Правда (журнал)/VIII/Семен Жук и ёго родичі/1/II
| ◀ I | Правда. Рочник VIII-ий під ред. Олександра Огоновского Семен Жук и ёго родичі (О. Яковенко) Часть перша II |
III ▶ |
|
Почтовим шляхом по дорозі до Батурина іхав простий візок трояком. На передку сидів погонич, хлопя літ під 16, босе, в одній сорочці и в соломяному брилі: спека була велика, так варом и варило. На заді воза сиділо двоє проізжих. И одежу, и лиця іх так занесло курявою, що не можна було розпізнати, хто з іх білявий, а хто чорнявий… Коні тюпали помаленьку и піднимали страшенну куряву, котра так стовпом и стояла. На дворі була така тиша, така тиша, що навіть листя на вербах ні каплі не тремтіло… Привязаний до дуги почтовий дзвоник не то що-б дзвонив, а якось жалібно голосив, наче й ёго добрала літня спека. —
То іхали Жук и Джур в рідну хату до Жука, де ёго ждала неня и сестри.
„Ану хлопче! торкай пристяжних,“ заговорив Жук до погонича… „Он — бач права зовсім не везе, й посторонки телюпаються. Торкай!… от — от — недалеко. То й пече-ж!… Господи!“
— „Добре таки пече,“ сказав погонич, буцім не дочувши слов Жука про пристяжну. Жук знов озвався:
„Ну бо, хлопче! поганяй швидче! Дивись — ідемо наче з копами. Ну!… приідемо до дому - мій могорич.“
— „Дякую! я не вживаю.“
„Чого не вживаєш?“
— „Горілки.“
„Ну четвертака дам, тілько швидче поганяй!“
— „Ей! ви гаспідскі коні! ніо!!“ крикнув погонич на коней; сіпнув оглобельну за віжки и махнув пугою на пристяжних. А коні й байдуже собі!
— „Ти-б іх пугою свиснув!“ сказав Джур.
— „Не поможе! сієі жидівскоі худоби й колком не підженеш! Ти на іх: ніо! а вони тобі: тюп, та тюп! — Ніо! що-б ви поздихали ёму на радість!“ гукнув погонич из усієі сили, хлеснув пугою и оглобельну и пристяжних.
„Хто держить станцию?“ спитав у погонича Жук.
— „Звістно хто: жид! хиба по коням не видно: такі шкапини тілько у жидів бувають… Ніо!“ И пуга знов простяглась по коням.
„Чи дома то моя матуся?“ заговорив Жук.
— „Певно, що дома,“ одповів Джур; „час робочий, косовиці; де-ж ій тепер бути, як не дома?“Замовкли; бесіда якось не йшла; спека не давала и говорить.
— „Ви до Батурина, паничі?“ спитав погонич.
„Ні,“ одповів Жук, „не до Батурина, а в Жуківку… Знаєш дорогу?“
— „Як не знать! учора там був… якогось лікаря возив.“
„На що лікаря?“ сполохнувся Жук.
— „Кажуть віспа в селі Куликах, що зараз за Жуківкою.“
„А в Жуківці?“
— „Там нічого не чути… Так ви се у Жуківку у гості, чи що ідете?“ допитувався погонич.
— „Хто в гості, а хто до дому,“ одповів Джур.
— „Так ви може Жученки?“
— „Один Жученко, а другий — ні!“
— „Еге! бачте, а я й не знав… ніо!“ Показалась висока могила. Погонич взяв вправоруч з почтового шляху. Проіхали верстов дві, дорога почала твердійша, курява стала далеко менша и перед проізжими явився чудовний краёбраз! На версі чималоі гори біліла церква, на котрій сяяв золочений хрест; на взгірьі в садах, наче в зеленім морі, розкошував білий панский будинок з зеленим зелізним дахом; округ ёго визирали невеличкі, чепурні, огрядні хатки селян: з десяток, чи и менше; по під горою, мов срібний пояс, текла річечка, на другім боці річки, тож на взгірю, розкинулось чимале село.
