Пригоди Тома Соєра (1929)/XVI. Туча
| ◀ XV. Пірати знову щось придумали | Пригоди Тома Соєра XVI. Туча |
XVII. Кінець журбі ▶ |
|
Опівночі Джо прокинувся і розбудив товаришів. Було страшно душно; всюди панувала тишина, що віщувала тучу. Хлопці пригорнулися до себе біля ватри, хоч тяжка духота майже душила їх. Вони сиділи тихо й мовчки, ждучи, що то буде. Довкола чорна ніч, тільки ватра блищала. Нараз мигнув тремтючий блиск, на мить освітив зелене листя і погас. Потім блиснуло вдруге, вже сильніше — втретє. Потім якби тихий стогін покотився понад лісом. Хлопці почули, ніби чийсь подих торкнувся їх лиця і вони здрігнулися думаючи, що се дух ночі перелетів над ними. Знову стало тихо. Нараз ясно блиснуло, у лісі стало як у день, видно було всяку травинку і — перелякані бліді обличчя. Загуркотів глухий грім і покотився кудись далеко. Повіяв холодний вітер, зашелестів листям дерев і розвіяв попіл ватри. Знов ясна блискавка освітила ліс і загреміло так, немов верхи дерев валилися на голови переляканих хлопців. З невимовною трівогою тулилися хлопці до себе. І знову запанувала темна ніч. Великі, тяжкі краплі дощу зашелестіли в листю.
— Живо, хлопці в шатро! — скрикнув Том.
Вони схопилися й побігли, шпотаючися на корінню та дикому винограді — кожний в инший бік. Буря гуділа, а з нею гудів цілий ліс. Раз-у-раз блискало й греміло. Струями лився дощ. Хлопці накликували себе, але рев бурі і гуркіт громів глушили дитячі голоси. Вкінці перелякані й промоклі найшли своє шатро, свій захист. Ще добре, що їх було троє, — всеж не так страшно. Розмовляти не могли, бо шатро страшно лопотіло від вітру. А буря змагалася раз-у-раз, нагло вітер зірвав з кущів вітрило і поніс його на своїх крилах. Хлопці зісталися без намету, схопилися за руки і спотикаючися та падаючи, бігли аж на беріг, щоб сховатися під старим гилястим дубом. Буря розшаліла тепер найдужче. Сліпучі блискавки раз-по-раз роздирали хмари, показуючи всьо як на долоні і дерева, що гнулись від вітру, і річку, що котила спінені хвилі та розсипала бризки води, і замрачені високі скелі по той бік ріки. Часом якесь велитенське дерево не могучи встояти в боротьбі, валилося з гуркотом на сусідні дерева. Громи греміли, якби стріляно з гармат, і то було страшно. Буря скаженіла так, якби хотіла розірвати на кусні остров, спалити його, залити хвилями ріки аж по вершки дерев, змести з землі і в одну мить знищити всяке живе на ній сотворіння. Страшно було в таку божевільну ніч молоденьким, беззахисним хлопцям.
Вкінці бій затих, і в природі запанував спокій. Хлопці залізли до свого табору, все ще тремтячи зі страху і побачили, що ще доля для них ласкава. Велике дерево, під яким був їх табор, лежало на землі росколене громом. Яке щастя, що їх там не було.
В таборі було мокре всьо і ватру залив дощ. Якіж вони легкодушні, як і всі хлопці, що не подумали захистити себе як слід від дощу! Якже обійтися їм тепер без ватри, коли перемерзли і змокли до нитки. І вони нарікали на своє незавидне положення. Нараз завважали, що старий пень, під яким були розпалили свою ватру, ще трохи жевріє. Хлопці назбирали зпід повалених дерев сухих кусочків кори та патичків і з великим трудом оживили ватру. Полумя запалахкотіло і влило в хлопців нове життя. Веселі сушили себе і свою варену шинку, повечеряли і так просиділи аж до білого дня біля вогню, розповідаючи про свої нічні пригоди, бо ніде не було ні клаптика сухої землі, щоб лягти та заснути.
Як тільки заграли перші проміння сонця, хлопці так хотіли спати, що побігли на пісочок і зараз заснули. Та незабаром сонце почало вже так припікати, що вони ліниво повставали і почали готовити собі снідання. Всі три були якісь сумні і знов обняла душу тяжка нудьга за хатою. Том се запримітив і силкувався, як тільки міг, підбадьорити піратів. Але їх не цікавили вже ні камяні кульки, ні цирк, ані купіль. Тоді нагадав свій приманчивий тайний плян і се трохи оживило скислих товаришів. Він зараз скористав з цього і вигадав нову забаву, щоб на якийсь час перестали бути піратами і для відміни стали раз індійцями. Це хлопцям сподобалося. Миттю пороздягалися і намалювали на тілі чорною глиною смуги від голови аж до пят. Виглядали як жебри і кожний вважав себе начальником. Зараз кинулися в гущавину ліса нападати на якусь анґлійську оселю.
Потім розділилися на три ворожі собі племена, нападали на себе з засідки із страшним воєнним вереском, вбивали себе та скальпували по сто разів. Се був крівавий день, але хлопці були вдоволені.
В полудне зійшлися в таборі голодні й щасливі. Але, як ту ворожим індійцям разом їсти, не замирившися? Але замиритися не можна було ніяк, не викуривши „люльки згоди“. Вони ще не чували, щоб се могло статись без неї. Два дикуни жалували тепер, що не осталися морськими розбишаками. Але тепер не було вже виходу. Обидва зажадали люльки і по черзі курили, як велить звичай.
І якже вони зраділи, що стали індійцями! Вони завважили, що можуть трошки курити і не потребують шукати за загубленим ножиком. І тепер їх нудило, але не так дуже, як перше. Були горді й щасливі, а щоби не вийти із вправи, по вечері знову взялися до люльки і нічого — всьо добре. Вечір минув їм весело. Були щасливі і горді з нової штуки більш, якби були звоювали і обскальпували кілька індійських племен. Нехай собі спокійно курять, балакають і чваняться. Покищо лишім їх.