Причта про Садівника/Як мене мої татуньо женили
| ◀ Фризиєрський “сальон” | Причта про Садівника Як мене мої татуньо женили |
Гостина у редактора ▶ |
|
“Бо ти таки бандура був і бандурою згинеш” — так може вже двайцятий раз повтаряли мої татуньо, коли ми вернули з тих нещасливих сватів від шляхтича Шимона Ґолопьонтского. А мусите знати, що я одинак у свого татуня, правного властителя 200 морґів поля та вийшовши тепер з бранки граю ролю сказати-б по польськи “кібіца на виданю” або як каже коротко нїмець: “іх бін цум габен.” Тому прошу уважати як і про що річ іде.
Мамуня і тїтка Лєвкадия, ті самі, що то все ще є панною, хоть їм вже минуло понад сорок лїт, та які на самі блянші, пудри і ружі видають річно цїлу пятьдесятку, так що за ті гроші можна-б обтинкувати що найменче чотири стодолї, отже мамуня і тїтка Лєвкадия кажуть, що я нїби те є во нїчого собі хлопець і людяний і маючий і з доброї фамілїї і фізіоґномія гідна, але як стану з панною до розмови “то нї в кут нї в двері” — анї руш не втну людяного слова. Ну та я те і сам знаю, але щож я на свою біду пораджу. Прецїнь в сьвятім письмі стоїть виразно, що Господь Бог сотворив Адама і Єву на се, щоб Його хвалили, Йому служили на Його славу жили і нїби теє во як то кажуть, заповняли землю. Але про се, щоб з собою розмовляли та якісь флїрти уряджували, нема в сьвятім письмі анї згадки. І я навіть сьвято переконаний, що коли-б Єва не була така цїкава та не заходила була в романси з вужами (тьфу! аж гидко згадувати) то нам було-б ся легче жило і не потребувалиб ми нинї ходити по тих дурних сватах — але жили-б ми у раю, родились парами як голуби і шлюс.
От і нагадав я собі свати. Ой ті свати! ті свати! Який то їх дивний вигадав. Іди, ходи, надскакуй коло панночок, шепчи їм солодкі слівця та ще на додаток цїлуй обтинковані пудром личка. О! Господи! І як се чоловік годен всьо видержати?
А чиж не лїпше було-б так, щоб мами між собою змовили ся за віно, а відтак молодого і молоду за обшивку та шуруй під вінець. Звінчати їх та най там, як каже сьвяте письмо, жиють на славу божу, тай теє того, най ся проч каже, заповняють землю. Щож, коли тепер така мода і нїчого не порадиш. Таж я-б уже женив ся і з кривою і з слїпою коб лиш хотїла йти за мене; щож коли жадна не хоче. Але чекайте, розкажу вам все з кінця.
Якось в пару місяцїв як я вийшов послїдну клясу з бранки, кажуть татуньо до мамунї:
— Чуєш стара, здалоб ся нашого Февронця оженити. От я вже старий і ти нездужаєш а так була-б нам поміч.
— Та я не від того — кажуть мамуня — от шукай, може що гідного знайдеш для нього, тай буде весїля.
А я стою під дверми тай все до чиста чую.
Ну — гадаю собі — женити ся то знов не така кепська річ, от все таки чоловіка інакше поважають, але як згадаю свати, то зараз таки менї волося з страху дубом встає. Гей! коб то найшла ся де така відважна панночка, яка-б до мене сама в свати приїхала. З вітвертими руками приняв би єї, та щож, коли ще як сьвіт сьвітом такого не бувало тай не буде. Осьтак роздумуючи, попав я вкінци в нїму резиґнацию і терпеливо став вижидати дальших подїй.
От і сейчас в недїлю казали татуньо заложити пару шпаків до брички, менї казали вбрати ся в те шлюсрокове убраня, що то менї його справили ще як тїтка Лєвкадия мали вийти заміж за касиєра з повітового видїлу, який однак на своє щастє а на тїтки нещастє щось на тиждень перед самими слюбом забрав видїлову касу та драпнув до Америки. Тїтка вправдї заводили щось цїлий місяць з жалю, але я аж підскакував з радости, що таким коштом дійшов до шлюсрокового убраня та мав у чім між людьми показати ся.
