Пригоди Гека Фінна/XXVI. Похорон і продані негри
| ◀ XXV. Я краду гроші | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко XXVI. Похорон і продані негри |
XXVII. Я признаюся. Несподіванка ▶ |
|
Тихенько поповз я до дверей з їхніх світлиць і почав прислухатися — хропуть… Я одійшов геть навспинячки та й зійшов униз. Ніде не шелесне. Зазирнув у щілинку в дверях до їдальні й побачив, що люде, які зосталися біля покійника, міцно поснули, сидячи на стільцях. Двері в залу, де лежав покійник, були одчинені, — в обох хатах було по свічці. Пішов я далі в залу; там не було ні душі, опріче Пітерового трупу. Але двері з неї було замкнено і ключа в дверях я не знайшов. Саме в цю хвилину я почув, що хтось іде ззаду, — це хтось ішов униз по східцях. Я вбіг до зали, швидко озирнувся — єдине місце, куди можна було сховати торбу, це була труна. Віко було трохи відсунене, видко було покійникове обличча, накрите мокрим рушником, та його убрання. Я кинув торбу з грішми під віко, просто покійникові на руки, — торкнувшися до їх, я затремтів, такі вони були холодні, потім кинувся геть і сховався за дверима. Увійшла Мері-Джен. Вона тихо наблизилася до труни, стала навколішки й затулила обличча хусткою: я знав, що вона плаче, хоч вона стояла до мене спиною. Я вискочив нишком з хати, але проходячи проз їдальню, схотів упевнитися, що мене ніхто не бачив: зазирнув у щілинку — все добре: вартові навіть не ворухнулися. Обережно прокрався я до ліжка, сердитий, що так нерозумно все сталося. А я так силкувався, підводив себе під таку небезпешність!.. Ще як би гроші могли там зостатися, то ще б нічого: як ми одпливемо далеко, миль за сто або за двісті вниз річкою, я можу написати Мері-Джен, а вона одкопає гроші й забере їх. Але найпевніше, що трапиться ось що: гроші знайдуться, як будуть пришрубовувати віко. Тоді король знову забере їх собі і вже, звісно, не буде більше випадку їх одібрати. Звісно, мені хотілося зійти вниз і взяти торбу з труни, але я не зважувався спробувати. Вже скоро світатиме, хтось з вартових прокинеться, мене можуть піймати та ще з шістьма тисячами долларів у руках. Ні, не хочу плутатися в таку небезпешну справу!
Як я зійшов униз уранці, залу було замкнено, вартові всі поросходилися; круг покійника не було нікого, опріче сем'ї, удови Бартлет та наших шахраїв. Я дивився на їхні обличча, силкуючися довідатися, чи не трапилося чого надзвичайного, і нічого не міг довідатися. В обід прийшов хазяїн похоронної контори, вони поставили труну на двох стільцях посеред хати, потім поставили наші стільці кругом рядами. Як не стало стільців, позичили ще в сусід, аж поки заставили всю залу, передпокій і їдальню. Я помітив, що віко лежить так, як і попереду, але не посмів під його зазирнути: навкруги були люде.
Потім почали сходитися люде. Наші шахраї та троє дівчат посідали в першому ряді в головах у покійника. Аж півгодини знайомі по черзі підходили до труни, зазирали в обличча покійникові, дехто то й схлипне часом. Було дуже тихо та врочисто; тільки дівчата втирали очі хустками та тихенько хлипали. Чути було човгання ногами по помосту та сякання — звісно, люде звичайно найбільше сякаються на похороні або от іще хиба в церкві.
