Проростень
М. Драй-Хмара
Шехерезада
Київ: Видавництво «Слово», 1926
ШЕХЕРЕЗАДА
I

Я п'ю прив'ялу тишу саду,
як стигне пізній холодок,
і слухаю Шехерезаду,
що зна' тисячу казок.

До мене простягла долоні:
«Я жду давно тебе — прийди!»
А на блакитній оболоні
Зринає срібний молодик.

За садом царина і поле.
Гей, скільки йде туди стежок!
Не переслухаю ніколи
Шехерезадиних казок!
1922

II

Стогнала ніч. Вже гострі глиці
проколювали більма дня,
і синьо-золоті грімниці
дражнили відгульня-коня.

Розбурхалася хмар армада, —
а ти, опалена, в огні,
ти, вся любов і вічна зрада,
летіла охляп на коні.

Під копитом тріщали ребра,
впинались очі в образи, —
а ти розпліскувала цебра
передсвітанної грози.

Із бур, о молода гонице,
ти пролила своє дання —
і світом гомін і стрілиці
дзвінкокопитого коня.
1923

III

Помережав вечір кучерявий
льодяними ґратами вікно.
Жовтожарні там горять заграви,
голубе кипить вино.

А за ґратами останню мичку
Допрядав скалоокий день.
Бачу усміх твій крізь сніжну мжичку,
чую голос вітряних пісень.

Доки ти манитимеш з надземних,
зачарованих тобою берегів?
Я не хочу потороч таємних
і важких, морочних снів.

Поведи мене в простори сніговії,
де метелиця розгониста гуля
і смерком дрімає й леденіє
під пухнатими заметами рілля.
1924

IV

Я побачив тебе з трамваю.
Ти все та-ж: голуба й ясна, —
тільки я, тільки я не розмаю
снігового сна.

Ти прийшла у вербляницю: — „Здрастуй!
— про мене — хай верби цвітуть:
не топтатиму синього рясту,
у глуху виїжджаючи путь“.

Ожило в душі незабутнє…
Золотіє бань вінок,
і співає в далеке майбутнє
трамвайний дзвінок.
1924