Правда (журнал)/VIII/Семен Жук и ёго родичі/1/IV
| ◀ III | Правда. Рочник VIII-ий під ред. Олександра Огоновского Семен Жук и ёго родичі (О. Яковенко) Часть перша IV |
V ▶ |
|
В першу ніч у Жуківці спалося Джурові не добре: лігши, він скоро заснув кріпко, але годин через дві прокинувся; якісь чудні думки стали лізти до ёго в голову и розгоняли сон. Так ворочався він до світа и тілько що почало займаться на світ, він мерщій встав, вдягся и пішов на хутір. Замислившись, спустився він на греблю, минув річку, вийшов на вчорашній шлях и усе йшов, усе йшов, покіль не піднявся на ту саму гору, де вчора він з Жуком любовався краёбразом. Глянув Джур на Жуківку и промовив голосно: гарно! дуже гарно!
Сонце тілько що стало підниматься и мов червоним поломєм обхватило Жуківку и Кулики… А повітрє чисте як скло, тихе, тепле, так и обдає чоловіка тим чистим селянским теплом, котрим напоіла ёго ніч; запах материнки, чобрину, смилки и зеленого жита, запах чистий, свіжий, тонкий так и вривається силою в груди: легким становиться тісно, вони наповнились свіжим ароматом, серце спочиває якоюсь радостю, и тут тілько чоловік зрозуміє, як різниться таке повітрє од городянскоі спеки и духоти.
Нова картина: по дорозі заскрипіли вози з косарями; заревла череда, поспішаючи на пашу; мекечуть вівці; скиглять голодні свині, тюпаючи в толоку… усе ожило.
Джур сидить на версі гори, тягне люльку, дивиться на Жуківку, та щось думає… А сонечко йде собі та йде; вже геть-геть піднялось, вже почало припікать и зігнало Джура з могили. Тихою ходою поплівся він назад у хутір. Жук ще спав.
— „Отак усі хозяіни роблять,“ говорив Джур, будячи Жука. „Славний з тебе хозяін!.. єй-Богу — славний! Люде незабавом обідати муть, а він хропе, рад що добрався до перини.“
„Та се я так з дороги,“ одговорювався Жук; „завтра так не буде.“
Паничі вмились, причепурились и прийшли в салю. На садовому ґанку сиділи округ столу Соня, Рися, Ганна Ивановна и якийсь незнаёмий нам пан. Соня наливала чай.
— „Се мій брат Семен, а се ёго товариш, лікар Джур,“ сказала Соня панові, и обернувшись до паничів додала: „а се Иван Радіонович Хмара.“
Пан Хмара встав, подав руку Семенові и сказав:
— „Прошу любить и жаловать, ваш сусід, титулярний совітник.“ Жук стиснув ёму руку, поклонився и швидче сів до столу.
— „Раненько ви, паничі, встаєте!“ сказала, сміючись, Соня.
— „Я раньше вас устав,“ сказав Джур, „ще сонце не сходило; а от ваш братуха спав би й до вечера, коли-б я ёго не збудив.“— „Хто спить, той не грішить,“ обізвався пан Хмара.
А Жук буцім не про ёго йшла річ, пив собі чай та оплітав ситницю и редьку з маслом.
— „Іж, іж!“ шутковав Джур; „тобі редька користна, вона чистить кров.“
„От дякую тобі, що сказав: а то-б я й не знав,“ одповів Жук, плямкаючи ротом и намазуючи новий кусок ситниці.
— „Сироватка ще користнійша на кров,“ вставив своє слово пан Хмара, а далі спитав Жука: „давно навернулись на наші хутори?“
„Учора. Ви, здається, не давно живете в нашім сусідстві?“
— „Ні! я жив у Конотопі на пенсиі, а зимою одружився з вашою сусідкою Варварою Павловною Семенютою.“
„Чув, чув… та не доводилось мені бачить вашу супругу.“
— „Найблизша ваша сусідка… наш хутір Кринки; межа з межою з вашими землями.“
„Хутір знаю,“ говорив Жук, „та не був у ёму ніколи.“
— „Такий то ви добрий сусід,“ усміхнувшись сказав Хмара. „Правда: ви не жили тут, більш у городі, а навернетесь на каникули, так хиба тогді до сусідів… От-тепер як обживетесь у нас, так вже прошу завитать и в нашу хату.“
Жук кивнув головою.
