Пригоди Гека Фінна/XLII. Том вернувся
| ◀ XLI. Турботи тьоті Саллі | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко XLII. Том вернувся |
Розділ останній ▶ |
|
Перед сніданням старий знову ходив у город, але знов не пощастило: Тома ніде не було! За столом чоловік та жінка сиділи мовчки, похмурі, з сумними зажуреними обличчами, — кофе у їх давно прохололо, але вони ні до чого не торкнулися.
— Ага, чи я віддав тобі листа, — згадав відразу старий.
— Якого листа?
— Того, що я взяв учора в почтовій конторі.
— Ти не давав мені ніякого листа!
— Мабуть забув.
Він почав нишпорити по кишенях, потім пішов кудись шукати листа, нарешті приніс його і віддав жінці.
— Це з Сент-Пітерсборо, сказав він, — від сестри.
Почувши це, я хотів тікати, але зо страху не міг ворухнутися. Одначе не встигла тьотя роспечатати листа, як упустила його з рук і кинулася з хати, побачивши щось у вікно. Тут і я побачив щось страшне… Тома Сойєра несено на матраці, позаду йшов старий лікарь, потім Джім у тітчиній перкалевій сукні із з'язаними за спиною руками; за їми юрба людей. Я сховав листа до кишені й вибіг. Тьотя Саллі плачучи кинулась до Тома.
— Ах, він умер, він умер, я знаю, що вмер!Том злехка повернув голову і пробелькотав щось незрозуміле, — мабуть у його була гарячка. Тітка сплеснула руками, кричучи:
— Хвала Богові — живий, і цього мені досить!
Вона швидко поцілувала його й кинулася в хату приготувати ліжко, а по дорозі похапцем давала накази на всі боки неграм та всім иншим.
Я пішов за юрбою подивитися, що робитимуть із Джімом, а старий лікарь із дядьком Сайласом пішли в хату за Томом. Фермери страшенно роспалилися, деякі хотіли навіть повісити Джіма на страх иншим неграм, щоб ті ніколи не силкувалися тікати, не сміли знімати колотнечі та стільки часу лякати на смерть цілу сем'ю. Але инші не радили вішати: це зовсім не годиться — негр чужий, його власник заступиться і заставить ще й заплатити за його. Це трошки їх росхолодило, — звичайно так буває: хто найбільше хотів би повісити винного негра, власне той найменче хоче за його платити, познущавшися з його до схочу.
Джіма лаяно, дано йому скоштувати двох-трьох стусанів у потилицю, але бідолаха не озвався й словом і навіть не виявляв, що знає мене. Його одведено в той саме хлівчик, де він жив раніше, передягнено у власну одежу і знову посаджено на ланцюг. Тільки ланцюг надіто не на ніжку з ліжка, а на залізний шворінь, забитий у поміст. Руки та ноги йому теж заковано в ланцюги; опріче того рішили давати йому після такого вчинку тільки хліб та воду аж доти, поки з'явиться його власник, або поки його поцінують та продадуть. Яму нашу закидано й обіцялися, що двоє фермерів з рушницями що-ночі вартуватиме хижку, а вдень до дверей прив'язуватимуть собаку-британа. Потім, зробивши такі накази, ці добродії знову почали лаяти Джіма коли це відразу з'явився старий лікарь.
