Проблема хліба (збірка)/Смерть
| ◀ В епідемічному бараці | Проблема хліба Смерть |
|
Вечір. Напівтемна велика кімната. В обставинах безладдя. Просто — двері, набік — теж. На авансцені — ліжко, неприсунуте до стінки; на йому лежить хворий Чоловік. Коло ліжка на одному стільці стоять ліки, шклянки й горить свічка; на другому стільці сидить Жінка. На її вродливому обличчю — збентеження й туга. Чорне волосся неохайно прибране, а на кофточці з високим коміром де-де непозастібувані ґудзики. У Чоловіка надзвичайно рухливе обличчя. Він хвилюється й обличчя що-раз змінюється. Худий, знеможений довгою хворобою.
Жінка. З ласкавим проханням. Час уже ліків зажити.
Чоловік. Обличчя його пересмикується злобою. Говорить хрипуче. Не хочу. Не поможе. Пив уже.
Жінка. М'яко. Як знаєш. Тільки не хвилюйся. Це тобі шкодить. Лежи спокійно. Хочеш, я тобі розкажу казку?
Чоловік. З огидою. Не хочу казки. Я конаю — до чого тут казка?.
Жінка. Винувато посміхається. Ти не помреш. Лікар сказав, що ти одужаєш. Тільки-б не хвилювався.
Чоловік. Слухає її. Знаю, що помру. Чую, що помру. До Жінки. Слухай! слухай! Як я страждаю! Не того, що жити хочу, а того, що не знаю. Нічого не знаю… Раптом підводиться, хапає Жінку за руку. Скажи, що там, за рисою, що межує життя від смерти?Жінка. Злякано мовчить.
Чоловік. Робить поривчасті рухи руками. Скажи-ж мені, чи правдиві були мої думки про те, що бога немає? А що, як померши, я побачу його, всесвітлого і всемогутнього? Який жах — побачити бога, в якого не вірив і з якого сміявся! Ооо! Падає на ліжко, заломлює руки й стогне.
Жінка. Плаче. Ти загубиш себе! Не хвилюйся!
Чоловік. Не зважає на неї. Говорить до себе. Ну, хай так. Хай бога немає. Що-ж тоді? Яка нісенітниця — нічого не почувати, не бачити, не знати! Ой, я боюся цієї холодної темряви небуття! Обличчя його блідне й витягується. Він нервово ворушить ногами під ковдрою.
Жінка. Плаче. Ти не думай про це. Я розкажу тобі казку.
Чоловік. З одчаєм. Немає сили стримати мозок. У, проклятий! Мені жар знесилює тіло, а він так ясно працює! Мене всього мороз скував залізною кліткою, тіло моє вже непритомніє, а мозок, рясніш, ніж коли, плодить думки. О, як би вирвати його, вирвати з голови! Тискає голову руками.
Жінка. Одводить його руки від голови. Заспокойся ради самого себе! Слухай, я казку гарну знаю… Будеш слухати?
Чоловік. Знесилено й безвільно. Добре. Я слухаю.
Жінка. Радісно витирає сльози. Ось казка. У чудовому далекому гаю, густому, як хмари, оселився юнак з своєю милою. Сюди вони прийшли з галасливих неспокійних міст, де стук машини та гук юрби заважав їхньому…
Чоловік. Раптом стискує кулаки й з ненавистю на обличчі кричить страшним хрипучим голосом. А, проклятий, злодійський мозок! Мучиш мене? Я проклинаю і ненавижу тебе так, як колись любив і вклонявся тобі!
Жінка. Стурбовано. Чого ти? Ти не хочеш казки? Чи я не вмію розказати?
Чоловік. Говорить тихше, з жорстокою тугою. Усе-б віддав, аби зомліти перед смертю. Щоб не почувати, як вилетить останній подих, як востанне кинеться серце. Ой, хоч-би не знати своєї останньої думки! До Жінки. Ти зрозумій, що для мене значить: „в-останнє“. Це значить, що після я або скам'янію перед великим обличчям бога, або буду ніщо… Я боюся останнього! Хоч-би зомліти! Клич лікаря! Хай він дасть мені чогось, щоб я зомлів!
Знесилений падає на подушки і заплющує очі. Жінка нахилилась над ним і пестить рукою йому волосся.
Жінка. Ніжно. Я продовжуватиму казку. Ти заснеш… Так вони оселились у далекому гаю, що до нього не діставались хвилі людського життя і там, на волі, серед величних степів та дзюрливих струмків ясним полум'ям пашило багаття їхнього кохання… Юнак був стрункий як тополя, і дужий, як дуб.
Чути здалеку дзвінкий удар метала об метал. За ним ним нові, що-раз ближчі. Чоловік починає кидатись по ліжку. Жінка нічого не чує й провадить казку.
