Пригоди Гека Фінна/I. Мене цівілізують
| Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко I. Мене цівілізують |
II. Розбійницька ватага ▶ |
|
Як що ви не прочитали книжки: „Пригоди Тома Сойєра“, то ви мене не знаєте, але це дарма. Ту книжечку написав добродій Марк Твен. Все, що він у їй говорить — чиста правда, се б то здебільшого правда. Звісно, дещо він і вигадує, але це теж дарма. Я зроду не бачив такої людини, щоб ні разу не збрехала, — от хиба тільки тьотя Поллі, Дугласова удова та ще може Мері. От про цю саме тьотю Поллі (Томову тітку), про добродійку Дуглас та про Мері й росказано всю правду в тій книзі, в тій правдивій історії, хиба дещо може, як я вже казав, трохи прибільшено.
Ну, моє оповідання починається ось із чого: ми з Томом знайшли скарб, що розбійники закопали в печері, і обидва ні з того, ні з сього забагатіли. Припало нам — то ж не жарт! — по шість тисяч долларів на брата та все самим золотом! Страх, яка купа грошей! Ну, добре; суддя Тачер відібрав наші капитали та й положив їх на процент, то нам припадало що-дня по долларові — стільки грошей, що й дівати нікуди! Пані Дуглас приняла мене до себе за сина й обіцялася мене цівілізувати. Важкенько жилося мені в неї, бо занадто вже поважна була удова, занадто вже звикла вона до порядку; не витерпів я: втік. Знову одяг я своє брудне дрантя, знову заліз у свою стару кухву з сахарю, та й почав жити щасливо — так, як мені хотілося. Та не на довго — мій приятель Том Сойєр знайшов мій притулок та й умовив мене вернутися до вдови і стати слухняним хлопцем — тільки тоді й згожувався Том приняти мене до своєї нової розбійницької ватаги. Нічого робити; довелося вернутися назад.
Удова поплакала надо мною, назвала мене бідною пропащою овечкою та ще иншими всякими назвищами, а проте вона зовсім не хотіла мене ображувати. Знову нацуплено на мене нову одежу, в якій мені було так душно та незручно. Ну й почалася знову стара пісня. До вечері скликано дзвоником і неодмінно треба було вчасно прийти. Сівши за стіл, не можна було відразу починати їсти, а треба було ще підождати, поки господиня щось пробубонить над стравою, так наче тій страві щось недобре сталося. Погано було й те, що кожну страву давано окремо, а от як у нас у кухві, так усе намішано в одному черепку, — куди смашніше!По обіді та після вечері удова брала книжку й починала вчити мене про Мойсея та оповідати щось про очерет; я аж упрівав, силкуючись догадатися, до чого це все; тільки раз якось вона пробовкнулася що Мойсей той давно вже вмер, тоді я зовсім перестав про його думати: яке ж пуття з мертвого?
Схотілося мені покурити і я спитав в удови дозволу; вона не дозволила. Це, каже, завичка погана, неохайна, і ти повинен од неї зовсім одвикнути. Бувають же на світі такі чудні люде! Говорять про речі, яких цілком не тямлють. От хоч би й удова: клопочеться про Мойсея, хоч він їй і не родич навіть, а вважає за погане те, що людині до смаку. Сама ж нюхає табаку, — так то, бачите, нічого!
Саме тоді приїхала жити до удови її сестра панна Ватсон, худа стара дівчина в окулярах, — вона ж ото й почала дошкуляти мене наукою! Мучила вона мене, мучила, все вчила читати, та вже удова змилосердилася, — звеліла мене не займати. Як би довше, то я б і сам не стерпів такого катування! Панна Ватсон що-хвилини робила мені уваги. „Не махай ногами, Фінне“; або: „не треба чухатися, Фінне, сиди тихо“; а то знов: „не потягайся, не кривляйся, Гекльбері, поводься ж нарешті пристойно!“ Потім вона почала мені росказувати про пекло, але я їй одказав просто, що хотів би туди піти. Вона страшенно розлютувалася, а я їй-богу не мав нічого злого на думці: мені просто хотілося з нудьги втікти куди небудь, а куди саме — все одно. Вона сказала, що гріх так говорити, що вона ні за що в світі не вимовила б таких слів і що хоче жити побожно, щоб піти просто до царства небесного. Ну, а що я зовсім не маю охоти йти туди вкупі з нею, то рішив собі, що не варто й силкуватися робити так, як вона. Одначе я цього не сказав, знаючи, що матиму багато прикростей, а добра з цього все одно ніякого не буде.
А панна Ватсон, як почала, то все цокотіла про царство небесне, не змовкаючи й на хвилину. Там, каже, всі праведники тільки й робитимуть те, що увесь день ходитимуть з арфою та славитимуть Господа. Знову я змовчав, тільки поспитався, чи піде туди мій приятель Том Сойєр? — Ну, каже, на це мала надія! — Я страшенно зрадів — мені хотілося неодмінно бути з ним укупі.
Довго ще панна Ватсон мене дошкуляла, — аж нудьга взяла. Нарешті покликано негрів, усі помолилися й пішли спати. Я пішов нагору в свою хату, з недогарком у руках і, поставивши його на столі, сів до вікна, силкуючись думати про щось веселе, та веселого щось не було. Я почував себе таким самотним, що мені схотілося вмерти! Зорі ясно мигтіли на небі, листя в лісі так сумно шелестіло; он десь далеко-далеко крикнула сова, неначе над покійником, завила десь собака, наче комусь смерть віщуючи; вітрець шепотів мені щось на вухо, та я не міг зрозуміти, що̀ саме, і почував тільки, як у мене по-за спиною мов мурашки бігають. Потім одразу мені здалося, що стогне покійник, не можучи влежати спокійно в ямі, і блукає що-ночі, нудьгуючи. В мене похололо на серці зо страху, моторошно було сидіти самому серед такої тиші. Та ще мені на плече зліз павук, я струснув його та просто на свічку; він одразу спалахнув і зморщився. Я дуже добре знаю, що це страшенно погана прикмета, — біду віщує. Я перелякався і миттю скинув із себе одежу, потім тричі обкрутнувся, що-разу христячись, та перев'язав ниточкою пасмечко свого волосся, щоб одігнати нечисту силу. Та все таки й після цього я не заспокоївся. Все те, що я зробив, робиться звичайно тоді, коли знайдеш підкову, а потім, замість того, щоб прибити її над дверима — загубиш; але я ще ніде не чув, що̀ саме треба робити, щоб прогнати від себе нещастя, як що вб'єш павука…
Знову сів я біля вікна і витяг люльку: всюди в хатах мертва тиша, господиня не побачить, що я курю. Час ішов помалу; в городі продзвонив годинник: бум, бум, бум… дванадцять разів, потім знову все замовкло, стало ще тихше. Відразу десь недалеко хруснула гілка, в темряві хтось заворушився… Я не ворухнувся і наставив вуха. Унизу щось тихо занявкало: „няв, няв!“ Ага! знаю, в чому сила… подумав я, занявкав і собі, силкуючись робити це яко мога тихше, і поліз у вікно; з піддашша я швидко зоскочив додолу і пішов обережно поміж деревами, певний, що мене десь недалеко жде мій приятель Том.