По незнаних закутках/По незнаних закутках українських
| ◀ У чаплях | По незнаних закутках По незнаних закутках українських |
Над Озівською «калюжею» ▶ |
|
——————
Гарячково, з войовничим запалом колонізувала Катерина південні степи українські, без жалю й ощади кидаючи людей і гроші, щоб задовольнити всі примхи Потьомкина. Росли на голих, досі безлюдних степах міста й фортеці; гинули, як мухи, люди; сипалися на вітер гроші. Творилася «Новоросія», нова перлина для блискучої й зажерливої корони царської.
Серед дрібніших виконавців колонізаторських плянів Катерини й Потьомкина уславився катеринославський правитель, Каховський. Він нічого не шкодував, ні перед чим не зупинявся, щоб догодити вибагливій цариці та її мрійному вередливому коханцеві. Він заходився був навіть імпортувати жінок і дівчат пересельцям, коли ті скаржилися, що важко жити й господарювати на самоті, і платив постачальникам по-штучно, по п'ять карбованців за голову.
Цариця, очевидячки, дбала, щоб великі заслуги Каховського довго пам'ятали завжди забудькуваті й невдячні нащадки, і велике містечко з десятьома тисячами люду, на лівому березі Дніпра між Запоріжжям і Херсоном, ще й досі зветься Кахівка.
Патріотично настроєні кахівчани ображаються, коли Кахівку звуть містечком, — уперто підкреслюючи, що вона є місто. Але Кахівку можна визнати за місто тільки на спомин її давніх часів, коли вона справді була жвавим торговельним центром, що перепускав через себе великі партії хліба, коли долішній Дніпро був великою транспортною артерією. Тепер ця артерія підупала, вантажів мало, пароплавами возять всілякі дрібниці, в осінній сезон переважно садовину й виноград.
Правда, вже реально говорять про використання долішнього Дніпра, щоб розвинути транспортування манганової руди та інших експортних річей. Тоді поліпшиться становище всіх прибережних пунктів, а незабаром, коли запрацює Дніпрельстан, тоді прокинеться і розквітне все сьогоднішнє сонне царство, увесь долішній Дніпро від Запоріжжя до Очакова. А покищо Кахівка перемагається сяк-так, живе спогадами про минуле й надіями на майбутнє.
Круті береги дніпрові повипиналися навколо Кахівки гострими стряпатими вапняковими шарами, і вся Кахівка через те мов панцером укрилася камінням: кам'яна загорожа, пішоходи з великих кам'яних плит, кам'яний брук і масивні покручені кам'яні сходи з міста до пристані. Коли б не димарі електростанції й законсервованого млина, то Кахівка з Дніпра — зовсім середньовічне місто.
Але то тільки на поверховий погляд туристів. Ближче ознайомлення виявляє в Кахівці безсумнівні ознаки новішої культури. І серед них на першому місці барвисті афіші кіна. Поєднання великих аркушів сірого паперу, грубого квача й червоної фарби ще здалеку вдаряє в очі «салонной драмой в 8-ми частях» і «невиданным созвездием экрана».
А поруч величезна, нова, дбайливо розмальована вивіска — «східні солодкості». Це одна з перших крівавих жертов переможного наступу українізації на Кахівку. Ближче ознайомлення з асортиментом «східних солодкостів» виявило, що він складається з кавунів, слив, винограду й щедро притрушеного «пилом забуття» монпасьє Одеського Харчотресту.
На лівому березі Дніпра, починаючи від Кахівки і до краю Кінбурнської коси, на 120 верстов довжиною, розтяглися відомі Олешківські піски. Розкидані великими масивами серед дрібних смужок доброї землі, вони займають колосальну територію понад 2.000 квадратних кілометрів. Є багато даних про те, що колись на місці Олешківських пісків росла буйна рослинність. Цю рослинність безперечно знищили люди хижацьким господарюванням. Після цього дуже швидко піски відкрилися, і відтоді люті північно-східні вітри надувають з пісків високі круті кучугури, забивають людям у бурю очі, рот та легені і засипають сумежні смуги придатних земель.Олешківські піски мають давню історію, мають за собою й чималу наукову літературу.