— Не будьте до його занадто лихі, — промовив він. — Джім не поганий негр. Прийшовши до хворого хлопчика, я побачив, що не зможу витягти кулі сам; а він був у такому становищі, що він не міг покинути його, щоб піти, когось покликати. Тим часом хлопцеві ставало все гірше та гірше, — скоро він уже зовсім лежав непритомний і не підпускав мене близько, говорячи, що коли я змалюю його плит, то він уб'є мене, та инші такі дурниці. Я побачив, що сам нічого з ним не пороблю, і хотів іти шукати помочі. Коли це звідкись з'являється цей негр і починає мені допомагати і поміг чудово. Звісно, я зараз же догадався, що це негр-утікач. От становище!… Мені довелося сидіти там, не рушачися з місця останню частину дня та всю ніч. Весело, скажу вам! У мене в городі кільки пацієнтів у пропасниці, і мені, звісно, треба було одвідати їх, але я не зважувався, бо негр міг утекти і тоді мене обвиновачено б. А тим часом ні один човен не підпливав так близько, щоб я міг когось гукнути. Так я й просидів аж до світу, і скажу вам просто — я ще не бачив негра такого вірного, такого щирого, хоч це загрожувало його волі. Та й опріче того він був страшенно змучений: мабуть багато працював останніми часами. За це я полюбив негра. Скажу вам, джентльмени, такий негр вартий тисячі долларів і ласкавого поводіння на додаток. Я взяв з собою все, що було треба, хлопцеві було так гарно на плиту, мов дома, може навіть краще, ніж дома, бо там тихо, спокійно. Таким способом я зачепився на плиту з двома пацієнтами на руках і довелось мені просидіти аж до світу. Тут проплив проз нас човен… На щастя негр сидів тоді на краю плита, схиливши голову, і міцно спав. Я гукнув людей. Вони тихенько підкралися, схопили і з'язали його, — він і не схаменувся. Все обійшлося без клопоту. А хлопець був непритомний. Ми обгорнули весла ганчірками, прив'язали плит до човна і тихо потягли його до берега. Негр не боронився, не промовив ні слова. Він не поганий негр, джентльмени! Ось моя думка про його…
— Признаюся, все це достойно хвали, докторе, — промовив хтось.
Останні теж трохи зласкавилися. Я був зо щирого серця вдячний старому лікареві за те, що він оступився за Джіма; опріче того я зрадів, що його слова відповідають і моїй власній думці про Джіма: з першого ж разу, як я його побачив, я зрозумів, що серце в його добре та що він гарна людина. Тут усі згодилися, що Джім зробив добре, що він заробив уваги та надгороди. Усі обіцялися просто та щиро більше не лаяти його.
Потім фермери пішли і замкнули його; я мав надію, що вони звелять зняти з його два-три зайвих ланцюги, бо вони страшенно важкі, або що дадуть йому хоч м'яса та городини, замісць сухого хліба з водою, але ніхто про це не подумав і я рішив, що мені не годиться встрявати. Найкраще переказати якось тьоті Саллі те, про що оповідав лікарь, як тільки мине буря, що нависла над моєю буйною головою. Од мене мабуть вимагатимуть, щоб я вияснив, нащо я сховав, що Сіда поранено, оповідаючи про те, як ми блукали цілу ніч, шукаючи негра-втікача? Але часу в мене було досить. Тьотя Саллі день і ніч сиділа в хаті біля хворого, а від дядька Сайласа я що-разу зручно викручувався.
Другого ранку я почув, що Томові далеко краще та що тьотя Саллі пішла трохи відпочити. Я прокрався в хату до хворого, думаючи, що коли він не спить, то ми зможемо поговорити, вкупі щось вигадати і росказати свою вигадку сем'ї. Але він спав тихим сном, блідий такий, а не з червоним обличчам, як у перші дні хвороби. Я сів, дожидаючися, поки він прокинеться. Через пів години тьотя Саллі увійшла навспинячки в хату. Вона звеліла мені сісти тихенько біля неї і прошепотіла мені, що тепер, хвала Богові, ми можемо радіти: всі ознаки дуже гарні, хворий уже давно так спить, йому видимо краще, він далеко спокійніший сьогодні. Можно ручитися, що як він прокинеться, то буде вже зовсім притомний,
Трохи згодом хворий ворухнувся, росплющив очі, глянув зовсім розумно і промовив:
— Що це я дома! Як це сталося? де плит?
— Усе добре, не турбуйся, — відповів я.
— А Джім?
— Так саме, — сказав я, але не міг надати своєму голосові веселого, бадьорого виразу. Він цього не помітив.
— Чудово! Чудово! Тепер ми можемо заспокоїтися. Ти сказав тьоті?
Я хотів сказати — „еге“, але вона встряла.
— Про що, Сіде?
— Ну, звісно, про те, як ми все це зробили!…
— Що зробили?
— Та тільки ж одно й зроблено. Ми випустили на волю негра-втікача — я та Том.