Отже я зодягнув ся в те памяткове убранє, взяв білу краватку ґлясе рукавички а навіть потягнув десь у тїтки Лєвкадиї якоїсь перфумериї та був вже готовий на все. Мамуня казали, що виглядаю як грабчук а тїтка Лєвкадия лиш заєдно наказували: “Держи ся відважно Февронцю та уважай на кожне слово, щобись якого “бомка” не стрілив.” Я на все потакував, але вже тотї науки були менї вже надоїли і тому я аж утїшив ся, коли бричка заїхала перед ґанок і ми з татуньом перехрестивши ся рушили з місця. Та зараз якось за селом перебіг нам дорогу заяць і я вже наперед знав, що якесь нещастє нам лучить ся. Та дорога була добра, конї йшли спокійно, ми переїхали оден горбок і другий, відтак звернули в лїс на право і щасливо стали вїздити в село Пустолоби, що примістило ся в долинї під лїсом. Я сейчас здогадав ся, що татуньо везуть мене до учителя Голодоморського, в якого була сестра Фінця, бодай чи не ровесниця тїтки Лєвкадиї, а я сам до недавного часу був того переконаня, що пан Голодоморський — єї син. Ото! гадаю, попав ся ти небоже. Але щож робити, коли татуньо так хочуть, то мусить бути по їх гадцї.
Нас приняли дуже радо. Панна Фінця з задовгим троха носом, старанно витинкованим личком і зиркатими очима вийшла проти нас аж на подвірє та обоє з братом ввели нас попихаючи в свої гостинні пороги. Було вже добре з полудня, тож незадовго подали підвечірок а по підвечірку пан Голодоморський моргнув якось значучо на свою сестру і она попросила мене до сальону переглядати фотоґрафічний альбум. Вже смеркало ся і ми усїли на канапцї під вікном, а панна Фінця стала перевертати картку за карткою називаючи притім по імени находячі ся там особи, як по правдї сказавши, стільки мене займали, що вторічний снїг. Знуджений притакував я на все, але гадками блукав кудись сьвітами і над тим лишень продумував, якби то скорше вирвати ся до дому.
— А се моя фотоґрафія з перед трех лїт — може будете цїкаві — пропищала менї над ухом панна Фінця.
Я глянув на витерту фотоґрафію, яка вже найменче 25 лїт перележала в альбумі і представляла панну Фінцю, коли она мала може щойно 15 лїт. Я глянув і промовив іронїчно.
— Алеж панї мали тодї може 15 лїт.
— Ви згадали — підхопила Фінця — і від того часу минуло три роки. Правда, що гарна красавиця з мене була.
Я вже не міг довше видержати.
І хтож би то — кажу — був сподївав ся, що панї ще такі молоді, таж я заєдно думав що панї ровесниця тїтки Лєвкадиї.
— Що-о-о! зашипіла панна Фінця. Ви пане уважайте і числїть ся зі словами.
— Алеж панї — хотїв я боронити ся — прецїнь тїтка се самі казали, я собі того з пальця не виссав.
На ті слова панна Фінця зірвала ся з канапи, кинула альбум на столик та зміривши мене з висока, вибігла з сальону тріснувши дверми з цїлої сили. Я пізнав, що стрілив “бомка” та зі встиду аж кров ударила менї до голови. Не надумаючи ся довго, вхопив я за перший лїпший капелюх (як опісля показало ся то був капелюх панни Фінцї і я мусїв його на другий день осібним післанцем відіслати), як злодїй вискочив через вікно і бігцем пігнав до дому. Не памятаю вже, коли я прийшов домів, коли вилїз на гору, розібрав ся і залїз в сїно, а пригадую собі щойно, як на другий день десь коло полудня, стягнули мене татуньо з гори, а виганьбивши добре і погрозивши, що коли не устаткую ся, то мене виречуть ся, казали менї ладити ся знов на дорогу, бо на другий день припадало сьвято і ми мали їхати в свати до пан-отчика Потребицького на трете село, у якого була дочка Фльорця дуже гарна, як мене тїтка Лєвкадия запевняли, образована панночка.
Коли я на другий день стояв вже вичесаний, прибраний і до подорожи готовий, взяли мене тїтка знов до себе та більше як дві годинї давали менї науки і наставленя, як маю коло панночок надскакувати. Я признаю ся, мало що з тих наук памятаю, бо цїлу мою цїкавість, заняв був тодї кіт, який підкрадав ся до бурої посьмітюхи, що сидїла на вершку стодоли. Він причаловав ся, корчив ся і повзав поміж кутинки моху на старім соломянім даху а очи таки живцем пожирали намічену жертву.