Колосальні простори земель, непридатних для жодного господарювання, а також страшна шкода, що її завдають околишнім придатним ґрунтам пекучі олешківські піски, давно вже примусили шукати способів порятунку, а також способів використання бурхливих піщаних пустель.
Давним давно дізналися, що на піску добре родить виноград.
Отож уже з кінця 70-х років минулого століття на Олешківських пісках поволі, зрідка, але з'являються виноградники. Властивості Олешківських пісків дуже сприяють розвиткові виноградництва. До того й виноград на піску абсолютно застережений від свого найстрашнішого ворога — філоксери. Знайшлися шукачі нових земель і нових галузей господарства; енергійні, завзяті люди осіли на піску. І поволі з великими труднощами, але певно — виноградництво починає ширитися там, де ще недавно буйний вітер вигравав страшними високими стовпами сухого піску, видував його й робив безплідним, ні до чого не придатним.
Перші спроби були, звичайно, важкі й здебільшого зовсім невдалі. Нові умови, непристосовані гатунки винограду, посуха, вітри й морози знищили не один виноградник, вбили енерґію не в одного відважного піонера виноградництва на Олешківських пісках.
Була сила силенна жертов, але то жертви були не даремні. Ціною тих жертов насамперед здобули досвід, випробували й добрали найпридатніші до даних умов сорти винограду, навчилися готувати й обробляти землю… Навіть більше: дійшли способу перемагати люті вітри та морози, хоча й платили за науку дорогою ціною. Почало виноградництво село Великі Копані, за Копанями — Челбаси. 1883 року до виноградництва береться Кахівка, 1889 — Основа, де виноградництво закладають швайцарці, виходці з села Шабо, Акерманського повіту, далі — Британи. За ці сорок років всі згадані пункти перетворилися на сталі, постійні осередки виноградництва, а Основа й Британи далеко відомі поза межами своєї околиці своїми чудовими садками з прекрасною фруктою. В Основі й Британах по культурних садках родить уже брусквина[1] до фунту вагою і до 10 сан. у діяметрі.
Ці виноградники й садки — є наслідок титанічної боротьби з ворожими силами природи: посухою, морозами, вітрами й шкідниками. І всі величезні перешкоди, всіх найзапекліщих ворогів культурного садівництва й виноградництва перемогли стійкі виноградарі і садоводи. Залишився один — і проти нього не сила було щось діяти. Цей останній і найстрашніший ворог ніхто інший, як хробачок марморового хруща, що за короткий час геть у край нищить найкращі наслідки кількарічної праці.
Не зважаючи на всілякі спроби знищити чи бодай знешкодити хробака, він ненажерливо систематично поїдав геть усе: молоді лісові дерева, садки, виноградники, городину. Він, як Мамай, проходив по опрацьованих, закультурених землях, залишаючи після себе справжню пустелю та «зойки і плачі» скривджених господарів. Виноградарі на місці винищених виноградників садовили далі більше виноградних чубуків, виходячи з одного, ніби той правдивого розрахунку, що коли більше посадиш, то й більше можна чекати, що щось залишиться. А хробак на ті обрахунки зовсім не зважав. Він якнайкраще відгодовувався, неймовірно плодився — і знову далі й далі нищив усі реальні наслідки важкої праці людської.
Один упертий, твердий, як ремінь виноградар 27 років підряд з акуратністю машини засаджував щорічно півдесятини виноградника. Від одчаю повертався знову до надії — раз-у-раз засаджував, а хробак систематично і уперто нищив усе. За ці 27 років дядько висадив на свою півдесятину 140 тисяч чубуків і 27 років кожної весни й літа щоденно волами возив за кілька верстов воду, щоб поливати виноградник. І все це гинуло…
Ви уявляєте собі, яку залізну волю, яку звірячу енерґію і впертість треба мати, щоб витримати цю 27-річну боротьбу? А тим часом хробак не обмежувався виноградом. Він жер геть усе, і часто траплялося, що після хробака урожай з-під 40 корчів картоплі людина забирала в одну жменю. Це дає тільки приблизну уяву про те, яка загроза для культурної і господарчої роботи — хробак мармурового хруща на Олешківських пісках.