„Ото де церква,“ сказав Жук, то наш хутор — Жуківка; там тілько наше дворище, та священника; а ото на тім боці козаче село — Кулики. Приход один. Церква у нас, а зоветься хутором… Коли хочеш побачить усю красу сего краёбразу, треба подивиться на ёго тогді, як сонце сходить. Просто рай! річка оддає червоною гадюкою… Ну, хлопче! торкай, торкай! от — от дома будемо.“
Жук замовк. Мовчки въіхали в село; в селі тихо — наче в могилі: нігде ні що не щавовкне; зараз видно, що робочий час.Въіхали в двір… и тут тиша! З під комори тілько якась сіра собака гавкнула на дзвінок, та й вона скоро замовкла. Підвернули до рундука. З будинку одчинились двері и показався старий, заспаний чоловік, в сірих штанах городянского крою, босий, в жилетці. Він протирав очи и сердито дививсь: мабуть ёму не сподобалось, що ёго розбудив дзвінок.
„Здоров був Иване!“ озвався до ёго Жук. „Се ти ще?“
— „А, а — а! се ви паничу! Я се вас и не пізнав, так вас занесло пилом… Та таки, признаться, задрімав трохи, скучно одному.“
„А де-ж матуся и сестри?“ спитав Жук Ивана.
— „Усі на косовиці, ще зранку поіхали. Там и повар, там и обідати-муть.“
„Отаке! чи даси-ж нам чого попоісти?“
— „Нема у мене нічого! хиба самовар нагрію, та у ключниці візьму масла и молока.“
„Ну й добре! познось же, будь ласкав, з воза, та дай спершу нам вмитися.“
Иван повагом позносив з воза скринки и узли, гукнув на ключницю, щоб борзій ставила самовар, а сам принявся обмивать и чепурить гостей.
„А де косять?“ спитав Жук.
— „В Нестратовщині.“
„Ми, перекусивши, подамось туди-ж.“
— „Хиба пішки,“ сказав Иван; „бо дома коней нема.“
— „Далеко та Нестратовщина?“ спитав Джур.
„Верстов чотири.“
— „Ні! не буде и трох,“ перебив Иван, „тілько що жарко дуже.“
„Се дарма! ми підемо, як трохи спаде жара,“ одповів Жук.Обмившись, причепурившись и перекусивши, Жук и Джур пішли до косарів. Йшли вони не проіздною дорогою, а стежечками через жита навпростець. Жара трохи спала, але все ще в повітрі стояла тиша и духота. Жито почало вже красоваться и оддавало тонким ароматом. На полях попадались невеличкі могили засіяні житом, котре легонько колисалось тихою, ледве примітною хвилею. Де-не-де манячили невеличкі гайки: небо було чисте, блакитне, нігде ні хмариночки… Груди розкривались якось широко, втягаючи в себе чисте ароматичне сільске повітрє.
„Дивись!“ сказав Жук; „он-он манячить ліс; ото й наша Нестратовщина…“
— „А, ну! давай співать!“ заговорив Джур. „Я хоч и не поет, и не люблю идиліі, але в такому місці, в такому часі — сам не знаєш, яка сила заохочує тебе до пісні.“ И два голосні баритони полились по полю! Слова пісні „в чистім полі трава росте“ котились по житам, як котиться живе срібло розсипане на столі.
Великий луг, кругом оперезаний березиною, липиною, кленом и осичняком, а инде й дубиною, — були Нестратовщина. Як тільки наші молодики ступили в сей луг, іх обдало чудовним ароматом свіжо покошеного сіна, материнки, дикоі гвоздики и инчих полёвих квіток.
