Про старі часи на Українї (1919)/Велика війна і нищеннє українства

Про старі часи на Українї
Михайло Грушевський
31. Велика війна і нищеннє українства

31. Велика війна і нищеннє українства.

Хоч як незначні були полїтичні здобутки українства в порівнянню з його потребами, про те все таки й ті прояви житєвої сили українського народу, які він дав у сих роках, дуже озлобили всїх його ворогів. Хоч які робили труднощі українському житю, хоч як перебивали його домагання, вони чули його силу — і страшенно лютували.

Досї вони доказували, особливо в Росії, що нїякого українського руху нема, що українську мову видумало кілька людей, нїхто тої мови не розуміє й не хоче. А тепер показувалось навпаки, що сей рух іде широко в громадянстві, в народї. З злоби своєї видумували вони, що сей рух ведеть ся за нїмецькі марки, себто за гроші від правительства Ґерманїї — так як перед тим в Галичинї Поляки нарікали, що Русинів видумав австрійський намістник в 1848 р., а в Росії казали, що українство — се польська інтриґа проти Росії!

В Росії сї вороги накликали правительство до поновлення старих заборон 1876 р. В Галичинї, маючи власть в своїх, польських руках, вони власними силами старались чим можна принищити український рух. Та завзята боротьба, яку вели Українцї з польським панованнєм за всї отсї роки, страшенно роздражнила обидві сторони (особливо сильне вражіннє зробило, коли студент-Українець убив намістника Галичини гр. Потоцкого, як ворога Українцїв). Угода в справі виборів до сойму, на початку 1914 р., нї трохи не полагодила відносин: вони були напружені до крайности.

В Росії заборони святкувань столїтя Шевченкових уродин викликали великі манїфестації в Київі і велику дебату про українство в державній думі. Не довго перед тим Українцї договорились з поступовими росийськими партіями, щоб вони берегли українських інтересів в думі, замість Українцїв, котрих не стало в думі після останнього виборчого закону, тому росийські поступові депутати виступили проти заборон українства, на великий гнїв його ворогів.

Сї вороги чекали давно сподїваної війни Росії з Австрією, щоб тодї порахуватись з українством. І коли лїтом 1914. р. ся війна почалась, вони справдї першим дїлом кинулись нищити Українцїв. В Галичинї, закидаючи зраду, почали арештовувати й висилати з початку так званих москвофілів, потім і Українцїв. На росийській Українї адмінїстрація, що ранїйше не рішалась слухати противукраїнських порад, тепер вповнї пішла за ними. Зараз з початком війни позакривано українські ґазети, почали арештовувати й висилати українських дїячів.

Коли росийські війська зайняли Львів і сливе всю східню Галичину (в осени 1914 р.), в росийських правительственних кругах рішили, що тепер уже можна буде знищити Українство до решти, до кореня. На Галичину вони дивили ся здавна як на джерело Українства — хоч воно розвинулось там як раз за помічю й підмогою Українцїв з Росії. Тому думали, що як тепер знищать Українцїв в самій Галичинї, то зможуть його задавити зовсїм.

З великої війни. Під острілом.

Почали там закривати українські часописи, товариства, книгарнї, виводити українську мову з шкіл, з урядів і всяких установ — заводити росийську, та польську. Полякам полишали права, а тільки Українцїв, та ще Євреїв хотїли знищити. Українську інтелїґенцію, свідомійших міщан і селян почали цїлими сотнями і тисячами арештовувати, волочити по тюрмах і висилати етапами до Росії, до далеких ґубернїй і на Сибір.

Страшенно се робилось жорстоко і немилосердно, не кажучи вже, що безправно і беззаконно. Несповна рік господарили так в Галичинї росийські війська і власти, і за сей час дїйсно страшенно знищили тамошнїх Українцїв. Потім, коли Нїмцї натиснули, і російському війську прийшлось виходити звідти, ще на виходї вивозили росийські урядовцї всїх „підозрілих“, а також багато селян позабирали з собою, обіцюючи їм гроші і землю в Росії.

В пограничних українських землях в Росії вони тодї підіймали людей і змушували їх уступати ся до внутрішнїх ґубернїй. Робилось се теж нерозважно і необачно, і сила народу і всякого достатку погинуло в сїм виселенню, зруйнував ся сей край до решти. І знов того найбільше пильнували, аби задавити українство; не позволяли засновувати українських комітетів для опіки і допомоги тим біженцям так, як позволяли комітети польські, литовські і всякі иньші, не дозволяли заводити українських шкіл для дїтей, й ин.

Страшенно потерпіла Україна. Від страшної „Руїни“ часів Дорошенка, від великого тодїшнього „Згону“, як силоміць згоняли українських людей за Днїпро, не переживав наш край, наш нарід, такого знищення, лютого й немилосердного. Захланно, злорадно понищено культурні здобутки й засоби його, сотворені такою тяжкою працею цїлих поколїнь. Спинено культурне і національне житє. Перестали виходить книги, ґазети, все. Київська цензура, користаючи з воєнних обставин, заявила, що не буде пропускати нїяких українських книг, писаних українською, а не общерусскою правописею. Через се припинили ся й ті видання, які ще не були заборонені, спинилась усяка видавнича робота.

В світ за очі.

Покладаючись на той недавнїй договір з поступовими росийськими депутатами державної думи, Українцї хоч через них хотїли піднести протест против усього отсього безправства — против такого нищення українського житя. Та сї союзники не хотїли тепер перешкаджати правительству, зайнятому війною. Тільки як провалилась окупація Галичини і почались міркування, що не без вини в тім була й протиукраїнська полїтика росийської адмінїстрації в Галичинї, — тодї знято про се мову в думі, і заговорено про заборони та утиски на українство в Галичинї.

Але тільки що заговорено, а нїякого натиску на правительство не вчинено й справу відложено. Правительство вело свої утиски все дальше й гострійше, і в останнїм часї перед революцією вони дійшли до небувалого завзатя.

Незвичайно сумно складались справи і в Галичинї. Край вернув ся під Австрію, але замість потїхи по всїх перенесених стражданнях і знищенню, тутешні Українцї від австрійського правительства (котре вони всїми силами підтримували в війнї з Росією, сподїваючи ся полекші свому народови) почули зовсїм иньше. Щоб галицьким Полякам не кортїло до нового польського королївства (що мало утворитись з польських земель Росії), австрійський цїсарь обіцяв поширити автономні права Галичини, так, щоб вона була зовсїм самостійна в своїх справах. Се значило, що галицькі Українцї булиб зовсїм у власти Поляків. Страшенно се знеохотило їх до Австрії, але не видко було ніякого способу тому запобігти.

Так сумно складалось українське житє, коли налетїла росийська революція і все змінила.