Пригоди Тома Соєра (1929)/XXI. Кінець шкільного року
| ◀ XX. Томова великодушність | Пригоди Тома Соєра XXI. Кінець шкільного року |
XXII. На суді ▶ |
|
Наближалися ферії. Учитель, який і так був суворий, ставав ще остріший і більше вибагливий, бо хотів, щоб у день іспиту його школа як найкраще пописалася. Його різка та лінійка не знали вже відпочинку. Вони гуляли, особливо, по найменших школярях. Тільки старші хлопці і молоді панночки з недільної науки не кушали „березової кашки“. А рука в містера Добінса була важка, бо хоч під його перукою ховалася як коліно лисина, то проте був се мужчина дужий і мав велику силу в руках. Чим ближче до іспиту, тим різкіше виявлялася уся та лють, що дрімала в нім. Здавалося, що він відчуває якусь звірячу розкіш, караючи за найменшу провину. Через те діти переводили дні у трівозі, а ночами продумували над пімстою. Вони не пропускали ні одної нагоди, щоби вчителеві не зробити якоїсь пакости, але він все виходив побідником. За всяку пакість карав так поважно й немилосерно, що хлопці вертали зовсім „розбиті“. Нарешті хлопці зробили заговір і придумали плян, що їм мав принести певну побіду. Вони приєднали собі сина маляря, що малював вивіски, росказали йому свій замір і просили помочі. Той дуже зрадів, бо мав свої причини прилучитися до местників. Учитель мешкав у домі його батьків і приводив їх нераз до такого, що було за що його ненавидіти. Вчителева жінка задумала поїхати за кілька днів на село в гостину, і виконати плян не було вже ніякої перешкоди.
Завсіди приготовляючися до чогось великого — важного, вчитель випивав „для відваги“. Хлопець обіцяв, що як учитель перед іспитом випє, то він вже „своє зробить“. В останній хвилині розбудить його і він швиденько поспішить у школу.
Прийшов очікуваний день. О осьмій годині вечером школа прибрана вінками, зеленими галузками і цвітами аж сяла вогнями. Як цар сидів учитель велично на своїй катедрі, а за спиною чорна таблиця. Було видно, що він під чаркою. По обидвох боках в лавках сиділи батьки дітей і достойники міста. Ліворуч за ними на високому підвисшенні сиділи школярі та школярки, що мали пописуватися на шкільному святі. А перед катедрою розсілися рядом школярі. Тут були малі хлопці, вимиті і причепурені, за ними більші хлопчиська, а далі дівчата в сніжно-білих муслінах.
Вони пишалися своїми білими, голими ручками, стародавніми бабусиними наруччями, стяжечками та квітками у волоссю. Решту салі виповнили ті школярі, що тільки прислухувалися.
Почався іспит. Виступило маленьке хлопя і соромлячися, переповіло віршик:
|
„Ледве ймете віру, що один із нас, |
Воно робило рученятами вивчені рухи неначе машина, яка одначе трохи зіпсована. Хоча дуже перелякане, переповіло віршик аж до кінця, поклонилося і серед бурі оплесків вернуло на своє місце.
Маленька засоромлена дівчинка продзібоніла віршик „Маленьке ягнятко“, вклонилася, згинаючи невміло коліно, одержала свою пайку оплесків і червона та щаслива вернула на своє місце.
Тепер вийшов Том Соєр і гордий та певний себе став виголошувати грімко і з захопленням добре відомі й вічні вірші: „Волю дайте мені або смерть“. Вимахував руками, але в половині спинився. Ноги почали дрожати і мало не впав. Правда, усі жаліли його, але й мовчали. Ніхто не підповів. Учитель насупив брови, зморщив грізно чоло і це Тома ще більше змішало. Том якусь хвилинку ще хотів себе ратувати, але вкінці вернув у лавку засоромлений, побитий. Відозвалися несміливі оплески та зараз і заніміли.