Одна, більша половина луга була покрита товстими свіжими покосами; на другій пишалось ярко зелене озеро трави, заквітчаноі такими узорами квіток, яких не виводила ще ні одна щітка художника и які уміє виводити тілько один великий художник — мати природа! В однім місці кизлики и звіробой розсипались по траві крапельками золотого дощу; в другім, мов срібні зірки на зеленому оксамитовому килимі, блищали білі гвоздики; в трейтім — пахуча материнка сиділа великими кущами и так гордо виглядувала, так мило и приязно, наче невіста на вінкоплетинах!… А далі різні колёри — то зливались, то розходились. И всяка рослина жила повним житєм, дихала повним зітханєм, не вважаючи на свій близький кінець, не гадаючи про те, що от-от підступить до неі косар, махне косою и гострою сталью підотне іі біля кореня, и вона, пишна и горда краса лугу, викохана природою, схилиться, впаде, засохне и піде на сіно скотині!.. Отак и між людьми! Клекотить молода кров, високими чистими чувствами хвилюється серце; святою, міцною надією наливається душа; и квітчається и пишаєтьея повне щастя молоде житє, аж гульк! підкралась смерть, неначе злодій у ночі, махнула косою — и, Боже! де та краса, де та сила, де та надія? Нема іх! зостався один холодний труп, над котрим льються гарячі слёзи приятелів, родичів, дружини и кріваві слёзи матери, над котрим, мовчки, стоіть батько: — він не плаче, у ёго нема сліз; печаль так здавила ёго серце, туга так пригнітила ёго душу, що нікуди просунуться з очей слёзі! О, тяжкі й гарячі оті невидимі батьківскі слёзи! Знаю я іх!.. крий Боже, вилилась би з очей та батьківска слёза! Здається вона б спалила и камінь, и воду, и лід….
На отім-то зеленому, заквітчаному озері йшла валка косарів; так рівно, поважно один за другим, наче колись козацькі чайки плили по Чорному морю за тихоі години. Коси тілько блищали против сонця: блисне коса, сховається в траву и почується тобі — такий шелест, мов трава зітхнула останнім зітханєм. Першу ручку, звичайно, вів отаман, чоловік вже не молодий, високий, широкоплечий, чорноусий; полудневе сонце так засмалило ёму лице, що являвся дуже різкий контраст смуглого чорного лиця против білоі груди, котра виглядувала з пазухи розхристаноі сорочки.
— „Не одставай, а то підріжу!“ шутковали задні косарі з тих, котрі йдучи в середині не поспівали за передними.
„Бог помоч!“ сказали паничі отаманові, знимаючи брилі.
— „Дякувати вам!“ озвавсь отаман, не перестаючи косить.
„А де пані?“ спитав Жук.
— „Там десь біля катряги; мабуть полудень приготовляють.“
Геть з боку під кучерявою березою стояв панский тарантас; біля ёго два прості вози; на іх лежали харчі прикриті від сонця білими, наче сніг, ряднами. Біля возів була розкинута катряга. На таганку висів невеличкий казанок, а рядом з ним на сишках кипіли два величезні казани: в іх варилась каша косарям на полудень. З під воза вискочила ряба собака и кинулась на Жука.
„Тю-тю! дурний Рябко! не пізнав свого хазяіна, чи що?.. Пішов вон!“ закричав на Рябка Жук. Рябко подався трохи назад; але не переставав гавкати, мов сам собі не няв віри: чи справді Жук ёго хазяін, чи ні?
„День добрий!“ озвався Жук до молодиці, котра сиділа біля казанів и мішала ополоником кашу.
— „Здорові були! а чого вам треба?“ спитала молодиця.
„Проведи спершу од собаки.“
— „Та йдіть, не бійтесь, він не вкусить!.. Цить! навіжений!“ гукнула вона на Рябка, пустивши в ёго поліном. Рябко одскочив в бік и, підобравши хвіст, поплентався собі під віз у холодок.„Де пані?“ спитав Жук.
— „А на що вам? вони тут десь були… щось не видно, може де в кущах ягоди збирають.“
— „Сеня! Сеня!“ закричала молода дівчина, біжучи супротив Жука и розставивши руки, буцім хотіла піймати ёго.