Як уже в хатах було повно людей, хазяїн похоронної контори у чорних рукавичках став обходити кругом давав порядок та влаштовував усе як треба. Був дуже ввічливий, ходив нечутно, як кішка, і не говорив ні слова. Кого посадить, кого пересадить, протискуючися крізь юрбу з тими, які спізнилися. Все це він робив мовчки, тільки киваючи головою. Владнавши все, він пішов на своє місце під стіною. Я ніколи не бачив такої ласкавої людини, що так і залазить у душу. На обличчу в його не було й тіні усміху. На всякий випадок позичили десь фіс-гармонію, трохи таки попсовану. І як усе було готове, одна молода жінка сіла й заграла так жалібно, сумно; всі заспівали хором. Потім преподобний Гобсон тихо, врочисто вийшов наперед і почав говорити. Коли це відразу в льоху загавкав собака. Я зроду не чув такого гавкання. Гавкав тільки один собака, але зняв страшенний ґвалт, гавкав невтомно, без перестанку. Пастор повинен був, стоячи над труною, ждати. Думки плуталися в голові од цього ґвалту. Чудно це все сталося. Всі були здивовані, не знаючи що робити. Але от довготелесий похоронник кивнув проповідникові: не турбуйтеся, мов, здайтесь на мене, я все владнаю. Він зігнувся і почав пролазити по-під стіною немов тінь, тільки плечі його ворушилися над головами в людей; а гавкання ставало все голосніше та страшніше. Нарешті похоронник зійшов униз у льох. Минуло дві хвилини, ми почули, як щось глухо гупнуло, собака скінчив свій концерт, страшно завивши, а потім настала мертва тиша, — пастор міг говорити далі. Хвилини через дві, дивимося — плечі та спина похоронникови знов крадуться по-під стіною, — минули одну стіну, другу, третю, нарешті він випростався, зложив руки дудкою біля рота, простяг шию до проповідника і промовив, голосно шепочучи: „Собака пацюка піймав!“ Він знову зігнувся й пішов до свого місця під стіною. Зараз же можно було помітити, що юрба задоволена, — звісно, їм хотілося знати, в чому сила і через віщо так гавкає собака. Така дурниця нічого не важить людині, а тим часом такими незначними послугами він може заставити себе полюбити. У всьому городі не було людини більше популярної за оцього самого похоронника.
Слово над труною була дуже красомовне, але страшенно довге та нудне. Потім почав король і наговорив, як звичайно, купу дурниць. Нарешті все було зроблено так, як личить і похоронник почав тиснутися до труни з своїм долотцем. Мене проняв піт, я не зводив із його очей… Але він не довго панькався, посунув віко так, як треба, тихо та м'ягко, потім швидко та міцно пришрубував його. Добре ж я вскочив! Як тепер довідатися, чи там гроші, чи ні?
А що як хто-небудь нишком потяг торбу — що тут його робити: писати листа до Мері-Джен, чи ні? Як звелить викопати труну й нічого там не знайде — що вона про мене подумає? Хай йому всячина, ще в тюрму посадять — уже краще помовчу, не писатиму зовсім. Тепер справа страшенно заплуталася; силкуючися її полагодити, я ще погіршив у сто разів. Як я шкодував, що заплутався непроханний у це кляте діло!
Покійника поховано, ми вернулися додому й я знову почав придивлятися, але даремно: на обличчах я ні в кого не міг нічого прочитати.
Увечері король пішов по гостях, до всіх підлабузнився і між иншим запевнив усіх, що там в Англії його конгрегація не може без його обійтися, — через те він повинен поспішатися скінчити швидче справу зо спадщиною та й їхати додому. Він дуже шкодував, що йому доводиться так поспішатися, та й усі жалкували, але нема що робити, — всі розуміли, що він ніяк не може зостатися довше. Він сказав, що вони з Віллямом, звісно, заберуть дівчат із собою; всім це дуже сподобалося: принаймні сиротам буде добре, та ще й у рідній сем'ї. Дівчата страшенно раділи й забули навіть про своє горе; вони сами радили старому швидче все попродати, а вони вже будуть готові! Бідолашні були такі раді та щасливі! У мене серце боліло, дивлячись на їх, що їх так дурять, але оступитися я не міг.
І справді король зараз же розліпив оповістки про те що продається з аукціону будинок, негри та все добро. Аукціон повинен бути через два дні після похорону, але кожен міг купувати й раніше приватно, коли схоче.
Другого ж дня після похорону, так опівдні, дівчата трохи посумнішали: прийшли ті, що торгують неграми, і король обачно збув їм негрів, узявши з їх квитки на банк, щоб там через три дні заплачено йому гроші, — от вони й поїхали: обидва сини вгору річкою в Мемфіс, а мати їх униз до Орлеану. І негри, і бідолашні дівчата ревно плакали та побивалися так, що дивлячися на їх, у мене серце розривалося. Дівчата говорили, що їм ніколи навіть не снилося, щоб сем'ю негрів розлучено або продано кудись на чужину. Ніколи не забуду я цього. Бідашні дівчата повисли на шиї в невільників, обливаючися сльозами. Мені здається, я не видержав би і тут же виказав би на шахраїв, коли б не знав, що цей продаж не матиме ваги і негри вернуться додому тижднів через два.
