По незнаних закутках/Над Озівською «калюжею»
| ◀ По незнаних закутках українських | По незнаних закутках Над Озівською «калюжею» |
На великій загаті ▶ |
|
НАД ОЗІВСЬКОЮ «КАЛЮЖЕЮ».
На галасливому перехресті київських вулиць зустрів я приятеля. Давно ми з ним не бачилися, отож балачка була довга й нідочого. Ніби про все намагалися розповісти один одному — і ні про що не розповіли. Вразив мене мій приятель одним повідомленням:
— Учителюю в залізничному технікумі. Маю квитки на ввесь СРСР; торік Мурман одвідав, а цього літа Туркестаном мандрував.
Я не заздрив моєму приятелеві. Не можна ж геть усім викладати в залізничних школах і, користуючись безплатними квитками, об'їхати цілий СРСР. Не заздрив ще й через те, що волію перше, аніж подаватися в далекі світи, вивчити, як слід, свою батьківщину.
Нетерпляче чекав я на відпустку. А коли дочекався, заплатив повну вартість квитка і подався на північне узбережжя моря Озівського. Давно бо спокушувала мене вибаглива, химерна лінія північних берегів цієї «калюжі», як призирливо звуть Озівське море люди, що взагалі бачили синю морську фарбу тільки на географічних мапах. На березі Озівської «калюжі», в старому місті Бердянському, оселився я й упірнув в цікаве тамтешнє життя…
Довго й марудно викручувався, вигинався замурзлий поїзд, між ярами та пагорками, аж доки не всунувсь у Бердянське й зупинився коло чепурненького білого вокзалу. Місто зустріло довірливого піліґріма стовпами шмалкої куряви, пахощами, що свідчили про відсутність у місті найменших натяків на каналізацію, і одразу звичайно згадалося:
— Уперше ступає нога моя тут. Нікого я не знаю…
Аж ось ці прояви самотности раптом перервав голосний вигук:
— Який дідько загнав тебе в цю чортову діру? Доки не пізно, вертай назад…
Я спочатку захвилювався. А потім вирішив поставитися до приятелевих міркувань приблизно так, як до завбачень Укрмету…
Після зустрічі з песимістичним приятелем залишилося турбот небагато: старий пристойний візник, з поважною бородою й шляхетним обличчям довів, що на шляхетне обличчя годі покладатися, бо возив мене без потреби по місту, щоб запросити потім, як за батька. Хвилястий брук бердянських вулиць, курява, вибої на шляхах Матроської Слободи, недовга розмова з похмурою рибачкою, — і передо мною сторінка нового бердянського життя.
Невеличне подвір'я, з трох боків обгорожене дуже примітивним і ненадійним парканом. Четвертий бік немає огорожі чи, правдивіше, огорожа тут природна — ота сама Озівська калюжа, що лагідно плещеться в м'який пісок за п'ятдесят кроків від хати. Хата, чи пак кімната в тій хаті, — то дуже умовне місце осілости. Та й як же усидиш у тій хаті, коли в ній душно і сумно в той час, як усе подвір'я завішано різноманітною снастю рибальською, а берег густо уквітчаний баркасами, що поспускали вітрила, як мартини крила, плаваючи на воді. Мій новий господар — професіонал, як більшість мешканців Матроської Слободи, рибалка з великим стажем. Коли він не спить десь у затінку після нічних ловів, то обов'язково лагодить снасть, порається коло баркаса, або готується разом з великим гуртом «своїх» у море рибалити.
Бердянське було колись визначним портом. Тепер портові обороти підупали, пароплави рідко стають на якір, щоб забрати вантаж і пасажирів. Адміністративний центр — округу перенесено в Маріупіль, у Бердянському тільки район. Мабуть зовсім занепало б це своєрідне місто, що довгою смужкою простяглося понад берегом, то останніми часами почало набирати великої ваги, як курортний пункт.За Матроською Слободою, коло вузької, довгої, як стріла, Бердянської коси, що шпилем простяглася в море, — чепурненький курорт. Він потужно розвивається, узявшись риштованням; ростуть будинки, вночі далеко сяють дужі електричні лихтарі.