„Рися!“ скрикнув и Жук и побіг на зустріч сестрі. Брат и сестра кинулись одно до другого на шию, обнялись и кріпко-кріпко поціловались. Голосне цілованє оддалось луною у лузі. — „Коли-ж ти приіхав?“ спитала Рися.
— „Сёгодні!… Як ти, Рисю, підросла, випрямилась… яка краля!..“ и Жук ще раз поціловав сестру. „А деж матуся?“ спитав він.
— „Тут, усі тут; ми тебе не сподівались сёгодні, думали, що ти пробудеш у дядини до Петра… Мамо! мамо!.. де ви? швидче йдіть! Сеня приіхав… Мамо!…“
— „Иду, иду,“ почувся за кущами голос. Жук побіг на голос. Мати обняла сина, стиснула ёго обома руками и ціловала в голову, а він припав устами до неньчиних грудей… и кілька хвилин так стояли вони, не мовлячи слова.
— „Скінчив?“ спитала мати.
„Скінчив, матусю! скінчив: кандидат.“
Мати перехрестилась, подивилась на небо и промовила: „Слава Тобі, Царице небесная! слава Тобі!… Як же ти, Сеню, сюди попав?“
„Просто: Иван сказав, що ви усі тут: ну, ми напились чаю, попоіли, та и сюди, пішки.“
— „Боже-ж мій, ти втомився! Ну, дякую-ж тобі, синку!… Дай ще раз поцілую.. Який ти жвавий, та гарний!... увесь в батька! Як вилитий батько… так и бачу покійного…“ И з під старих рісниць скотились у іі дві слёзи.
„Де-ж, мамо, Соня?“ питав Жук.
— „Тут, тут и Соня; десь гриби збирає.“
Жук на радощах и забув про Джура, та вже сей сам нагадав про себе.
„Лишенько-ж мені!“ сказав Жук, „я й забув. Матусю! отсе мій приятель лікар Джур“, додав він указуючи на Джура.
— „Спаси-Біг вам, спаси-Біг!“ говорила стара Жучиха Джурові. „Спаси-Біг, що завернули до нашоі хати. Вибачте, що дома не застали: не сподівалась сёгодні гостей.“
„Де-ж отсе Соня, що іі не видко?“ допитувався Жук и на все горло гукнув: „Соню!!“— „Що, Марусе! чи готов полудень?“ спитала Жучиха куховарку.
— „Зараз буде; нехай ще раз закипить, щоб вварилась каша; наче ще сировата, ось покоштуйте.“ Маруся набрала з казана в ополоник каші, простудила іі и подала Жучисі. Жучиха покоштовала и сказала: „Еге! нехай ще раз закипить; та здається, треба-б присолити.“
— „Ні, пані, лучше не солить; недосіл на столі, часом переборщиш, хуже буде.. на таку велику громаду смаку недобереш. Лучше кожен сам на свій смак присолить.“
— „А наш полудень поспів?“ спитала Рися у куховарки.
— „Не знаю!.. ваш Опанас варить, треба ёго спитать; и де се він дівся? у ёго під казанком и огонь потух.. Опанас! Опанас! де ти?“ гукала куховарка.
— „Ось-де я! на що тобі здався я? скучила без мене чи що?“ озвався за катрягою Опанас.
— „Куди-ж бак!.. вельми скучала!.. Пані питають: чи готов полудень?“
— „Зараз буде готов… вареники ліплю.“
„З чим, Рисю, будуть вареники?“ спитав Жук.
— „З полуницями; я з Сонею назбирала.“
„Отсе добре! я дуже люблю вареники.“
— „По кор-ррячку! по корр-рячку! покорр-рячку!!“ гукали косарі.
— „Еге! бач синку! ми загомонілись, та й байдуже про косарів; пора вже порцию нести,“ сказала Жучиха.