Багато робилося спроб, усіляких засобів бувало вживано, щоб якось позбутися того хробака. Та нічого за цей довгий час не змінилося на краще.
Недавно за хробака на Олешківських пісках узявся його непримиренний ворог, відомий київський ентомолог — «хрущознавець» 3. С. Голов'янко. Він зважив усю серйозність даної проблеми і цілком оддався шуканням дійсних ефективних способів боротьби. Після трьох років упертої боротьби, спроб і шукань, він знайшов таки на хробака загибель. Весною Голов'янко певним, досить простим способом затруює ґрунт у виноградниках парадихлорбензолом (ПДБ) — і хробак гине, гине катастрофічно, майже цілком, а виноградні чубуки — живі, здорові, ростуть і розвиваються. Можна собі уявити настрої виноградарів! Вони мало не на руках носили скромного вченого, в щирому захопленні загрожувавши за життя записати його «в поминання» та поставити його погруддя на пристойному постаменті серед кучугурів…
Бо перемогти хробака марморового хруща — це колосальної ваги справа. Це значить — в великій мірі розв'язати руки знесиленим піонерам, надзвичайно прискорити темп розвитку виноградництва й відкрити виключні блискучі перспективи перед «українською Шампанню», як звуть Олешківські піски багато з тих, хто їх добре знає.
Щоб дати уяву про сучасний стан і про перспективи, можна подати декільки красномовних розрахунків. Десятина землі, залежно від сорту, дає 400–900 пудів винограду. Перекупки з Херсону забирають його на винограднику по 2–3 карб. за пуд.
Досі під виноградники й на цілому величезному просторі Олешківських пісків зайняли до 3.000 десятин. А пісків — понад 200 тисяч десятин. На сьогодні ще хромає і техніка виноградної культури, але після перемоги хробака підвищити її буде не так важко. Чому б справді Олешківським безплідним, сипучим кучугурам і не перетворитися на українську Шампань?..
Було б величезною помилкою уявляти собі, що всі виноградарі цієї місцевости являють собою одноманітну соціяльну масу. Ні, тут теж є яскраво виявлене розшарування, що зберігалося майже непорушним до зовсім недавніх часів. Соціяльна економічна верхівка не дуже численна, — це тузи виноградницької справи, на всю губу пани, що зберігли до останнього часу досить великі площі виноградників. Виноград — культура дуже працєвбірна, вимагає великої кількости робочих рук, і через те ця група найзаможніших виноградарів жила виключно експлуатацією найманої праці, залишаючи для себе тільки керівництво та питання збуту. У цих виноградарів ви завжди могли знайти старе, дуже добре вино, жили вони добре, як великі старі поміщики. Найбільше лиха завдавали їм професійні організації, ввесь час намагаючись унормувати робочий час для наймитів та тимчасових робітників, довести зарплатню до пристойного рівня й оформити правний стан найманої людської сили. Відчуваючи загрозу своїм надмірним прибуткам, ця група тільки те й робила, що сперечалася з місцевими організаціями та писала раз-у-раз великі доповідні записки до уряду із скаргами на те, що їх кривдять, розоряють.
Друга група це дрібні виноградарі, що здебільшого власними руками обробляють свої невеличкі клаптики виноградної культури. Ця група вже порівнюючи давно відчувала потребу в об'єднанні, так у процесі виробництва, як у переробці та в збутові, і вона, головним чином, була основною масою пайовиків у тих кількох десятках первісних кооперативних об'єднань, що поволі утворювалися на Олешківських пісках і поблизу них, і вивершені були Дніпровим союзом у Херсоні.
Залишається сказати про третю групу, про наймитів, які довгий час вперто й організовано боролися проти експлуатації заможних виноградарів. Ця боротьба недавно вибухла страйком, і за допомогою радянських та партійних органів привела до повної перемоги наймитів над визискувачами. Справа основських та британських наймитів недавно пролунала була на ввесь Радянський Союз і нині остаточно розв'язана їм на користь.