Чи хочете читателі познакомиться з титулярним совітником Хмарою? Подумайте, що перед вами стоіть чоловік літ 50, високий, товстий, голова вистрижена; борода довга, густа, трохи сивовата; лице товсте, обдуте, наче заспане; очи невеличкі, и сидять у лобі так глибоко, що наче вони завжді трохи заплющені; брови широкі, навислі. Ходить Хмара тихо, поважно; говорить з тиха, рівно, не підводячи у гору голосу, не спускаючи ёго й дуже низько; трохи в ніс, але мягко-мягко. Завжді одягається у темно-коричневі штани, чорну жилетку без вирізу и чорний кафтанець якогось конотопского покрою: не то сюртук, не то жакетка. — От вам и увесь Хмара. Він пристав у прийми до сироти Семенюти.
Жучиха хоч и була раз чи двічи у Хмар, але тілько ради звичайности; у душі вона не любила ні Семенютівну, ні іі приймака. — „У Семенютівни довгий язик,“ говорить було Жучиха; „а про Хмару я памятую, як він служив окружним начальником. Мій покійний Иван не знався з ним, не любив ёго за хабарі… Чула й тепер, що Хмара заздрий чоловік.“ Так говорила Жучиха. — Але пора вернуться нам на ґанки, де пють чай. Ще Жук не вспів напиться чаю, як Олена Василівна вернулась з хозяйства. Поздоровившись з гостями и дітьми, вона сіла и сказала: „крий Боже! яка спека; тілько-б в холодку лежать.“
— „Дуже пече, чи не буде сёгодні грому й дощу,“ одповів Хмара.
— „Навряд, непохоже: небо чисте.“ Після де-якоі розмови Хмара сказав: „Я до вас, Олено Василівно, по ділу.“
— „Кажіть, по якому?“ спитала вона и глянула прямо в очи Хмарі.
— „Та воно не що й діло, а так якось… Усе коіть ваш Павло Миронович.“
— „Щож там таке?“
— „Косарі ваші вкосились в наше болото: на дві ручки трави заняли.“
— „Без сего, Иване Радіонович, не можна, не встережешся; та дарма, не велике лихо: обиди-ж тут ні якоі нема…“
„По моёму,“ вмішався Жук, „так тут пряма користь пана Хмари: ви собі заберіть два покоси од межі, тай годі.“
— „Воно так!.. я й не кажу, щоб тут була яка обида од вас, Олена Василівна; але колиб Павло Миронович глядів, то-б не вкосились; він межу добре знає: се він умисне зробив, на насмішку мені!“
— „Бог з вами! яка-ж тут насмішка! та Павло й не був на болоті, як косили; там заводив гуменний: а сей чоловік новий, може й помилився.“
— „Дарма! дарма!“ заговорив Хмара, дивлячись у низ. „Се я тілько так для порядку сказав, а то хиба стоіть говорить про два покоси осоки… цур ій!“
Панночки и Джур устали и пішли у сад, а Семен зостався, ёго дуже интересовав Хмара.