А між тим тїтка Лєвкадия тарабанила:— Бо то кромі елєґанції, шику і надскакуваня треба мати щей терпеливість. От знаеш, часом панна і сподобає собі тебе і любить тебе скрито, але не хоче сего виявити і ти мусиш дальше надскакувати і чекати терпеливо тої хвилї, коли она явно се вискаже і ущасливить тебе а…
Кіт між тим змінив свій первісний плян, він сповз назад в долину, перейшов на другий бік і став на ново драпати ся в гору поміж густу гірчицю і лободу, які не знати яким чудом тут виросли.
А знаєш — тарахкотїла дальше тїтка — оден молодець залюбив ся в одній паннї а она його навіть на очи не хотїла бачити, а він вічно єї надскакував, носив презенти, носив букети а она анї не подивила ся на нього. Вкінци щоб його позбути ся виїхала до Америки…
Кіт за той час переповз вже три чверти віддаленя, яке його дїлило від посьмітюхи, а бідна пташка не сподїваючи ся навіть, яка біда єї грозить, дальше заливала ся сьпівом, виводячи своє монотонне “покинь сани бери віз.” Тїтка за той час молола дальше:
А знаєш, що він зробив? Він поїхав за нею аж до Америки і доти єї надскакував, поки вона не стратила терпеливости і они вернули на родину як муж і жена. Видиш отже, мучив ся, поневіряв ся а таки вкінци зловив єї.В той саме час кіт підповз аж під самі кізлини, де сидїла посьмітюха, одним сьмілим скоком зловив добичу і скочив назад в гірчицю. Я так був тим занятий, щой не спостеріг ся, як майже разом з тїткою крикнув: А таки вкінци зловив єї. Тїтка думаючи, що я так пильно слухаю єї наук, похвалила мене, а відтак встала та пішла сказати татуневи, що вже час їхати в дорогу, бо до села Демаморич то таки кавалок дороги.
До Демаморич їхали ми більше як дві годинї тай приїхали як раз після обіду, коли зі стола прятали. Нас попросили в гостинну, але до неї треба було іти через їдальню. Переходом побачив я перший раз панну Фльорцю, яка заглянувши нас, вхопила щось швиденько зі стола та стрілою помчала до сусїднього покою. Я дуже був цїкавий, що се могло бути і довго бив ся у гадках, аж вкінци пояснив собі, що панна Фльорця певно хотїла показати, яка то она звинна і господарна. За се припала она менї страх до вподоби (бо мамуня дуже собі бажали господарної невістки) і я цїлий час опісля не зводив з неї очий.
Панна Фльорця була досить чепурна дївчина. Маленька, худенька, о милім і добродушнім виразї лиця, а до того рухлива і розмовна, що аж любо було з нею поговорити. Ми сейчас заприязнили ся і час летїв нам так скоро, що ми і не стямили ся як нас запросили на підвечірок. При підвечірку татуньо бесїдували щось з о. Потребницьким і його женою про господарку і погоду, а я з панною Фльорцею вже не тямлю об чім. Досить що я сам собі тодї дивував ся, звідки у мене найшло ся стільки тем до розмови. По підвечірку панна Фльорця перепросила нас і знов швиденько скочила до того самого покоїку. Я не мав з ким розмовляти і нудив ся страшенно. Панї Потребницька примітила се тай промовила до мене солоденько:
— Скочте йно пане тай попросїть Фльорцю, щоб сюди прийшла.
Менї не треба буле сего два рази казати. Я по тихоньки відчинив двері, на пальцях перейшов маленький передпокоїк і хотячи зробити паннї Фльорцї несподїванку, нагло відслонив котару.
Тай гарна-ж се була несподїванка. Перед зеркалом при тоалетцї стояла панна Фльорця. Перед нею лежала миска з водою, в якій она одною рукою держала а другою мила цїлїську щоку як снїг біленьких штучних зубків. Я сейчас доміркував ся, чого она так передтим утїкала та мало не скаменїв з розчарованя. Вкінци я таки не видержав. Якась непоборима веселість мене пірвала і я засьміяв ся диким іронїчним сьміхом.