Виноград і вино на Олешківських пісках — це справа дальшого розвитку цього надзвичайно цікавого району. Якість вина, як слід виготовленого, тут уже в більшості не гірша за якість кримських вин. Очевидячки, незабаром тутешні вина стануть відомі далеко поза межами вузького порівнюючи району, знайдуть собі належний ринок і споживача, а може й вийдуть на зовнішні ринки, поруч із винами кримськими та кавказькими…
Нам дуже хотілося покуштувати цього місцевого вина. І коли в Кахівці ми натрапили на пляшку вина з красномовною наліпкою «вино кооператива «Сипучі піски», то ще не покоштувавши його, ми хвилювалися й п'яніли. Нас
хвилювала й захоплювала крицева надлюдська енергія і упертість, що десятиліттями боролася і бореться проти ворожих стихій і всіляких шкідників; ми раділи, що ця впертість уже остаточно перемагає…
За степом швидко вставало гаряче сонце, а пароплав «Перше Травня» простував за водою повз українську Шампань до Херсону. Пропливали на кручах у садках Основа, Британи, Корсунь; часто висувалися з землі на поверхню гострі шпилі каміння, відроги великого хребта, що перетинає Дніпровий шлях вище, між Дніпропетровським та Кичкасом; буйною зеленню послалися по берегах розлогі плавні з очеретами та деревами. Люду на пароплаві багато, а ще більше фрукти та винограду, що в спеціяльних кошиках транспортуються в Херсон, Очаків, а далі і в Одесу.
Праворуч на буграх замайорів, засяв на ранішньому сонці Херсон.
На Херсонській пристані багато люду, багато невеликих суден, дубків та баркасів своєрідної конструкції, із своєрідною снастю, зовсім відмінною проти горішнього Дніпра. І на березі, на пристані високі піраміди кавунів, фрукти та сила винограду. Для нас, північних мешканців, ціни надзвичайно дешеві, і ми зразу віддаємо повну данину тутешнім рослинним багатствам.
Херсонський порт на сьогодні ніби ще забутий, ніби в стані занепаду, але перед ним нечуване блискуче майбутнє. Бо ж доля херсонського порту нерозривно зв'язана з нашим велетнем Дніпрельстаном. Коли утвориться єдина ціла водяна артерія від верхів'я Дніпрового до Чорного моря, роля херсонського порту буде величезна й у транзитних вантажах, і в місцевих. Дніпрельстан доведе вантажний обіг херсонського порту до 300 мільйонів пудів річно і тоді «український Ротердам», як цілком слушно звуть Херсон з його портом, займе поважне місце серед річних портів Радянського Союзу.
Будівництво Дніпрельстану розгортається нечувано швидким темпом. Велетня будують, навіть випереджаючи плянові розрахунки. Через те цілком вчасно починати й пристосування херсонського порту до тих ґрандіозних завдань, які перед ним незабаром стануть, його нове технічне озброєння, перестаткування й поширення.
Ой з-захмари, з-залиману
Вітер повіває…
а ми простуємо собі на човні Дніпром з Херсону в лиман, у самий край Кінбурнської коси. Ідемо на веслах, бо низовий вітер не дає змоги використати вітрила. Нас везе кремезний дядько, колишній матрос, прекрасний весляр; аж заздриш, дивлючись, як метко й легко весла в його руках загрібають воду й кидають човен за кожним махом усе далі й далі вниз. Довго дивилися на нас церкви та високі будівлі з гір херсонських, але зрештою й вони сховалися в далечині.
Долішній Дніпро має не таку прудку течію, як до порогів, і через те він мало помагає нашому весляреві. З Херсону ми виїхали в полудень, а в лиман входимо смерком, кілька разів за день добре покупавшись та попоївши кавунів. Досить густо вже летить річна птиця Дніпром, і через те наша рушниця ввесь час на поготові.