— „Не можна так говорить,“ сказала Жучиха, „що два покоси байдуже; чужого не треба займать.. Я звелю ті два покоси згребти и одвезти до вас у двір.“
— „Храни вас Боже! за що се ви мені и жінці хочете таку обиду заподіять!“
— „Яка-ж тут обида! ваше добро… нам ёго не треба. Спаси-Біг вже й за те, що не сердитесь за те, що вкосились.“
— „Ні! ні! ні за що!. як се можна!“ говорив Хмара. „Нехай лучше та осока згниє.“
— „На що ій гнити? в хазяйстві згодиться, зима усе перебере.“— „Ні, ні!“ твердив Хмара. „Хиба у мене тілько й сіна, що та осока, хиба я з неі заубожію! та коли б я знав, що ви… я б з роду з віку й не сказав про се. Я думав, що се Павло Миронович мені на напасть робить… А коли бачу, що ні, так Бог з нею, з тією осокою; нехай вона прахом піде! — Коли ви пришлете іі до мене, я велю запалить іі.“
— „Крий Боже! на що палить… Ну, коли так — возьміть за іі гроші.“
— „Не возьму.“
— „Так як же се воно буде?“
— „Помиримось як не будь.“
На сім слові підойшов до ґанку отаман Жуківский Павло Миронович.
— „Добрий день!“ сказав він, уклонившись.
— „Здоров будь, Павле! на що отсе наші косарі вкосились?“ спитала Жучиха.
— „Де?“
— „Як де? на болоті: перекосили межу Ивана Радіоновича.“
— „Бог з вами, пані! И не думали! то Иван Радіонович не знає своєі межі.“
— „Хто?! я!… не знаю своєі межі?“
— „А вже ж не знаєте: я іі знаю 20 літ; а ви іі знаєте тиждень без місяця. З-роду вона йде так, як и тепер покосили: од великоі верби на сім березі цоб на верболіз, а з-відсіль прямо на суху вільху… От-як… Вам, пане! хтось підцковав, а ви й повірили, що ми вкосились.“
— „Нехай и так,“ сказав Хмара, зостаючись ні в сих ні в тих.
Семен глянув на Павла, а Павло не втерпів, щоб не сказать:
— „Еге!… то-то! даремно тілько турбуєте й себе й нас.“
— „Ну добре, добре, йди вже до свого діла,“ сказала Жучиха и перевела розмову з Хмарою на инче.
Через кілька хвилин Хмара знов сказав: „Єсть у мене велика просьба до вас, Олено Василівно!“
— „Кажіть, яка?“
— „Ви знаєте, що нас межують?“
— „Як не знать! восьме літо межують, аж обридло.“
— „Навесні звели на плян мій хутір и ваші кринки.“
— „Чула й про се! нехай ёму аби що, тому межованю: я отсе рада радісенька, що син приіхав; нехай як хоче, так и межується, а я й руками й ногами од того межованя.“
— „Чого так?“ спитав Хмара.
— „Чудно якось вони межують: не розберу я, чи воно так треба по закону, чи вони шахрують…“
— „Крий Боже! ніякого шахрованя нема, усе як слід по закону; та и не можна шахровать, межують не в канцеляриі, а вочевидь, при усіх.“
— „Може й так: та все таки чудно виходить: он у землеміра Вашлапского було десять упругів пісчуги, а одмежовали ёму десять десятин самого гарного лугу.“
— „В законі нема міри на упруги, видно так слідовало“… Помовчавши трохи, Хмара сказав. „Не знаю, чи говорив вам Павло Миронович; що моя земля врізалась клином у вашу, а Павло Миронович узяв тай показав той клинок вашим; я объвив землемірові спор.“
— „Чула, чула… Павло каже, що той клинок з-покон-віку наш.“
— „Неправду він говорить: от у мене документи єсть: чи не зволите прочитать?“
— „Подивись ти, Сеню! бо я в документах мало тямкую.“
Хмара витяг з боковоі кишені товстий пакет, достав з ёго пожовклий лист гербового паперу пописаний рижим чорнилом и подав Семену. Семен перечитав и всміхнувся.
— „А що?“ спитав Хмара.
„Се не документ.“
— „Як не документ, а щож се таке?“
„Се партикулярний спис", одповів Жук.
