Причта про Садівника/Дипльомат
| ◀ Сон — мара | Причта про Садівника Дипльомат |
Вексель ▶ |
|
Мій товариш Шикульский був хлопець хоч до рани приложи. Веселий, жертібливий, гарний і високий як тополя, був любимцем всїх товаришів, а вже панни то просто гинули за ним. Бувало як убере ся в обтислий державний мундур то так виглядає як здеградований офіцир. Вийде на улицю а панночок і жидівочок уже цїла ґерелиця коло нього. Він до хати а вони перед вікнами променаду роблять.
А мешкав мій товариш у якогось старого емерита, який тримав єго більше для приємности, як для зиску. Мій товариш мав гарний покоїк з двома вікнами. Одно виходило на чудову сїножать з річкою а друге на стїну сусїдного дому.Одного часу покликали мого товариша на війскові вправи. Я тодї не мав якось помешканя а він каже до мене: От заки винайдеш яке помешканє переведи ся за той час до мене — і ти будеш мав вигоду і я буду безпечнїйший за лахи. І я таки так зробив. Перевів ся по відїздї товариша до його помешканя та почав уживати всїх приємностей сьвіжого воздуха. Відчинив вікно на сїножать а сам лїг на софку тай читаю. Аж тут чую, так хтось гарно сьпіває, таким мягеньким жіночим голосом, що мене аж за серце вхопило. Встаю на пальцях і дивлю ся через вікно що виходить на сусїдний дім а там у вікнї насупроти оперла ся на підвіконник гарна як мрія бльондиночка тай висьпівує вам трелї як соловейко. Ов гадаю собі, то мій товариш не дармо вже четвертий рік на однім місци мешкає.
Щойно тепер нагадав я собі що він менї раз розказував про те, що мешкає з ним в сусїдстві вдова з донькою. То певно она, та донечка так висьпівує…
Ну гадаю, чекай паничу, тепер вже таки я тобі зроблю конкуренцию. Я привіз до порядку мою ґардеробу, відчинив з легка друге вікно, станув у нїм та кланяючи ся з ґрацією сказав: Добридень.
Панночка спаленїла, подала ся троха назад і щось гейби кивнула головкою. Заохочений єї несьмілости почав я дальше правити комплїменти:
— Алеж то панї сьпівають гарно, як соловейко.— Зовсїм не гарно.
— О! о! прошу, що за скромність, я клену ся на маму що…
— Знаєте що пане, замість плести дурницї, зачинїть вікно, бо у мене від того протяг.
На таке діктум я аж остовпів. Машинально зачинив вікно, затягнув фіранку та вхопив ся обіруч за голову. Ах! до біса! що за голос у тої дївчини, що за постава, що за енерґія. А так миленько сьпіває що здає ся тобі от от сам ангел зійшов з неба а тут диви ся а она тобі вжей роги показує.
Відняла мене вже охота і до конкурів і до аморів, я лїг знова на софку та почав роздумувати над суєтою сего сьвіта.
Аж тут чую я у сусїдки знова той самий сьпів. Так якби нїчого не було перед хвилею. Сьпіває собі панночки тай сьпіває а до мене кожне слово чути.
Аж може за чверть години рипнули двері і до покою в якім сьпівала гарна русалочка увійшов хтось тяжким кроком. По голосї догадав ся я, що се була мати.
— Ганю — промовила она протяжно — ходи голубонько чеколяду пити.
— А коли бо менї не хоче ся і вже.
— Та якжеж серце так можна таж ти геть менї замориш ся. Та погадай собі що я тебе тільки одну маю. Не можна так рибонько. Ходи! ходи!— А як менї не хочеть ся то що менї зробите.
— Та вже то правда що на твою впертість я нїчого не зроблю. Але як схочеш їсти то там стоїть чеколяда в братрурі.
— Я не потребую вашої чеколяди.
Стара вийшла зітхаючи, а донечка стояла дальше в вікнї та гомонїла так аж до пізного вечера.
Під вечер прийшла до мене стара послугачка.
— А що то — питаю — бабуню за така язикаста паннунця оттут в сусїдстві?
— О що вже язикаста і вперта що правда — каже бабуня — нїкого не послухає. А з тамтим паном то все бувало через вікно сварить ся. А що вже мами то вже не послухає навіть за ґрейцар. Аво чуєте колисьту скакала десь там через пліт тай розбила собі ногу на цьвях. Кажуть що нога чисто спухла. Мати пре до дохтора аж страх а вона анї руш. Не хочу каже і не хочу. Мати плаче а вона з опухлою ногою стоїть у вікнї та сьпіває.
От і неначе на потвердженє всего того почув я другого дня ранком осьтакий дїяльоґ.
— Ганю…
— Ну?!
— А щож нога тебе ще болить?
— А вам що до того.
— Та нїчого, нїчого. Я так питаю. Я гадала голубонько можеб так до дохтора.
— До якого дохтора?
— Ну нехай ужеб до фізика.
— До того що там за замком сидить.
— Та най буде вже до того тільки ходи.
— Та куди піду, туди через чорний міст по під замок? що?
— Та най буде вже і туди…
— А коли бо менї не хоче ся і вже.
Мати заломила руки зітхнула тяжко і вийшла з покою.