— Господи Боже! Випустили на волю! Про що це він говорить? Боже мій, він знову блудить словами, знову втратив притомність.— Ні, я й не думаю блудити, я розумію все, про що кажу. Ми випустили його на волю — Том та я. Ми надумалися це зробити й зробили! По молодецькому зробили, треба признатися…
І почав, почав… Тітка вже не перепиняла його, а тільки слухала, витріщивши очі, і я зрозумів, що не буде ніякої користи з того, як що я встряну.
— Їй-бо, тьотю, нам це коштувало безліч праці — оповідав Том. — Цілі тиждні ми працювали вдень і вночі, поки ви всі спали. Нам довелося красти свічки й сорочку, і простирало, і вашу сукню, і ложки, і цінові тарілки, і ножі з кухні, і сковорідку, і млиновий камінь, і борошно, і ще багато всякої всячини… Ви не можете собі уявити, скільки ми мали клопоту, поки наробили пер, пилку, повишкрябували написи і таке инше. А як це було весело, то ви й уявити собі не можете! Ми ж малювали і труни та инше страхіття, писали анонімні листи, спускалися громозводом, підкопували хижку, змайстрували драбину з ганчірок, запекли її в пиріг і передавали Джімові ложки та инші речі через вас, у кишені в вашому попередникові.
— О, Боже мій!…
— Сповняли хлівчик пацюками, зміями та иншим гадом, щоб у Джіма було товариство. Але ви так довго задержали Тома з маслом у брилі, що мало не зопсували всієї справи, бо люде прийшли, як ми ще не встигли втекти з хижки. Нам довелося вискочити, це почули і погналися за нами. Тоді ото мене й підстрелено, але ми, на щастя, звернули з стежки, пустили їх наперед, а як надбігли собаки, вони не звернули на нас уваги, а побігли туди, де було більше галасу. Ми ж посідали в свій човен, попливли до плита, викрутилися щасливо, а Джім тепер вільна людина… Все це ми зробили сами… Адже правда — зручно, тьотю?
— Їй-бо, я зроду не чула нічого такого! Так це ви, маненькі розбишаки, наробили такого клопоту, що мало не всі подуріли, та налякали нас до смерти? У мене руки сверблять зараз же добре вас повчити! Подумати, як я цілими ночами мучилася!… Ну, стривай же, погань! Як одужаєш, то я тебе так одлуплю, що знатимеш!
Але Том був такий щасливий та гордий своїм подвигом, що не міг здержати свого язика, а тітка лаяла нас що-сили, тільки искри летіли, — одно слово, обоє торохтіли вкупі без перестанку.
— Ну, добре, — скінчила вона, — пишайся тепер своїми пустощами, тільки пам'ятай, що як що я ще коли-небудь піймаю на тому, що ти маєш діло з цим негром…
— З ким? — промовив Том, здивувавшися. Усміх в одну мить зник у його з обличча.— Як — з ким? Звісно, з негром-утікачем. А ти ж думав — з ким?
Том стурбовано глянув на мене і сказав:
— Томе, чи не говорив ти мені оце зараз, що все так, як треба? Хиба він не втік?
— Він? — перепитала тьотя Саллі. — Негр? Звісно, ні! Його вернено назад, він знову сидить на хлібі та на воді, увесь у ланцюгах, аж поки його заберуть та продадуть з аукціону.
Том підскочив на ліжкові, очі йому палали, ніздрі роздималися, немов зябра.
— Вони не мали права його замикати, — крикнув він мені. — Іди швидче, не гай ні хвилинки… Визволи його — він більше не невільник, він вільний — такий, як і ми всі!…
— Дитино, що це значить?
— Це значить саме те, що я кажу, тьотю Саллі. І як що ніхто не піде до його зараз же, то я сам побіжу. Я знав його все життя, та й Том також. Стара панна Ватсон умерла перед двома місяцями. Їй стало сором, що вона хотіла продати його на Південь, і вона в своїй духовниці написала, що випуска його на волю.
— Так нащо ж, скажи, будь ласкав, ти визволяв його, коли він уже вільний?
