Пригоди Тома Соєра (1929)/XVII. Кінець журбі

Пригоди Тома Соєра
Марк Твейн
XVII. Кінець журбі
Львів: «Для школи і дому», 1929

XVII.
Кінець журбі.

Сеї суботи пополудни не було в місточку так весело, як звичайно бувало. Родини Гарперів і Соєрів заливаючися рясними слізми, одяглися в жалобу. Якась гнітуча тишина повисла над і так дуже тихим місточком. Люди були при праці якісь розсіяні, мало говорили і часто зітхали. Навіть діти не користали з вільного часу. Забава їм не йшла, а далі й зовсім перестали бавитися. Бекі Течер крутилася сумна-невесела коло школи, була дуже нещаслива і нігде не знаходила ніякої відради. Нишком говорила до себе:

— Колиб я віднайшла бодай той його мосяжний ґудзик! Тепер не маю навіть ніякої памятки по нім — і мало не заридала. Нараз станула й тихенько промовила:

— Саме на оцьому місці! Ой, колиб се ще раз могло повторитися, то я ні защо в світі так не поступилаб, ніколи, ніколи! А тепер його вже нема і я вже ніколи не побачу його!

Ся згадка так засмутила її, що сльози як горох котилися по личку. Тепер проходила попри школу ціла юрба хлопців та дівчат, товаришів Тома і Джо. Вони задержалися біля паркану і тихо та з пошаною говорили про тих пропавших; згадували, що робив і говорив Том, як востаннє його бачили, як усміхався і що говорив Джо; тепер найменшу дурницю вияснювали собі як многоважну віщбу того, що сталося. Кожний зовсім точно показував те місце, на котрім тоді стояли пропавші герої і додавав: „Я стояв ось тут, саме так, як тепер, а він там, де ти, так само близько і всміхався, оттак — а мене аж зморозило — ух, як страшно, — я тоді не знав чого, тепер уже знаю“.

І пішла суперечка про те, хто останній бачив хлопців живими і не один бажав здобути сю честь для себе і давав на се докази, в які одні більше, другі менше вірили. А коли нарешті порішили, хто останній їх бачив і з ними говорив, то щасливці стали такі горді, що инші аж подивляли їх і завидували їм. Якомусь малому хлопяти не було чим похвалитися, то він пишаючися, сказав:

— А мене Том Соєр раз добре побив!

Але це не принесло йому бажаної слави, бо майже всі хлопці могли тим самим похвалитися. Діти пішли далі, раз-у-раз згадуючи зі страхом про пропавших героїв.

Другого дня вранці по недільній науці сумно загув дзвін, не так святочно, як звичайно. Була се дуже тиха неділя і жалібний голос дзвона достроювався вповні до тишини в природі. Люди почали сходитися до церкви, ставали в притворі і пошепки говорили про сумну подію. А в церкві тихо, тільки жіночі жалібні спідниці зашелестять і порушать тишину. Ніхто не тямив, щоби церква була коли так битком набита. Здавалося, що всі на когось чекали. Аж тут увійшла тітка Поллі з Сідом і Мері та родина Гарперів — усі в жалобі. Тоді всі, навіть старий пастор, повставали і стояли доти, аж жалобою вкриті сімї засіли в першій лавці. І знову всьо тихо, лиш інколи було чути важке зітхання і схлипування. Пастор зняв руки вгору і став молитися. Співали зворушливу пісню, а потім почав пастор проповідь до слів: „Я воскресення й життя“.

В своїй проповіди пастор змалював такий ясний образ чеснот, працьовитости і надзвичайних здібностей пропавших хлопців, що у всіх аж тріскало серце з жалю, коли згадали, як се вони могли бути такі сліпі і не бачили тих високих прикмет у бідних хлопців, а все тільки самі блуди й крутійства. Пастор нагадав деякі хвилі з життя небіщиків, що доказували, які вони були ніжні, добрі й великодушні. Слухачам аж тепер стало ясно, які величні й благородні, навіть прегарні були вчинки бідних хлопців. І всіх гризло сумління, що вважали ті вчинки найгіршими збитками, що за них хлопці варті були буків. Громадяни зворушувалися що раз більше, аж нарешті не витримали й заплакали разом з родичами пропавших хлопців. Церква виповнилася одним, спільним, розпучливим риданням. Навіть пастора взяв такий жаль, що й він заплакав на проповідниці.

Тийчасом на хорах щось зашелестіло, але того не завважив ніхто. По хвилі заскрипіли двері. Пастор підвів свої заплакані очі понад хустину, що держав при носі і — остовпів. За ним глянув туди один-другий і нараз усі як один встали і мов скамянілі з дива гляділи, як три „мерці“ поважно йшли серединою церкви: попереду Том, за ним Джо, а позаду Гек у свому лахміттю. Вони були сховалися на порожніх хорах і слухали проповіди на своїх похоронах.

Тітка Поллі, Мері і Гарпери кинулися як божевільні до своїх воскресших хлопят, обіймали їх і цілували та дякували Богові. А бідолаха Гек стояв сам собі на боці, засоромлений, заляканий і не знав, що робити, ані куди дітися від цікавих і не дуже приязних поглядів. Він уже обернувся і хотів іти собі геть, але Том схопив його за рукав і сказав:

— Тітко Поллі, се не по правді. Адже мусить хтось тішитися й тим, що Гек також вернувся.

— Так, так, мій любчику! Ах, як ми тішимося, що й тебе бачимо, бідний сирото! Але ті ніжности, якими обсипала його тітка Поллі, ще більше засоромили й збентежили сирітку, що до того не звик.

Нараз пастор голосно крикнув:

— Хваліте Господа з небес! Співайте тепер усі! Всі, що сили!

І всі заспівали. Стара величня пісня хвали й подяки розросталася в такі могутні тони, що аж церковця тряслася. Том Соєр, пірат гордо дивився на заздрих товаришів і відчував, що це найкраща хвилина в його життю.

Люди виходячи з церкви говорили, що радо дали би із себе ще раз так пожартувати, щоб тільки ще раз почути так величаво відспіваний гимн, як сьогодня.

В той незабутній день дісталось Томові більше пестощів і поцілуїв від тітки Поллі, ніж за цілий рік, тільки не міг зрозуміти, коли виявляла вона більше подяку Богові, а коли любов до нього самого.