— „По корячку! по коррячку!“
„Зараз, зараз!“ одгукнув Жук. „Давайте, матусю, я ім понесу.“
И влявши дві боклаги з горілкою, Семен пішов швиденько до косарів. Тим часом, поки Семен частовав косарів, прийшла до куреня Соня, а з нею друга дівчина, вже не першоі молодости, але ще й не пристаркувата, літ може з тридцять: з лиця вона була білява, очи на викоті, великі, оловяні; рот невеличкий, губи тоненькі, зуби білі як крейда, на лиці широкий румянець; убрана по городянски; не можно було сказать, що вона гарна, красива, алеж и негарною, некрасивою ніхто б іі не назвав. Се була ґувернантка Рисі и Соні, Fräulein Ганна з Берліна. Соня була дівчина 19 літ; біле, аж матове лице одділялось од широкого чола густими, широкими, наче з оксамиту, чорними бровами. Чорні як ніч и блискучі як зірки очи служили зеркалом того розуму, котрий скривався під довгою чорною косою, котра спускалась низше пояса. Рот Соні — звичайний, трошки розкритий, спідня губа видавалась трохи наперед; ніс кирпою; шия довга, біла як сніг; здається білость шиі и плечей спорилась з білостю украінскоі вишитоі и вимережаноі сорочки, котра покривала груди и плечи Соні; голова уся заквітчана полёвими квітками. Дивлячись на Соню, не з разу можна було означить іі вираз и красу: на первий погляд вона здавалась некрасивою, вялою; але чим більш дивишся на іі, тим більш становиться вона перед тобою красивійш и красивійш, и кожен, хто довгенько дивився на Соню, одходячи од неі думав: король-дівка!.. Рися була ще дитина, ій йшов 16-ий рік; невеличкий зріст, бистрі чорні палкі оченята; повне свіже з румянцем смугловате лице, коралёві тонесенькі губки, каштанове волосє… от и вся Рися…
Стара Жучиха зазнаємила Джура з Сонею и Ганною.
— „Дивіться, матусю, скілько я набрала грибів,“ сказала Соня, висипаючи на траву повну корзинку грибів.
— „Бач! а я скілько ходила, хоч би тобі поганого знайшла; навіть и мухомора не бачила,“ озвалась Рися.
— „Не даром же говориться: щасливому по гриби ходить,“ вмішався Джур.
Соня подивилась у низ и стала обтрушувать траву, котра поприлипала до іі спідниці.
— „Ну — бо, Опанасе! чи даси сёгодні полудновать, чи ні? ти хиба забув, що паничі не івши?“ сказала Жучиха поварові.
— „Готово! готово!“ озвався Опанас, „зараз давати-му.“
— „А в тебе, Марусю, готово?“
— „Готово, пані.“
— „Коли готово, так гукай на косарів, нехай полуднують.“
Панночки розіслали під березою килим; Опанас постановив на килимі тарілки и миску з варениками. Маруся одставила кашу, розіслала рядно, положила ложки; узяла високу віху, напяла на неі Опанасову кирею, підвела іі у гору и гукнула: „полудновать! полудновать!“
— „Даремно гукаєш!“ глузовав Опанас, „ти ростом, хоч и з віху, а голосом не вийшла, пищиш, наче кошеня; хто таки почує тебе… А ну, кріпче гукни!“
— „Почують и так, коли захочуть,“ сказала Маруся.
— „Ні, не почують.“
— „А ну, я гукну!“ сказав Джур и так ревнув „полудновать!“, що аж Рябко вискочив з під воза и загавкав несамовитим голосом; а луна озвалась десь далеко за Нестратовщиною.— „От — як гукають,“ сказав Опанас; „а ну, Марусю, чи не гукнеш и ти так!“
— „Одчепись!.. пристав наче мокре рядно! Хиба повилазило тобі, не бачиш, що косарі йдуть!“
Жучиха, піднісши косарям до полудня по корячку, и сама сіла з дітьми полудновать. В косарскім полудні хазяйновав приказчик Павло Миронович, чоловік вже підтоптаний. Розмова йшла весело, жваво; жартам, смішкам и вигадкам и кінця не було; звісно як буває на косовиці у доброго хазяіна.