Панна Фльорця оглянула ся, скрикнула тай зімлїла. На крик єї прибігли паньство Потребницькі а побачивши, що стало ся, скликали челядь та стали відтирати панночку. Вчинила ся суматоха, біганина і крик не до висказаня.
Ми і татуньо видячи, що нїхто нами не займає ся, вважали за найвідповіднїйше винести ся неспостережно. Ми всїли на бричку та відїхали. Про сватанє не було тепер навіть мови. Татуньо звалювали всю біду на мене та ганьбили мене послїдними словами, бо їм дуже ходило о тих десять тисяч, які мала дістати в придане панна Фльорця. Однак се, що стало ся, відстатись не може і треба було оглядати ся за иньшою невісткою.
В місточку Завалові жила вдова по почмайстрі панї Марковська а у неї була донечка Цеся, красавиця на всю охрестність. Она саме мала тепер мене ущасливити а татуньови і мамуни бути на старість підпорою.
От і ми з татуньом зладнавши все як має бути, вибрали ся туди з візитою. Видно в щасливу годину зачали. Всьо ішло як по маслї. Приняли нас дуже радо, візита зійшла незамітно, а я при від'їздї дістав запрошенє від самої панни Цесї, щоб частїйше навідував ся та не забував на “старих знакомих.”
Розуміє ся, що я “старих знакомих” не забував та з тих запрошень користав як найчастїйше. Передімною відкрив ся новий, незнаний менї сьвіт. Я залюбив ся. Як я тепер нераз про се згадую, то сам собі не хочу вірити, що се була правда а не зманчивий сон. Та колиб се навіть був сон то я-б хотїв так снити цїле житє. Все, що мене окружало, представляло ся менї в рожевих красках. Кожний предмет, на який я лиш глянув, переміняв ся сейчас в моїй буйній уяві. Я глядїв на канчук, що висїв над татуневим ліжком, а видїв лише чорну гебанову косу, глядїв на лямпку, що блимала в кутї перед образами, а видїв лиш пару чорних як вуголь очий, які визиваючо усьміхали ся до мене. Словом — я ходив мов зачарований та усьміхав ся до цїлого сьвіта. А той сьвіт перше такий лукавий, тепер видавав ся менї такий ідеальний, такий милий і такий добрий, що я рад був весь його обняти руками та пригорнути до свого палкого серця.
Мамуня видавали ся менї немов сьвяті, татуньо мудрі як небіщик Сократ, а навіть сама тїтка Лєвкадия, той ходячий гриб, видавала ся менї гарна мов русалка. Я їздив до Завалова що другий день і там провадив цїлі вечері. Чудний місячний вечір. Ми гуляємо по саду. Панї Марковська пугає нічні птицї або шепче молитви а ми з панною Цесею також шепчемо.
— Про що?! — Ей, ви також всьо хотїлиб знати. Панї Марковська звичайно зблукала та за хвилю відзивала ся аж в другім кінци просторого саду, а ми за той час сьміяли ся, жартували і о — пімсто неба! Цїлували ся, що аж лунало серед тихої місячної ночи.Однак людське щастє нестале. Оно як миляна банька, летить високо, засьвітить, засияє, блискне тай розвіє ся. Ось так і зі мною склало ся. Добре то і влучно написав колись наш Маркіян:
“Бо хто в посестру взяв тяжку недолю,
Що давить серце як відьма кошлява;
Хто вражій нуждї попав ся в неволю —
Тому з журбами і сон і забава,
Разів із десять на день радби вмерти
Годї і годї — потїхи нї смерти.”
Ой радби я вже також вмерти, бо що таке житє вартає. Вічно лиш гризи ся та слухай татуневих випадів, тай ковтай з жалю сльози — і то все разом має бути житє.
Але-ж я тут розплакав ся, а забув вам розповісти як моє щастє скінчило ся.
От сидимо ми раз з панною Цесею на обвитій диким виноградом верандї та говоримо про ріжні нас лишень інтересуючі річи. В тім прийшла менї до голови дурна штука. Я хотїв незамітно розплести косу панни Цесї та вже наперед уявляв собі, як то она буде чудесно виглядати з розпущеним волосєм. Пана Цеся сїла якраз до машини та почала щось шити а я нїбито щоб вигіднїйше міг з нею розмавляти, притягнув крісло близше і користаючи з гуркоту машини, став осторожно звертати свій плян. Однак лента, якою кінчила ся коса була дуже сильно завязана і я весь був занятий тим, якби то єї непостережно розвязати. Я манїпулював так обережно, що панна Цеся навіть нїчого не підозрівала.