Жінка. Його подруга була ніжна, як дощик, і гнучка, як лоза… Вона квітчала своє довге волосся квітками, що їй коханий приносив, повертаючись з полювання. Вона…
Чоловік. Несамовито кричить. Пече мене! Пече!
Він рве на собі сорочку, хапається за ліжко, корчиться й ламле руки. Жінка схоплюється з стільця й напружено нахиляється над хворим. Вона бачить, що Чо ловік помирає, та не знає, що вдіяти. Хворий затих, витягується, руки його висять по боках, голова теж звисає з ліжка. Жінка схиляється навколішки перед ліжком і кладе голову на труп.
В цю мить вся кімната, за винятком кутка, де лежить мрець, освітлюється яскравим світлом, передні двері широко розчиняються і під тихі згуки дизгармоничних мотивів, трохи пританцьовуючи, входить пишний кортеж Смерти. Вся челядь її, як юнаки, так і дівчата, в химерних убраннях, обсипаних блискучими каміннями. Смерть — молода жінка ніжної вроди з розпущеним розкішним волоссям. На ній рожеве убрання, легке й прозоре; біляве волосся оздоблене діядемою, а маленькі виточені ніжки взуті в рожеві черевички, застібнуті великими рубінами. Її несуть на червоному фотелю різаного дерева; над її головою два юнака у такт музиці колихають широкі віяла. Фотель Смерти ставлять серед кімнати. Челядь шикується з боків фотелю й пританцьовує далі під невидиму музику. Два юнаки з челяди надходять до ліжка й підводять Чоловіка, хоч тіло його лишається на ліжку. Жінка стоїть навколюшках, схиливши голову на труп, нічого не помітивши. Двійник Чоловіка в білизні. Юнаки ведуть здивованого Чоловіка до Смерти, вклоняються їй і зникають між челяддю.
Чоловік. Вражений. Хто ви, рожева, ніжна жінко?
Смерть. Посміхається; голос має мельодійний і здається, він бренить здалеку. Я смерть.
Чоловік. Майже кричить. Ви — смерть! О, ні! Я не можу повірити. Ви жартуєте, чудова незнайомко!
Смерть. Докірливо. Невже й ви були таким наївним, що повірили тим портретикам, де мене малюють кістяком з косою?
Чоловік. Захоплено. Ви — смерть! Смерть, якої я так боявся! Тепер я радий був-би двічи на день конати, аби тільки бачити вас! Потопати в морі ваших очей, не бажаючи порятунку, і може колись замінити кого з вашої челяди… А ми! О, як я сміюся зараз над людьми!
Смерть. Люди виявили досі мало дотепности. Але коли вони бачуть мене, вони робляться просто чарівними. Перш за все вони закохуються в мене! Це так утішно!
Чоловік. Переконано. Ніхто не має права не закохатись у вас.
Смерть. Мрійно. Пригадую, один теолог цілу пасму волосся висмикнув собі з голови, коли мене побачив… А, взагалі, коли-б люди були дотепнішими, вони одразу догадались-б, що там, де є таємниче й загадкове, — неодмінно заплутана гарненька жінка.
Чоловік. З запалом. Кожне слово ваше — мудрість і музика. За самий звук вашого голосу можна померти без жалю.
Смерть. Сміється. Одначе, ви зовсім невлучно кажете компліменти. Коли-б ви сказали: „за самий звук вашого голосу можна жити“, — я може б оцінувала б свій голос.
Чоловік. Ох, пробачте, пробачте… Як багато людей повісилося-б, щоб потрапити в холодні обійми смерти… Дивиться на Смерть зачарованими очима.
Смерть. І так надто багато поривається до моїх обіймів. Вередливо. Життя нікого не може вдовольнити, бо воно ніякого роду. Хіба лише дітей. Я сама не переношу вигляду цього гермофродиту і його челяди.
Чоловік. Кожне слово ваше — стріла і отрута. Як хотів-би я щочасно труїтись вашими губами.
Смерть. О, моя отрута не поверне вас до життя. Ніколи ви не почуєте, як брянчать ржаві ланцюги страждання.Чоловік. Подає їй руку, і Смерть легко сходе з фотелю; беруться під-руки і йдуть до дверей. Перед ними челядь кидає квітки, за ними два юнаки у такт музиці, що не перестає тихо награвати дизгармоничні мотиви, мірно коливають віяла. Далі несуть порожній фотель Смерти та посувається вся челядь, трохи пританцьовуючи. Щойно Смерть та Чоловік виходять — гасне світло. Лише на стільці біля ліжка блимає свічка й освітлює Жінку навколішках перед трупом. В далечіні поволі никне музика. Тиша.
1927.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|