Пополудновавши, Жучиха звеліла Опанасові іхать до дому и приготовлять вечеру. Косарі трохи спочили, хто поклепав косу, хто тілько помантачив, и пішли докошувать.
— „По чім у вас косять?“ спитав Джур.
— „Вони в мене не за гроші,“ одказада Жучиха, „а толокою. За гроші в один раз такоі громади не зберете; а на толоку, бачте, трохи не усе село вийшло — 120 чоловік… За гроші б и сходнійше було для мене, менше коло іх панькаться треба; та вже привикли так: толокою и скорійше и чепурнійше роблять.“
— „Як же так, що за гроші б сходнійше, аж ви ім нічого не платите?“
— „Не плачу грішми, за те вже горілки настачаю в-волю. За гроші коли косять, так чотири порциі в день зовсім доволі; а на толоці — що ручка, так и корячок; а за стравою по два корячки; ну, за вечерею и повечерявши пють вже без счоту, хто скілько здужає.“
— „Пють,“ всміхнувся Джур, „а про те и байдуже, як од сего шкодять здоровю.“
— „Куди вам!“ сказала Жучиха; „вони про се и думки не мають.“
„Як же ім и думать про се, коли вони з роду сёго й не чули; а до того треба сказать,“ вмішався Жук, „що у іх горілка лікарство: заболить живіт — чарку горілки; стане нудно — знов горілки.“
— „Се — правду ти кажеш, синку!“
Повечоріло. Сонце сховалось за гори спочивать після довгого петрівского дня. Косарі повечеряли, випили добре, подяковали за хліб-сіль, позбивали коси, взяли клепачки, бруси, мантачки и разом усі рушили. Жучиха з панночками поіхала по переду, а паничі пішли у гурті з косарями.
— „Нуте, хлопці! пісню!“ гукнув отаман. „А де ти — Василь Дорошенко! виходь на перед, та починай!“— „Якоі-ж, дядьку?“ спитав молодий паробок, котрого кликав отаман.
— „Яку знаєш.“
— „Хиба я іх мало знаю!…“
— „Заводь такоі, щоб усі знали, щоб ніхто не мовчав.“
— „Добре, дядьку!.. Нуте, хлопці! чи усі знаєте березу?“
— „Усі! усі! заводь!“
И слідом за тим зарокотіла на чистім полі сотня голосів як один, співаючи: „Гей! гук! мати гук! де козаки пють!“
„Ну, синку!“ говорила того-ж вечера Семенові мати. „Як же я рада, що ти скінчив своє вченє… Тепер ти домовати меш?“
„Домовати му, матусю!“
— „Ото й добре! пора вже зняти з моіх плечей клопіт по хазяйству… Хазяйнуй, синку, а я спочину.“
„Е, ні! тривайте, матусю! дайте трохи подивиться до хазяйства… Я вчився римскому праву, а тут треба не ёго, а що инче… треба повчиться аґрономіі; а то часом з горяча так нахазяйную, що и кури сміяти муться.“
— „Ну, нехай же ось як буде,“ сказала мати: „до того літа ти тілько запомагай мені, та придивляйся, а літом — годі! сам хазяйнуй! Я стара людина.. пора спочить.“
„Нехай буде по вашому, матусю!.. а тепер: добра ніч! спать хочеться.“
— „Добра ніч, синку! спи з Богом! Огради тебе Господь силою чесного и животворящого хреста!“ Жучиха перехрестила сина, поціловала ёго у голову и додала: „вам обом послали постіль у кабинеті.“
„Добре, матусю, дякую!“
Попрощавшись, Жук и Джур пішли спати и незабавом спали вже — наче ті праведники.
Уся Жуківка спить: тілько біля болота не сплять жаби, квакаючи и кваканє іх розноситься по всему селу… Де-не-де загавкає собака.. А люде сплять: день стомив и старого и малого: кого спека и робота, кого лихо…
Нехай вже вони сплять, а ми тим часом роскажем своёму читателеві про рід наших знаємих: Семена Жука, ёго матери и сестер.