Чутки про курорт Бердянський швидко ширяться по Україні, та й за межами її, з'їздяться люди — хто організовано, а хто й самотьоком — лікуватися бердянськими грязями й ропою. Курорт іще молодий, не може вмістити всіх хворих, — через те селяться «курортні» в місті, здебільшого в Слободі, бо вона ближче до курорту.
Мій хазяїн Федір Іванович поділяє загальні погляди на курортників усіх мешканців Матроської Слободи: курортні мовляв, — це всіляка непотріб, що навалою суне з цілого світу в прекрасне лоно Бердянське. То дарма, що ця «непотріб» становить не абияку статтю в бюджеті аборигенів Матроської Слободи.
Гроші грішми, а ставлення само собою… і в світогляді Федора Івановича я добре відчуваю цю подвійність: цілком льояльне ставлення до мого гаманця, і дуже підозріле — до мене.
У свій час ламається найгрубша крига. Прийшов час, зламалася вона й між нами — Федором Івановичем і мною. Насамперед, «курортний» не виявив жодних намірів лікуватися, по-друге, надто вже щиро цікавиться він морем і рибальством. Нарешті, тут став у пригоді мені отой звичайнісенький випадок, що так часто займає в стосунках людських неналежне йому місце.
Треба було, щоб заклопотанний Федір Іванович незадоволено погодився взяти мене з собою в море поставити сітку на пузанка; треба було, щоб отой пузанок, якого я досі бачив тільки в сорабкопівських кадубах, набився в сітку так несподіванно густо, що ми втрьох за цілу ніч ледве-ледве його впорали й насипали в баркас чималою купою. Цього було досить, щоб Федір Іванович рішуче й безповоротно визнав, що в «курортного» легка рука, що «курортного» слід запрошувати на рибу в море.
Всі, кому доводилося лікуватися чи відпочивати на чорноморському узбережжі, — всі мабуть хоч сами рибалили, хоч спостерігали рибалок професіоналів і їхню працю. Але щодо кількости й різноманітности риби Чорне море — справжня пустеля, як що порівняти з Озівським. Я зовсім не маю наміру подати тут певний огляд іхтіофавни Озівського моря. Не знавець я в цих справах, та й за місяць не можна вивчити всіх мешканців Озівських хвиль, але мавши за п'ятдесят кроків море, живши місяць у професіонала рибалки, я впізнав багато риб і навчився відрізняти одну від одної, хоч вони часто-густо дуже схожі між собою.
Постоявши хвилин п'ять-десять на березі, ви побачите, як недалечко в хвилі, ходить на версі хребет риби, часами чималої. Це — клипець, риба з глистюком. Рибалки не їдять її, гидують; ловлять її руками, бо вона дуріє, здебільшого діти, а потім продають курортним чи за рибця, чи за тараню. В Озівському морі є чимало, так званої «красної», дорогої риби: чечуги, осятра, білуги, пестрюги; через те в хорошого рибалки ви до самої осени знайдете в льоху в бочці прекрасну зернисту ікру. Ловлять красну рибу варварським способом, здається чи не забороненим: в місцях, де вона ходить, коли море добре грає, ставлять неймовірно гострі гачки на мотузках, на зразок наших переметів, і коли риба в хвилю йде горою, вона наколюється на гачки. Чимало риби звісно калічиться, зриваючись з гачків, і гине.
Судак — звичайний гість у сітках рибальських на Озівському морі, великий прекрасний судак, що його тут звуть сулою. А потім ідуть здавен відомі — чихоня, тараня, чебак, рибець, щука. Далі дрібні: кефаль, бичок, пузанок, тюлька, таранька та рідкі й випадкові — кутун, камбала і схожий до неї, але з тупим носом, калкан. Плиската камбала й калкан рідко потрапляють у сітку. Лежить ця плиската риба на дні. Чисто біла зі споду, вона з горішнього краю така схожа на дно морське і кольором, і формою, що її, навіть пустивши на міляка, не додивишся близько.