В тім знечевя роздав ся з другого покою пискливий голос панї Марковської:
— Цесю! Цесю! а ходи лиш сюди, кравчиня принесла сукню.
Цеся скочила як опарена і… і… і… цїла коса, але що я кажу: цїла коса, то таки цїле волосє лишило ся в моїх руках. Прошу тепер увійти у моє незавидне положенє. Передімною стояла скаменїла Панна Цеся з лисою як диня головою, а в сусїднім покою чути вже було зближаючі ся кроки панї Марковської.
Менї з переляку аж волосє дубом стало. З страху і встиду метнув я собою в двері та неначе бішений пігнав до дому. Куди і як я біг, не тямлю до нинї, досить що десь коло півночи пригнав я до дому і тут кинувши ся на першу лїпшу купу соломи, заснув мертвецьким сном. Коли я прокинув ся, перший предмет, який менї впав в очи, була прегарна, чорна як уголь, перука з косою, котру я держав в нервово затиснених руках. Я згадав вчерашний вечір тай аж мороз пішов менї по тїлї. Не було иньшої ради і треба було до всього признати ся. Зі страху перед татунем розказав я вперед про свою пригоду тїтцї, а на доказ правди показав перуку. Тїтка розповіли татуневи, а татуньо звалили знов всю біду на мене і якось хвалити Бога на тім скінчило ся. Татуньо перестали глядїти за невісткою і я немовби віджив. Перше не мав я нї дня нї ночи спокійної, вічно лиш гриз ся і гриз тим нещасним сватанєм, а тепер всьо наче рукою відняло. Смуток і гризота щезли і я став вольний і свобідний як пташина в поли. Гей! гей! нема то як веселе кавалїрське житє. Куди повернеш ся, куди рушиш ся, усюди воля і воля без краю. А однак не довго вживав я тої волї, того супокою та щастя.
Якось в шість місяцїв по тій нещасній пригодї в Завалові, став до нас приїздити слїпий Мортко, що кіньми гандлює і все щось оба з татуньом довго радили.
Менї було се байдуже і я навіть нїчого злого не підозрівав, аж тут одного разу, нї сїло нї пало, кажуть до мене татуньо, щоб я збирав ся, бо їдемо в свати. Мов грім з ясного неба вдарила в мене та вістка, але що я мав робити? Не їхати? Ну! ну! Можете таке кому иньшому казати, але не мойому татуневи. Тому я зібрав ся в одній хвилинї та як “ягнец веден на заколеніє” сїв на бричку не питаючи вже навіть, де їдемо. Татуньо також цїлу дорогу нїчого не обзивали ся і ми мовчки минали лїси і поля та бідні села, аж вкінци скрутили в бік пільною дорогою до маячіючого в далечинї фільварку. Вскорі можна вже було всьо розріжнити: і старі, подерті і позаломлювані дахи на стодолах та шпихлїрах і критий ґонтами малий двірок, якого стїни в половинї були вже в земли а він сам виглядав мов печериця. Навкруги валив ся старий поломаний пліт а попідпирані колами криві ворота вели на повне болота і калуж подвірє. На кождім кроцї видно було непорядок і запустїнє. Ми в'їхали до середини сполошивши стадо качок і худу сухоребру безрогу, яка парила ся до сонця в калужі перед самим ґанком. То був фільварок ходачкового шляхтича пана Шимона Ґолопйонтского. Ми злїзли з брички а в дверех показала ся поважна стать пана Шимона. Він був одїтий в стару витерту шляхоцьку чамару а на голову натиснена була роґативка. З татуньом звитав ся як зі старим знакомим, я представив ся йому також і старий повів нас до середини, поклепуючи мене дружно по плечах. Там не було живого духа. В сїнях порпали ся дві сиві квочки з курятами, з кухнї визирала слїпа на одно око собака і приязно шкірила до нас зуби а в сусїдній кімнатї друга менча від неї уганяла за бурим котом, перевертаючи усе що їй стояло на перепонї.