Ось ліворуч залишилося велико село Рибальча, з цілою ескадрою дубків на 1–2, навіть на 3 щогли. Назва дубок зовсім не дає уяви про ті величезні судна, що стоять на якорях серед річки. На долішньому Дніпрі ще недавно був досить розвинений приватний річний транспорт. Дубки різні — місткістю від 200 до 10–11 тисяч пудів. Останні — це вже справжні великі морські вітрильні судна. Власник такого великого дубка — уже справжній «капітан», має команду 5–6 чоловіка, звірячо її, розуміється, експлуатує й наважується ходити в досить далекі рейси. Із розмов з такими капітанами ми дізналися, що вони з дніпрового лиману ходять в Одесу, Крим і на Кавказ геть аж у Сухум і Батум. Туди везуть здебільшого сіль, рибу, хліб; з Кавказу приставляють сюди переважно дорогий лісовий матеріял.
Флотилія коло Рибальчої, спустивши вітрила, стоїть на якорях. Коли вже добре смеркло, ми поминули перший маяк, високий та стрункий, з червоним лихтарем на шпилі. Він довго світить нам у слід, — борючись із місяцем і туманом, що густо стелеться над водою.
Від місяця простяглася до нас довга рухлява сріблом мережена стежка. Лиман широкий — роздалися й десь далеко в темряві зникли береги. Ми одні на нашому невеличкому човні, серед безмежного водяного простору. Коли б буря та хвиля, не встигли б ми дістатися до далекого берега, залило б нашу вутлу шкаралущу дуже швидко. Вода, кругом вода… зрідка очерети… Ми загубилися в широкому лимані цієї туманної ночі, як голка в копиці сіна.
Під північ ми відшукуємо серед густих очеретів та болот німецьку колонію Нове Шабо. Уїдливий нічний туман змочив нашу одежу, стало сумно й холодно, і ми, відганяючись від лютих колонійських псів, даремно ходили серед темних заснулих хатів, шукаючи хліба, чаю чи вина. Після довгих шукань, барвистої німецької лайки та загрози через двері перестріляти нас, рушили ми далі, а після півночі серед лиману, під кущем очерету стали на перепочинок і трясучись від нічної вогкости, по черзі вартували до світанку. Коли почало світати, ми прокинулися серед величезних табунів качок та лисок, що вночі разом з нами простували на південь, але побачивши нас, раптом вирішили подорожувати далі окремо.
Перед світанком вітер змінився, подув згори, і наш весляр швидко скористався з вигідної ситуації. Нап'ялися вітрила, задзюркотіла вода за кормою, і з першим промінням сонця ми приходимо в село Прогної, залишивши позад себе 70 верстов від Херсону і 14 годин цікавої подорожі Дніпром і лиманом.
На довгій піщаній косі, що вузькою смугою простяглася між Дніпровським лиманом і Ягорлицькою затокою, була колись фортеця Кінбурн. Опановуючи, колонізуючи «дике поле» татарських степів, непосидющі запорожці просунулися і по пісках Олешківських, які влучно назвали «Лівійською пустелею», аж у край Кінбурнської коси. Осівши на косі, вони заснували були там прогноїнську паланку. Тут з весни до осени запорожці били птицю й звіря, рибалили, добували сіль, щоб на зиму повернутися в зимовники.
Давно це було, на косі про це не знають, ніхто тут не згадує ні про запорожців, ні про паланку. Забули й за Кінбурнську фортецю. А село Прогної (офіційної зросійщеної назви «Прогнойск» тут ніхто не знає і не визнає) велике село над лиманом, залишилось і досі.
«Лівійська пустеля» мало стала культурніша від давніх давен. На моє запитання до одного прогнойчанина, чому він не працює на землі, той з болем відловів:
— Та хіба ж це земля?.. Вона ж, крім гадюк і соли, нічого не родить…
Щодо гадюк заперечувати нічого не можна. Родить їх тут справді чортова гибель, а сіль — не така вже погана річ. Соляні озера колись належали гірничому департаментові, а тепер сільським громадам. Так громадами й длубаються по тих соляних озерах, і хоча сіль добувають варварськими примітивними способами і через те вона виходить невисокої якости, та збут їй забезпечено. Дубки з сіллю раз-у-раз простують навскосяк з Прогноїв через лиман до Очакова, а то й далі.
В лимані багато риби, і прогнойчани всі рибалки-промисловці, а риба також вимагає соли.