Осьтакі розмови повторяли ся з малими виїмками майже що дня. Від такого сусїдства ставало менї нїяково. Остогидло менї скоро і помешканє за дурничку і сьвіжий воздух і я знайшовши на прихапци якусь нору у жида перепровадив туди чим боршій мою мізерію, а помешканє приятеля замкнув на ключ та лиш час від часу ходив до нього щоб провітрювати.
За якийсь час перенесли мене з того місточка і я помалу забув і на свого приятеля і на вперту Ганю.
— Щож — питаю — ти брате все ще парубочиш.
— Ого — каже Шикульский — я вже сїм лїт як працюю в сьвятій тайнї супружества.
— Ну прошу, а з кимже ти очоловічив ся?
— А з сусїдкою Ганею.
— З тою язикатою?
— Ага, га, з тою.
— Бій ся Бога чоловіче і ти ще не посивів з гризоти.
— Чогож би, нам живеть ся як в раю.
— Алеж братїку, та з такою язею?
— А бачиш небоже. Видко що я мушу бути ще гірший від неї коли ми годимо ся.
— Ну та ти все був дипльомат се правда, але щоб ти навіть з таким — даруй за слово — чортом міг вижити, сего я таки по тобі не сподївав ся.
Мій товариш розсьміяв ся на се та став менї оповідати яким він робом женив ся та як дає собі раду з впертою жіночкою:
А оповідав він ось так:
Коли я починав слинити ся до Ганї, мати була страх за мною а Ганя здає ся також була не від того, однак не давала по собі нїчого пізнати. Треба було лишень мудро покермувати справою бо ходило менї не лишень о саму Ганю але також о десять тисяч приданого. Ну і я взяв ся до того дїла дуже дипльоматично. Я намовив старого скупаря Кохливенького щоб він єї осьвідчив ся а сам передтим поговорив мудре слово з мамою. По осьвідчинах питає мати:
— Ну щож Ганю підеш за Кохливенького?
— Що! за того старцуна? — нї нїколи, не хоче ся менї і вже.
— А щож ти доню хочеш вік дївувати, або може будеш чекати на такого голодранця яв Шикульский?…
— А щобисьте знали що буду чекала і то вам на злість розумієте. Для вас він голодранець а для мене нї.
З бючим серцем слухав я всего того під вікном. На другий тиждень я осьвідчив ся і мене приняли.
— А якже тепер жиєте з собою?
— Як у раю. У нас вже троє дїтей.
— Ну а як ти радиш на єї впертість?
— О я все роблю дипльоматично. Коли я не хочу щоб моя жінка щось робила то я єї навмисно те пропоную ну а она тодї на злість менї того не робить.
— Цїкаво…
— Ах щей як. Знаєш тому три роки стояв у нас на постою баталїон піхоти. Якийсь далекий свояк жінки тоненький офіцирина зачав коло неї крутити ся. Сидить бувало цїлими днями і вечерами та годї було його поспекати ся. Ов гадаю собі, зле. Хоть я свою Ганю знав і такої конкуренції не бояв ся, але все таки баба слабе сотворінє. От і кажу я раз до неї: — Можеб ми так твого свояка взяли до себе на мешканє?— Що того гольпітаку. Анї менї навіть не згадуй того.
— Алеж Ганю серденько моє, таж то твій свояк, ти повинна його любити як…
— Мовчи старий грішнику. Зась тобі до того кого я маю любити. Від нинї щоб він тут навіть менї не показував ся, бо таке йому євангелиє вичитаю, що руський місяць попамятає.
Якось під вечер приходить бідний ляйтнантина. Мой! як моя Ганя сяде на нього, як змила йому голову, пішов аж закурило ся.
— Ну — каже — ґратулюю, ґратулюю. Ти справдїшний дипльомат.
— Або раз знаєш — каже товариш — посходили ся баби до купи та з нудів давай ріжні небелицї вигадувати. От і вигадали що та поїде до купелїв, друга знова онтам, а моя жінка до Криницї.
Іду я раз улицею аж тут з нечевя чіпає мене нотариха тай каже:
— Ой лишите ся паноньку соломяним вдівцем.
— Якто — питаю — здивований.
— А бо ваша жіночка їде зі мною сего року до Криницї.
— А бодай ти в безвістя заїхала — погадав я собі. — Таж моя жінка здорова як горіх а та відьма на купелї єї тягне. Але від чого знаєш дипльоматія. Приходжу до дому тай так з легенька до жінки:— Ой щось ти Ганю гейби хора.
— Що я хора! То ти сам може хорий здохляку.
— Але-ж нї рибонько ти таки справдї нездорова, тобі-б може до купелїв…
— Замкнеш ти ґавру! Як я тобі справлю купелї то цїлий горнець кипятку вильляю на голову.
— Та цить Ганю не сердь ся. А от другі їздять тай ти…
— То як другі дурні то і я маю така бути. А не дочеканє ваше.
Тут моя Ганя як розтарахкотїла ся то аж може за чотири години втишило ся троха в хатї.
Але я триюмфував в дусї. Ганя лишила ся дома а я через те заощадив більше чим чотири сотки.
Я мусїв признати товаришови рацию, а він оповідав менї ще про иньші подібні до того викрути.
Між тим кондуктори викрикнули якусь стацию. Мій товариш скочив, вхопив свій клунок, попращав ся зі мною тай висїв поспішно.
А я цїлу дальшу дорогу роздумував вже сам над суєтою сего сьвіта та завидував товаришеви його дипльоматиї.
Теребовля 20. ХІ. 1906.