— „Еге!.. спис!.. а подивіться, хто ёго підписав!“ и Хмара ткнув пучкою на те місце, де було написано: „повітовий маршал Кисіль.“
„Все одно! я кажу, що се не юридичний законний документ. Але тривайте: великий той клинок?“
— „Пів упруга; на ёму манячать 17 дубків… Хиба стоіть про се спорить?“
— „Стоіть,“ сказала Жучиха; „тут міра дарма: чи упруг, чи два, чи сто — все одно: чужого не бери, свого не теряй. Коли той клинок не наш, Бог з ним; а коли наш, я не відступлюсь од ёго. Зберім ми старих людей, тай розпитаймо: чия то земля? Як люде скажуть, так нехай воно й буде.“
— „На що ж людей питать, коли у мене документ є?“
— „Живі свідки лучше знають.“— „По закону сего не можна: закон заборонив питать свідків про такі справи, де єсть документи.“
„Здається такого закону нема,“ вмішався Семен.
— „Як нема! я на законах зуби приів; на память іх знаю.“
„Може, але такого закона я не читав.“
Хмара знов поліз до кишені и витяг невеличку книжочку, розвернув іі и, показуючи Семенові, сказав: „а прочитайте отсе, паничу.“
„Виходить моя правда,“ одповів Семен, прочитавши; „тут річ иде про документи затверджені законним урядом; а хиба ваш спис — такий документ?“
Хмара скривився и замовк.
— „Ви не ремствуйте на мене, Иване Радіонович,“ сказала Жучиха, „я вашого не хочу; нехай нас люде розведуть.“
— „Гм… нехай розводять… Я думав, що такій людині, як ви, соромно буде позиваться; лучше, думаю, по сусідски переговорить…“
— „Який ж тут сором позиваться за своє! то й чого нам лізти в суд: людей спитаймо, от и усе!“
— „По моёму: нам краще б помириться.“
„Як же мириться, коли ми й не сварились.. Підождім,“ сказав Жук, „покіль приіде межова коміссия, тогді зберемо третчиків, нехай вони розсудять.“
— „Гм! дощ за шию не йде,“ озвався нехотя Хмара; „підождемо. — Одначе я у вас загомонівся, пора й до двора… Прощайте!“
Хмара поіхав до дому, а Жучиха з Семеном пішли на плянтациі подивиться, як пасинкують тютюн.
Тим часом у саду між Джуром и панночками велась инча бесіда. Джур завів річ про еманципацию женщин. Соня з увагою слухала ёго и горяче спорилась, коли в чім погляд іі не сходився з поглядом Джура. Рися не довго слухала ту бесіду: молодій дитині літа більш тягли іі до квіток, ніж до вченоі бесіди. Рися нарвала пучок квіток, піднесла ёго під самий ніс Джурові и спитала: „гарно пахнуть?“
— „Дуже гарно!“
— „Нате ж вам іх та нюхайте,“ и перекрутившись на одній ніжці, Риси хотіла знов побігти, але очи іі стрілись з строгим поглядом Німкені; вона зупинилась.
— „Сядьте з нами,“ сказав Джур.— „Не хочу, я не люблю сидіть, ходім лучше по саду; ходім!“ дзвонила своім срібним голосом Рися.
— „И, чого б я ходила та пеклась на сонці!” сказала Німкеня.
— „Ви сидіть собі в холодочку, а ми походимо,“ сказав Джур и піднявся з лавки.Німкиня пішла назирцем за ними. Не то щоб вона стерегла панночок, але ій здавалось чудним, щоб молоді дівчата гуляли без неі з чужим паробком, котрого учора тілько побачили в-перше.
— „Отсе ми идемо наче в процессиі,“ сказала Рися и підбігши до орелі скочила на неі и стала гойдаться.
— „Бачте, яка у нас на хуторі простота,“ заговорила підійшовши до орелі Німкиня и подивилась на Джура. „Городянка б так не зробила,“ додала вона, вказуючи на Рисю.
— „Тепер и по городах починається простота,“ одповів Джур.