Ми приїхали в Прогної раним-рано, коли мало не все село поверталося з лиману, з рибальства. Один по одному підходили з лиману до берега дубки. Одне по одному безсило падали долу білі вітрила, мов чепурні крила лебедині, оддаючи криваві відблиски соняшного сходу; до берега поспішали від дубків невеличкі шаланди з живими сріблястими горами тремтячої гнучкої риби. Неначе несподіваний кадр якогось незнаного чужоземного фільму, розгорталася ця картина перед нашими очима.
Все, що було живого на селі, висипало на берег, і кожний мав свою окрему частку праці.
Жінки обережно й дбайливо розбирають, чистять і розвішують на спеціяльних кілках довгу рибальську снасть. Рибальська снасть — то найважливіший засіб виробництва. Ниток тепер добути важко, вони дорогі, не завжди доброї якости; через те рибалка пильнує своєї сітки, як ока.
Діти й старі чистять та розбирають рибу. Точність рухів і швидкість роботи прямо таки разючі. Ніби якась машина, ніби справжній живий конвеєр. У кожному рухові і певність, і розрахунок.
Навіть свині, качки й собаки збіглися сюди — живитися покидьками, що безпосередньо їм кидають, або ж, знахабнівши, просто вхопити рибу, коли хтось з дітей ловить ґав.
Тільки но самі рибалки не роблять нічого. У величних позах, з мінами переможців, крутять вони цигарки з махри, розлягтись у затінку, спльовують крізь зуби й дивляться з призирством на ввесь світ. Де ж пак справді? Була ніч, холодна; була ніч важкої небезпечної праці… Ця ніч не пропала марно, — он скільки риби тріпоче і б'ється в шаланді. Хай же порають рибу ті, хто провів ніч не в суворому лимані, а вдома на печі чи на постелі…
Якось непомітно, немов той уж, у гурт велично байдужих рибалок вдерся один чепурніше одягнений жвавий дядько. В руках у нього найяскравішими фарбами виблискує коробочка від мила «Теже» з махрою й папірцем. Він охоче з приємною міною передає її з рук до рук, ніби почастувати махрою — для нього справжня насолода. Ввесь час він посміхається, крутиться на всі боки, балакає заразом зо всіма, жартує.
Ловлю одним вухом уривки розмови й дізнаюся, що мова йде про рибу. Дізнаюся далі, що жартівливий дядько не репрезентує жодної організації, крім власної кишені. Так. Мова йде про рибу, і не про продаж навіть, а про крамоміну. Дядько міняє рибу на муку, але його пропозиції викликають загальне обурення:
— Іди до біса! За пуд риби взяти пуд твоїх тухлих висівок… Я ж не такий дурний, як був колись…
Коробочка з махрою подорожує по руках далі, а заміристий купець діє напевно: він розбиває гурт і починає розмови з кожним по-одинці. Через декільки хвилин справу розв'язано. Залишається непереборена тільки одна жінка, що вперто чистить рибу і не пристає на принадні купцеві пропозиції.
Отут наш дядько виявив свої здібності Цицеронові. Він почав з жартів і перейшов до залицяння. Його дотепи, пекучі й солоні, мов вода в лимані, аж лящать над вухом чорнобрової рибачки. На окремих слівцях його барвистої розмови спотикається навіть мій, до всього звиклий за дорогу олівець.
Цей «лицарь торгівлі» був не поганий психолог. За півгодини жартів і дотепів він забрав останню рибу, і берег швидко спорожнів.
— Хто це такий? — запитав я в одного дідка, що похмуро сидів осторонь на березі.
— Так це ж Самійлюк, — відповів той таким тоном, що стало соромно не знати, хто такий Самійлюк.
Проте, я наважився обережно запитати:
— А хто він, кооператор, чи що?..