Все це наробило великого колоту в городі. Багато людей приходило й казало, що це сором розлучати так матір із дітьми. Це трохи збентежило дурисвітів, але старий скоро схаменувся й порядкував далі, немов нічого й не сталося, не зважаючи на те, що говорив герцог. А герцог почував себе дуже ніяково.
На завтра визначено було аукціон. Удосвіта король з герцогом прийшли до мене на горище і збудили мене. Я зараз же догадався, глянувши на їх, що щось не так.
— Чи ввіходив ти до мене в хату позавчора вночі? — спитався король.
— Ні, ваша величність, — так я завсігди звав його, як не було нікого чужого.
— А вчора був?
— Не був, ваша величність!
— Гляди ти мені, не бреши! Кажи: слово чести!
— Слово чести, ваша величність, я кажу святу правду: я й не підходив близько до вашої хати з того часу, як Мері-Джен повела вас туди й показала вам її.
Тут устряв герцог.
— А не бачив ти, щоб туди ввіходив хто инший?
— Ні, ваша ясновельможність, скільки згадую.— Стривай, подумай гарненько.
Я замислився, а потім і кажу:
— Еге, правда, я кільки разів помічав, як туди ввіходили негри.
Обидва так і підскочили.
— Як? Невже всі ввіходили?
— Ні, принаймні не всі відразу… Се б то, по правді сказати, я тільки раз бачив як вони виходили звідти всі вкупі.
— Ага! Коли ж це було?
— У той день, як був похорон, уранці. Було не дуже рано, бо я заспав. Тільки я почав сходити вниз по східцях, дивлюсь — аж вони тут…
— Добре! Кажи, кажи!… Що ж вони робили?
— Нічого не робили, скільки я помітив, прокрадалися звідти навспинячки. Я думав, звісно, що вони ввіходили, щоб прибрати в хаті в вашої величносте, подумавши, що ви зволили вже встати; але потім, побачивши, що ви ще спите, вони силкувалися вийти яко мога тихше, щоб не мати прикростей та не збудити вас, як що вже раніше не збудили.
— Ну, тисяча чортів! Оце так добре! — скрикнув король.
В обох пики стали мізерні та збентежені. Вони стояли, замислившися і чухаючи потилиці. Нарешті герцог хрипко зареготався:
— Ні, це чудово! Як гарно ці браві негри заграли свої ролі, вдавши, ніби їм сумно, що їдуть звідси. Я й справді повірив, та й не сам я, — всі повірили. Після цього кажіть, що в негрів нема прирожденного сценичного хисту! Та як зручно подлі душі заграли цю кумедію! Хоч кого б одурили! На мою думку в їх надзвичайний талант. Як би в мене були гроші та театр, я не бажав би кращих актьорів. А ми — взяли та й продали їх за дурничку! Та ще й ці гроші не потрапили нам до рук. Скажи, де той вексель?
— Звісно, в банку, — де ж він може бути?
— Ну, тоді ще не все загинуло, хвала Богові.
Тут я несміливо встряв у розмову:
— Хиба що сталося?
Король так і насипався на мене.
— Не твоє діло! Гляди мені, хлопче, бережись! Не лізь туди, де тебе не питають! Пам'ятай це поки ти тут, — чуєш!
Потім він сказав до герцога.
— Що робити? Доведеться проковтнути цю пилюлю й не промовити ні слова. Мовчати та й годі.
Сходячи вниз по східцях, герцог знову злісно зареготався.
— Швидкий продаж, та малі прибутки! Чудовий гендель, нема що сказати!
Король сердито огризнувся:
— Я силкувався зробити яко мога краще, через те й поспішився продати негрів. А як що з цього добра не було, то я в тому стільки ж винен, скільки й ти, ні трохи не більше.
— У всякому разі негри були б іще тут, у цій хаті, а наш би вже й слід захолов, як би послухано моєї поради.
Король пробурчав щось і зігнав свою злість на мені. Він мене страшенно вилаяв за те, що я не прийшов до його зараз же й не росказав, як негри виходили з його хати і взагалі поводилися непевно. Кожен дурень догадався б, що тут щось не теє. Нарешті почав лаяти себе самого. Все це сталося, мов, через те, що він устав тоді ранесенько, не так, як звичайно. Хай він буде проклятий, як що таке скоїться ще раз!…
Так вони й гризлися проміж себе, а я радів у душі, що догадався все звернути на негрів, ні трохи їм не пошкодивши.