— „Наша Рися, здається, и для села вже дуже проста; правда, молода; хоч ій и 16-е літо, але душа у неі наче у десятилітнёі дівчини.“
— „Воно й краще так… зостаріться ще поспіє,“ сказав Джур и глянув на Рисю. У білому кисейному платті, з довгою косою, з заквітчаною головою гойдалась вона на орелі и справді походила на щось таке дитинне, чисте, невинне. Здавалось, що в тих дугах, котрі вона проводила орелею, витала у повітрі сама невинність, сама небесна чистота, та душа ангела, котру люблять малёвать поети и художники…
— „Ох! молодість, молодість!“ сказала зітхнувши Німкиня: „не знаєш ти ні журби ні клопоту; не вважаєш ти на те, що завтра буде; живеш ти тим, що маєш сегодні…“
А Джур все не звертав очей з Рисі.
— „Чи ти ще довго будеш гойдаться, Рисю?“ спитала Соня.
— „Покіль захочу, — а що?“
— „Ми пійдемо.“
— „Идіть, мені байдуже, я й сама до дому втраплю, не заблуджу,“ и з уст іі посипався звінкий голосний регіт. Так не регочуть ні городянки, ні вишколені „приличіями“ діти аристократів.
Втомилась Рися и злізла з орелі. Усі пішли по саду. Джур замислився.
— „Ви за кордон поідете?“ спитала Соня.
— „Хотів би, та не знаю, чи буде з чим, грошей треба.“
— „В які землі поідете?“
— „Мабуть в Німечину: до Відня, Праги, Липска, може заверну до Цюриха.“
— „Вернувшись катедру візьмете?“
— „Ні.“
— „Чому?“
— „У профессора увесь час йде на теорию, на лекциі. Теория сама по собі усюди нічого не стоіть, а в медицині більш усего потрібна, як для науки так для житя, практика. Правда, в університеті єсть клініка, але в клініці нашій небагато напрактикуєш.“
— „Хиба профессорові вже не можна приватно практикувати?“
— „Можна, и практикують, та не слід. Удариться профессор в практику — и так полюбить гроші, що у ёго не буде вже й часу йти за наукою. Поведе він своі лекциі, спустивши рукава, аби-як; як торік, и позаторік, так и сёгодні и завтра. Коли ж я вольний лікар — мене ніщо й ніхто ні до чого не приневолює; лічу по охоті; пильную за наукою; нові теориі вводжу в практику; з практики обновляю теорию и таким побитом и в науку и в житє вкладаю більш користи ніж — профессор.“
Соні здалось, що в речи Джура оддається якась фальшива нота: але вона не зъуміла знайти тієі ноти, и щоб самій не сфальшовать — замовкла.
— „Ой як жарко! дивіться: так піт и ллє… От би тепер викупаться,“ сказала Рися.
— „Господь з вами!“ скрикнув Джур. „Хиба вам жить остило!“
— „А що?“
— „А те, що скупавшись тепер, як раз придбаєте горячку, або ревматизм.“
— „Ви лікар — так вилічите.“
— „Не завжді и лікар поможе… По моёму — нуте, краще до хати.“
— „Заспівай, Соню!“ сказала Рися, прийшовши в хату.
— „Співай ти, я не хочу.“
Джур принявся просить Рисю заспівать. Рися сіла до рояли, ударила по клавишам и заспівала: „в кінці греблі — шумлять верби, що я насадила.“
Джур подяковав ій и спитав; чи не співає вона великоруских пісень?
— „Співаю,“ одповіла Рися „та тепер вже ніяких не хочу; жарко, попросіть Соню.“
Соня порилась у нотах и заспівала „Ах! морозъ морозецъ! молодецъ ты русскій.“
— „Тепер ваша черга!“ пристала Рися до Джура: „співайте.“
Джур одмагавса, а далі спитав:
— „Якоі ж вам?“
— „Якоі знаєте… А то, ні!.. тривайте: я співала украінску, Соня великоруску, а ви циганску…“
Усі зареготали, а Німкиня трохи почервоніла.