— Ах, яке питання! Так і видко жінку! Звісно, на те, що мені сподобалася пригода. Я готовий був би купатися в крові, аби тільки… Ах, Боже мій, тьотя Поллі!..Господи, та це ж сама тьотя Поллі, власною особою, стоїть на порозі, добра, ласкава, як янгол!.. Тьотя Саллі як кинеться до неї, як почне її обнімати, цілувати, плакати з радощів — мало не задавила її в обіймах. Я знайшов собі досить зручну місцину — під ліжком, зрозумівши, що становище моє погане. Иноді я визирав звідти нишком. Тьотя Поллі визволилася з обіймів і стояла, дивлячися пильно на Тома поверх окулярів — так дивилася, що він, здається, з радістю провалився б крізь землю.
— Еге, — промовила вона, — ти добре робиш, що одвертаєшся. На твоєму місці мені сором було б дивитися людям у вічі, Томе!
— Боже мій! — промовила тьотя Саллі. — Хиба він так одмінився? Це ж не Том, а Сід!.. Том… Том був тут тільки що… Де це він дівся?
— Ти хочеш сказати мабуть, куди дівся Гек Фінн? Адже я сама зростила цього пустуна Тома, то чи мені ж його не пізнати!.. От тобі! здоровенькі були! Вилазь з-під ліжка, Геку Фінне!
Я виліз, але почував себе не дуже бадьоро.
Тьотя Саллі була страшенно здивована, але дядько Сайлас, так той ще більше збентежився, як він прийшов і йому все росказано. Він мов п'яний ходив і увесь день не міг стямитися, а ввечері сказав на мітінгові таку проповідь, що заробив собі голосної слави, бо ніхто, навіть старі люде, не зрозуміли з неї ні слова. Тьотя Поллі росказала все, хто я та яке моє життя було, а я ще й сам повинен був росказати, в якому я був скрутному становищу, як пані Фельпс уважила мене за Тома Сойєра. Тут пані Фельпс перепинила сама:
— Будь ласкав, називай мене й далі — тьотя Саллі: я так до цього звикла.
— …і от як тьотя Саллі вважила мене за Тома, я повинен був потакувати, — иншого способу не зоставалося; та я й знав, що він не розсердиться. За-для його це навіть зручно, бо це таємниця, він з неї зробить цілу пригоду і буде дуже задоволений. Так воно й сталося. Він сам сказав, що він Сід, і справа владналася дуже гарно.
Тьотя Поллі засвідчила, що стара панна Ватсон справді пустила Джіма на волю; таким способом було виразно видко, що Том Соєйр зняв усю цю колотнечу тільки на те, щоб визволити уже й так вільного негра.
Тьотя Поллі оповіла, що як тьотя Саллі написала їй, що Том та Сід доїхали добре, вона ніяк не могла зрозуміти, що це значить. В неї зараз же з'явилася думка, чи не вигадав цей пустун якоїсь нової штуки. От і довелося їй тягтися самій — лехко сказати — за тисячу миль! А надто, що ніхто не відписував їй на листи.
— Але ми од тебе не одержували ні слова, — відповіла тьотя Саллі.
— Дивуюся! Адже я писала вам двічи, просячи, щоб ви мені вияснили.
— Ми нічого не одержували, сестро!
Тьотя Поллі повернулася до Тома і промовила грізно:
— Томе!
— Ну, чого там? — обізвався Том роздратовано.
— Не смій так говорити зо мною, безсоромний! Давай сюди листи!
— Які там листи?
— Давай листи! Стривай, я вже візьмусь до тебе!
— Вони там у скринці. Ну, задоволені тепер? Будьте спокійні — вони цілі, я з ними нічого не зробив, навіть не зазирав у їх. Але я знав, що вони нароблять нам клопоту, і подумав, що коли вам нема чого поспішатися, то…
— Ну, гарний! Я бачу, що тобі треба скуштувати різки, це відразу видко… А ще одного листа я написала вам, щоб перестерегти, що приїздю. Думаю, що й цей…
— Ні, той лист прийшов учора; правда, я ще й не читала його, але він у мене цілий…
Я хотів запропонувати їй побитись об заклад, що й цього листа в неї немає, та побоявся й змовчав.