Пригоди Тома Соєра (1929)/XXVII. Друге число

Пригоди Тома Соєра
Марк Твейн
XXVII. Друге число
Львів: «Для школи і дому», 1929

XXVII.
Друге число.

Вечером Том і Гек були готові. До девятої години вони крутилися біля гостинниці. Один пильнував стежки, а другий не спускав з очей дверей гостинниці. На стежці не було ні живого духа, а дверми не проходив ніхто, що був би подібний до еспанця. Здавалося, що ніч буде темна і Том пішов до дому, умовившися передтим, що коли стемніє, Гек мявкне на нього і тоді підуть разом пробувати ключі. Але ніч була ясна. І Гек покинув сторожити та около півночі ліг спати, то є заліз у порожню бочку з цукру.

У вівторок теж хлопцям не щастило, не пощастило і в середу. Аж у четвер ніч була темна. Том викрався з дому узброєний в стару бляшану ліхтарню своєї тітки та велику шмату, щоби прислонити світло. Сховав ліхтарню в Гекову бочку і почали сторожити. На годину перед північчю зачинили шинок і погасили всюди світла. Ніякий еспанець не показувався. Ніхто не переходив і вузькою стежкою. Усе складалося добре. Ніч була темна, навкруги тихо, тільки часом десь далеко загреміло.

Том побіг по свою ліхтарню, засвітив її в бочці, прислонив шматою і обидва смільчаки прокрадалися крізь пітьму тихенько до гостинниці. Гек станув на сторожі, а Том зник на темній стежці. Настала хвиля трівожного вичікування, що давила Гека немов яка тяжка гора. Він горяче бажав побачити світло ліхтарні. Правда, це на смерть перелякалоб його, але це був би знак, що Том іще живий.

Здавалося, що цілі години минули з того часу, як зник Том. Може там десь зомлів, може вже й не жив, може йому серце трісло зі страху та зворушення. Трівога гнала Гека що раз ближче до тої стежки, а голову обсіли ріжні страхи, що хвилі сподівався якогось лиха, що дух йому запре. Не було там вже багато того духу, а серце билося так, якби хотіло вискочити з грудей. Нараз мигнуло світло і поуз нього перебіг Том ледве дишучи.

— Тікай, — крикнув засапаний — тікай, бо пропадеш!

Цього не треба було двічі казати. Гек уже тікав що сили. Так утікали, не озираючися, аж добігли до старої шопи невживаної різниці, що стояла на другому кінці міста. Тільки знайшлися під дахом, загуготіли громи і полився дощ як із відра. Коли Том висапався, почав оповідати:

— Ах, Геку, то страшне! Я пробував найперше два ключі, але так тихо, як лиш було можна, та вони наробили такого скреготу, що я мало не вмер зі страху. Але замка не отворив. Тоді сам не знаю як, взяв за клямку, потягнув — і двері відчинилися нароствір. Вони зовсім не були зачинені! Я увійшов, відкрив ліхтарню і… що ти думаєш?

— Що, — що таке, Томе?

— Геку! ще крок і я був би наступив індійцеві Джо на руку.

— Ой, — застогнав Гек.

— Так, він лежав на землі і спав як забитий, розкинувши руки. А око мав перевязане, як тоді.

— Ой, Боже! Щож ти, Томчику тоді зробив? — Говори! Чи він збудився?

— Ні, ані ворухнувся. Мусів бути дуже пяний. Я тільки вхопив свою шмату, тай в ноги.

— Мені й не в голові булаб тоді шмата!

— Тобі, а не мені! Тітка Поллі далаб мені, якби я її згубив!

— Слухай, Томе, а скринку бачив?

— Ой, Геку, я не мав стільки часу. Не бачив ані скринки, ані хреста. Я взагалі нічого не бачив, лиш фляшку і цинову чарку на землі біля індійця Джо. Ага, ще два барильця і ще багато фляшок. Тепер уже знаєш, що в тій кімнаті страшить?

— Як то?

— Горівка страшить, горівка, мій хлопче! А власник належить до Товариства темперенсів. Може то всі темперенси мають таку страшну кімнату!

— Мабуть, що так! І хтоб того сподівався? Слухай, Томе, коли індієць лежить пяний, то тепер найзручніше булоб забрати скарби.

— Ну, то спробуй.

Гек затремтів.

— Ні, ні, не хочу!

— Я також не хочу, Геку. Лиш одна порожня фляшка біля нього, то за мало, Геку. Якби так їх було зо три, то можнаб було спробувати. Настала довга мовчанка. Хлопці задумалися. Потім Том сказав:

— Уважай, Геку! Нема що й зачинати, аж доки певно будемо знати, що Джо нема в хаті! Бо знаєш, дуже страшно! Мусимо що ночі пильнувати, а як побачимо, що він вийшов, тоді скринка вже наша.

— Добре, я буду сторожити що ночі, а все инше, то вже зробиш ти сам.

— Добре, зроблю. А ти, як що станеться, прибіжи під нашу хату і замявкай, а як не почую, то кинь піском у шибку, то я певно зараз вибіжу.

— Згода!

— Тепер, Геку, коли буря втихла, я піду до дому. Через кілька годин світатиме. А ти йди туди і стій на сторожі.

— Я тобі вже казав, що піду, не журися! Хочби се трівало й цілий рік, то буду що ночі сторожити. В день спатиму, а в ночі сторожити.

— Гаразд, але де ти будеш спати?

— В шопі Бен Роджерса. Він мені не боронить. І дядько Джек, той неґр старого Роджерса теж мені нічого не каже. Я вже нераз приносив йому воду, він дає мені навіть часом попоїсти, як що йому лишиться. То великий добряга, Томе. Він любить мене, бо я не погорджую ним. Іноді ми навіть разом обідаємо. Але не кажи того нікому, Томе. Як людина страшно голодна, то зробить нераз щось таке, чого звичайно не робить при людях.

— Добре, Геку, ти в день собі спи, я вже тебе не буду турбувати. А як в ночі що небудь зауважиш, то прибіжи до мене і замявкай.