— „Хиба я циган?“ спитав сміючись Джур.
— „Так що, що не циган! аж и Соня не великороссиянка, а співала великоруску пісню.“
Джур заспівав дуже добре Мицкевичевого „Воєводу.“
Прийшов час обідати. За обідом Рися усе жартовала, усіх смішила.
Пообідавши Жучиха пішла спочить, а Семен, узявши під руку Соню и вийшовши в сад, спитав у неі:
„Як тобі сподобався Джур?“
Соня здвигнула плечима, глянула на Семена и сказала:
— „Ніяк… здається, чоловік розумний.“„Тай годі?“
— „А то ще чого тобі треба?“
„Я хотів би, щоб ти до ёго придивилась добре; ти умієш розгадувать людей.“
— „Куди тобі!… На що се тобі?“
„Треба!“
— „Та на що? скажи!“
„Моє діло…“
Соня ще пильнійш глянула на Семена и спитала: „чи не сватать думаєш?“ А в серці у неі ніби щось кольнуло: вона визволила свою руку з Семеновоі руки.
„Ні! ні!“ одповів Жук… „єй Богу ні! се мені и в думку не приходило.“
Вони порівнялись з черешнею, під котрою сиділи Джур, Рися и Німкиня и іли з дерева ягоди. Соня и Семен и собі сіли до гурту. Як ось на доріжці од будинку показалась молодиця уся в чорному, наче черниця.
— „Се удова, дякониха з Куликів; чого се вона йде сюди?“ сказала Соня.
Дякониха усім поклонилась, поздоровила Жука з приіздом и сказала:
— „Я до вас: не во гнів вам, Семен Иванович! Поможіть, будьте ласкаві! у мене хлопець не здужає, а я чула, що ви привезли лікаря.“
„Та от-же вам й лікар,“ одповів Жук дяконисі, указуючи на Джура „просіть ёго.“ Дякониха стала кланяться Джурові.
— „Чим не здужає ваш хлопець?“ спитав Джур Дякониху.
— „Бог ёго святий знає: люде кажуть, що крикливці напали, а сама я не знаю, що воно за недуг. Кричить дитина, як не перерветься; вже я й ворожку звала, и виливала вона и зривала, — не помогло… Возила я и в Иржавець, там и акафист правила и оливи давала з лампадки, що перед Бого-матерю горить, — ні що не помогло.“
— „Великий ваш син?“
— „Семий год.“
— „Що ж болить у ёго?“
— „Не знаю сего! кричить усе, та кричить, та за живіт береться.“
— „Далеко ви живете?“
— „Ні отут зараз за греблею.“— „Добре! ходім.“
На полу у дяконишиній хаті сиділо хлопя в одній сорочці, замурзане, не вмите и не своім голосом кричало: „ой живіт болить! ой! ой!“ Джур обдивив дитину, узяв пульс, подержав голову, постукав у живіт, у груди и спитав дякониху:
— „Чи не давали ви ёму цитвару?“
— „Ні!“
— „А є він у вас?“
— „Нема, не знаю, чи є у кого и на селі.“
Послали до попа — и там нема цитвару.
Джур достав того насіня у Жучихи, одніс до дяконихи и дав пораду, як поіть цитваром хлопця.
На другий день дитина перестала кричать, узялась за іжу и видужала. Дякониха прийшла подяковать Джура и сказала:
— „Правду люде казали, що на хлопця щось наслано: як стали виходить з ёго клубками черви, — то крий Боже!.. Я знаю и хто се заподіяв… се стара дячиха так удружила мені.“
„Бач, яка темнота!“ говорив Жук Джурові: „Коли дякониха вірить, що на іі сина наслано глистів, так що ж говорить про простий сільский люд!..“
— „Лучше скажи, що говорить про земство, котре не додумається, щоб у кождій волости був лікар…“