. Правда, в нїй українська історія була помішана з московською, а богато де чого зовсїм бракувало, але за браком кращої, її потім богато разів передруковували.
Перший раз, по богатьох лїтах, відколи впала українська держава, дух вступив в український народ. Почув він свою силу, — що може чогось добитись і свого оборонити. Почув, що єсть він на світї, почули свою одність ріжні землї українські і ріжні стани, української людности. А на передї українського народу, як його щит і меч, як його оборона, стояла тепер козаччина.