— А вжеж… кооператор… Він завжди забирає в нас рибу і здає в кооператив.І неначе боючись, щоб цей чудний, чужий чолов'яга, що не знає навіть хто такий Самійлюк, не пошкодив якось їхньому «кооператорові», дідок з захопленням додав:
— Ду-уже хороша людина. Без нього хоч пропадай, — ніде рибу діти…
— А сами ви збувати, чи кооператив закласти не можете?…
Поглянувши на мого субесідника, я зрозумів, що зразу й цілком втратив його довіру, подавши таку безглузду пропозицію:
— Тю-тю. — Були вже такі розумні, що сами здавали… І риба пропадала, і збитків зазнавали…
Обурений дядько швидко підвівся і, не привітавшись, рішуче пішов геть.
Міцні ще серед рибалок позиції Прогнойського кооператора!..
Наша експедиція добре попрацювала в Солоноозерній дачі, в цім чудовім, незвичайнім закуткові українському, де на невеличкій території гармонічно з'єдналися піски, ліс, солоні озера з гострими пахощами сірчаного водню, та море. Деякі вчені доводять, що ще батько всіх істориків Геродот, коли подорожував Дніпром, згадувавши про «гілею» на лівому березі Дніпра, мав на увазі оцю саму «Солоноозерну дачу». Та чого тільки не доводять оті вчені!…
Зрештою і без Геродота «Солоноозернадача», що входить у склад українських надморських заповідників, надзвичайно інтересна місцевість, а особливо тепер під осінь, коли масою летять птахи на південь. На морі величезні табуни качок, гусей і лебедів. По берегах сила силенна всякої куличні від найдрібнішої до найбільшої, є цілі колонїї білих чапель з прекрасним пір'ям, за яке їх так безжалісно винищують, а в кущах та травах раз-у-раз зриваються з-під ніг великі табунці куріпок.
«Солоноозерна дача» — це вузловий пункт перельоту птахів з Европи й Азії на південь, тут сила плазунів і комах, і наша експедиція за кілька день здобула чимало цінного природничого матеріялу. Керівник експедиції задоволений, завдання виконано і після двотижневих мандрівок відчувається нарешті ліквідаційний настрій.Щоб не повертатися старим шляхом, і заразом відвідати принадну Одесу, частина експедиції вирушила в рейс через лиман з Прогноїв до Очакова, а там — пароплавом до Одеси.
Нас віз дубком немолодий уже чолов'яга, якого ми раптом і одностайно завеличали «капітаном», і тим взяли його голою рукою, без рукавиці, за саме серце.
Капітан був цілковито — наш. Пересипаючи свою промову надмірною кількістю морських термінів і виразів, капітан довго й з апльомбом розповідав нам про свої колишні подорожі геть по всьому світу. Спочатку у нас була тенденція конкретизувати минулі маршрути балакучого капітана, але він не дався себе обійти. Щоб не вдаватися в небезпечні подробиці лукавої географії, капітан одразу розрубав гордіїв вузол наших ущіпливих запитань — одною універсальною формулою:
— Сказать просто, я побував у всіх портах земного шара.
І для підведення сталої безперечної бази під свої авторитетні заяви, він, узявши цигарку в одного з нас, особливо підкреслено подякував:
— Мерсі вас.
Це була чудова, але небезпечна подоріж. Східний вітер свіжішав, а свіжий вітер у лимані це зовсім не той, що ніжно лоскоче ваші розпечені щоки на пляжі. Дубок, мов птах, летів під розіп'ятими вітрилами, за бортами дрібно тремтіли розтяті груди лиманові. Вітер свіжішав і загрожував вітрилам, і мліли від страшного напруження руки коло стерна. За дві години ми перерізали навскосяки лиман і підійшли до Очакова.
Місяць стелив за нами сріблясті мережані стежки. Солоні озера востаннє слали нам їдкі пахощі сірчаного водню. А перед нами виблискував різнокольоровими вогнями маяків очаківський порт, спало під горою невеличке, колись знамените, місто, і немов десь у глухому селі, навперейми без перестанку, брехали в місті собаки.
Прощаючись думкою з цими чудовими краями, і ще раз оглядаючи в споминах нашу коротеньку, але цікаву подоріж, я сидів біля стерна, мов зачарований, і думав:
Яка прекрасна, яка багата наша Україна!
І як ми всі ще мало її знаємо!…
- ↑ Персики