Ми увійшли в темну, низеньку кімнату, обвішану поблеклими портретами та старими заржавілими стрільбами. Пан Шимон виняв сейчас фляшку “контушуфки” та став нас частувати. Я ликнув також троха на відвагу, почім зачала ся досить оживлена розмова.
В ту пору двері незамітно відчинили ся і до пана Шимона підійшла доста гарна та чепурна бльондинка. То була, як нам сейчас пан Шимон представив, його дочка Бордунця. Панна Бордунця стала сейчас збирати з гори свого батенька, що нас тримає в своїй темній канцелярії, коли повинен був запросити відразу до сальону. Старий звиняв ся, що хотїв нас почастувати “контушуфкою” свого виробу та панна Бордунця не слухала того і попросила нас, щоб ми перейшли з нею до сальону. Ми перейшли до сальону ще через якийсь темний покоїк та опинили ся серед пишно уладженої кімнати. Нїхто-б був не сподївав ся, щоб в тім спорохнїлім старім дімку крило ся таке чудо. Стїни були вибиті цьвітистими килимами, підлога воскована, канапки, фотелї, зеркала і образи на стїнах — усе те вражало очи шиком і естетичним смаком. Глянувши на них знати було сейчас, що добирала їх артистична душа. Я стояв неначе оголомшений, панна Бордунця виросла в моїх очах на цїлий сяжень. Ото, гадаю собі, мати таку мудру і образовану жінку. Гей! гей! половину свого житя віддав би за теє. Між тим пан Шимон звинивши ся перед дочкою і мною забрав татуня та пішов оглядати з ними якогось там бичка, котрий вже десятий місяць ссав і мав уходити в околици за осьме чудо сьвіта. Ми остали сами. Панна Бордунця зачала скоро ходити по сальонї, вкінци нагло опинила ся передімною і просто з моста так промовила:
— Пане, я знаю чого ви приїхали. Мій отець тепер дуже під'упав на маєтку і хоче мене видати богато заміж. Я все те знаю! Знаю також, яка про вас слава ходить в околици. Я усе знаю, а однак я згоджу ся за вас вийти, коли ви рішите ся на одно.
Такого наглого приступу я не сподївав ся. Очи стали менї стовпом, ноги зачали дрожати, а губи безвідно і без звязи шептали уривані слова я… я… я… я… на все — я… я… годжу ся я… я… рад.
— Отже слухайте, говорила дальше Бордунця, я за вас вийду, однак під услівєм, що ви рішите ся на таке: мусите продати батьківське майно і перенести ся до міста. За ті гроші купите каменицю а за протекцією мого вітця дістанете посаду при повітовім видїлї тай будемо жити мирно і щасливо. Бо знаєте, вже менї те хлопство і село зовсїм обмерзїли та я радаб як найскорше вирвати ся до міста.
На таку бесїду я сейчас отверезїв. Якто! я мав би продавати ту кровію батьків зрошену землицю? З якої причини? Длятого, щоб для нужденного пантофля Ляшки, перенести ся до міста і там стати книжковим молем або “ґризїпюрком”? Я мав би покидати свій стан, про котрий наш поет сьпіває:
“Гей хто на сьвітї красшу долю має?
Як той, що плугом сьвяту землю оре,
Золоте зерно в нїй засїває,
З пустарів творить цариннеє море”....?
О, нї, нїколи і нї за що в сьвітї. Я сейчас повторив се на голос перед панною Бордунцею. Йой! Господи, якби ви були тодї побачили єї, як она виглядала. Нїчим всї фуриї, медузи і відьми в порівнаню з нею. Ляцька кров заграла у нїй і цїлий потік проклонів та злословій поплив з єї коралевих усточок. Якого рода були ті проклони, ви сами вже доміркуєте ся, а впрочім я, хочби і хотїв вам сказати, то не можу, бо не знаю чи то “контушуфка” пана Шимона, чи медові слівця панни Бордунцї так на мене подїлали, досить що я зімлїв і ледви живого привезли мене до дому, де щойно мамуня і тїтка Лєвкадия оцтом і чосником мене відтерли.
На другий день татуньо знов мене порядно висповідали, але я був вже вдоволений із сего що так скінчило ся. Тепер живу старим кавалїром, але за те чую ся найщасливійшим в сьвітї. Лишень татуньо вічно на мене нарікають та повтаряють раз ураз: Бо ти бандурою був і бандурою згинеш.
Перемишль д. 2. VI. 1902.