Далі виголошено: „Хлопець на горючому кораблі“, опісля „Пропала сила Вавилону“, і ще инші перлини поезії. Потому пішли вправи в читанню і мала кляса латинників добре пописалася знанням латини. Та найбільшою принадою цілого вечера було читання „самостійних творів“ „молодих дам“. По черзі виходила кожна на край підвисшення, розгортала свій рукопис, завязаний гарною стяжечкою і починала читати дуже виразно і з чуттям. Теми тих творів були ті самісінькі, які задавано при таких нагодах їх матерям, бабуням і прабабуням, словом: усьому жіночому поколінню аж до хрестоносних походів. Тут мусіла бути: „Приязнь“, „Згадки про минулі дні“, „Реліґія в історії“, „Країна мрій“, „Користи з культури“, „Порівняти ріжні форми правління“, „Мелянхолія“, „Дитяча любов“, „Туга серця“.
Усі твори визначалися ніжною приманчивістю, пересадою і надміром загально відомих цитатів. А всі кінчилися якоюсь моральною наукою.
Найперше прочитано „твір“: „Чи се життя?“
Підчас читання дехто скрикнув: „як гарно!“ „щира правда“ — і коли читання скінчилося якоюсь величньою наукою, то від оплесків аж саля гуділа.
Потому встала струнка дівчина з сумовитим личком, бліда немов від пілюль або лихого травлення та відчитала свою „поезію“:
|
„Прощай Алябамо, ти люба мені, Бо се не чужому, а близькому другу; |
Аж ось виступає смуглява чорноока і чорноволоса молода дама. Стоїть якийсь час мовчки, принимає траґічну поставу і починає поволи й поважно читати:
„Ніч була темна й бурхлива. Високо на небі не мигтіла ніодна зірка, лиш глухий гуркіт без упину стрясав тремтяче ухо, а страшні блискавки роздирали чорні хмари і немов кпили собі з Франкліна, що зважився зломити їхню силу. Буйні вітри вилітали зі своїх тайних печер, гуділи і вили, як колиб хотіли зробити природу ще більше дикою. В таку темну, траґічну хвилю моя душа ридала в глибокому горю за людським співчуттям. І тоді:
|
„Явилась вона мов потіха, провідниця й порада, |
Вона явилась як ясна постать, що її тільки на образах малюють: цариця краси. Її хід був легкий і тихий, і якби не діткнула мене своїм чаром, я булаб її не помітила як не одну красу, що пройшла поуз мене неспостережно. Була сумна як ледяні сльози грудня“.
Ті грізні нісенітниці були на десятьох сторінках і кінчилися таким безпощадним громом на всіх недовірків, що за се дістала першу нагороду. Однодушно признано, що це найкращий твір з усіх, які прочитано на тому вечері. Мер місточка вручив щасливій авторці нагороду і промовив, що відколи живе, не чув нічого гарнішого й красномовнішого, і що сам Данило Вебстер міг би гордитися таким твором.Треба запримітити, що майже в усіх тих творах приходило слово „чудово“, а людський досвід називано „книгою життя“.
Тепер піднявся учитель, відсунув своє крісло, повернувся спиною до слухачів і взявся рисувати на таблиці карту Америки, щоби відтак питати з ґеоґрафії. Але його непевна рука якось дивно ходила, з рисунку не виходило нічого і в кімнаті почали тихенько сміятися. Він догадався, що се за знак, зібрав усі свої сили, стер губкою невдалий рисунок і рисував на ново, але виходило ще гірше і сміх більшав. Він звернув усю свою увагу на роботу, щоб нічим не дати збити себе з пантелику.
Він почував, що всі очі звернені на нього і думав, що аж тепер добре рисує, але сміх не змовкав. Та воно й не диво. Саме над учителевою головою були в стелі малі дверцята на стришок. Тими дверцятами спускав хтось кота на мотузку. Кіт був обвязаний за поперек широким ременем, а голова обмотана шматами певно тому, щоби не мявчав. Кіт кидався в воздусі, то чіплявся кіхтями мотузка, то спускався вниз і тріпав лапами в повітрі. Регіт ставав усе голосніший. Кіт спустився нижче і вже остало йому тільки десять центиметрів до вчителевої голови, а він завзято рисував дальше. Кіт спускається нижче й нижче і нараз запустив свої острі кігті в перуку на вчителевій голові. Нагло мотузок шарпнув і підтягнув кота з перукою на стришок. Аж тут нараз засяла вчителева голова на всю салю — син маляря вчителеву лисину позолотив. Іспит неждано скоро скінчився. Хлопці пімстилися. Настали ферії.