Кожна риба вимагає свого способу рибальства, своєї снасті, — і справжній рибалка-промисловець тільки й сильний снастю. Є снасть — є й риба, а снасть — річ дорога. Правда, потрібні ще міцні та тривалі руки людські, та з цього погляду мій Федір Іванович забезпечений добре. Хоч мої коротенькі вражіння, мабуть, і не цікавитимуть бердянських фініспекторів, але мені не хотілося б особливо реклямувати багатий асортимент снасті Федора Івановича. Тим більше, що я помітив не дуже то дружні ставлення його до моїх спроб встановити деяку шкалу соціяльної диференціяції бердянських рибалок і місце мого хазяїна в тій шкалі.
Так і з робочими руками не погано стоїть справа в Федора Івановича. Він і п'ятеро здорових, як дубки, синів — управляться за добру артіль рибальську, навіть і в гарячу пору, коли густо піде пузанок, чи бичок ловитиметься.
Мені невідомо, чи є підручники рибальства, де докладно розповідають, як усяку рибу ловити. Так чи так, але я розповім про деякі лови, бо для мене це були здебільшого зовсім нові речі.
Вся праця рибалки замикається в одному трикутнику: риба, море, вітер. В морі є чимало риби, а вітер, коли він сприятливий, допомагає рибалці, коли ні, шкодить, а часто і нищить рибалку. «Курортник», лежучи на пляжі, мало цікавиться вітром; хіба з того погляду, що він жене куряву та пісок в обличчя, забиває легені, не дає дихати цілющим морським повітрям. А рибалка, не вдаючись до послуг метеорологічної служби, з десятків ознак, часами кумедних, а часами ґрунтовних, вгадує собі на завтра, що́ то за година буде. І назви вітрів у рибалок залишилися старовинні, від колишніх колонізаторів наших морських узбережжів. Коли заграє «тремунтан» — північний, або «грего» — північно-східний, — на березі тихо, не видно хвиль. Гори та будівлі прикривають від вітру прибережну смугу морську, і на ній не видно ані хвильки. Вода геть, подасться собі в море, одкриваючи вогкий, м'який пісок, а там за два-три кілометри в морі, — о, там ви пізнаєте силу непевних, зрадливих і таких небезпечних «тремунтана» і «грего».
Розпустив вітрила легенький баркас рибацький, навантажений великою сіттю, і за кілька хвилин берег з курортними та й саме місто вже ген-ген майорить у далечині, як якась строката смужка. Стрімлять тільки церкви, заводські димари та гора химерним, зубчастим силуетом перетинає чистий блакитний обрій.
Баркас, немов оріхове лушпиння, стрибає з хвилі на хвилю, клякнуть руки, тримаючи стерно, аж гуде «тремунтан» у вітрилах і щоглах. Федір Іванович почуває себе в морі, немов на печі. Вже сховалося місто, зайшло сонце, вже місячна смуга перетинається тисячами блискавок на високих хвилях, а Федір Іванович покрикує на хлопців і пильно вдивляється в бурхливе море, неначе шукаючи чогось на ньому, хоч нічого ніде й не видно.
Раптом спокійна команда: «Став сітку!». Немов найтонші єдваби, розбирають рибальські руки тонку дорогу снасть, викидають мотуззя з якорами. Поставити в море два кілометри сітки — на це треба не менш двох-трьох годин отакої марудної й важкої праці. А хвилі жбурляють баркасом, обливають водою. Баркас, позбувшись сітки, полегшав і стрибає на хвилях, мов норовистий кінь. Одежа мокра, як хлющ. Добре тільки, що вода тепла: сонце добре нагріло її за день, і збігає вона струмками з голови, з очей — за шию, за комір, і вибігає струмками з рукавів та ногавиць. Годі дбати про туалет: треба пильнувати стерна, добре стежити за вітрилами, бо один непевний рух — баркас зариє носом — і шукай вітру в полі…
Пішла в море остання зморшка сітки, бовтнув на дно останній великий якір, сторч став і захитався прапорець на буйку.
Треба вертатися до дому. Треба йти проти вітру, міняючи галси, йти, як тут кажуть, із «зизом». Тут тільки починається справжня робота. Як скажений кінь, лягає баркас одним облавком на воду й задирає другого до гори. Нижчий облавок заливає вода, через верхній перекидаються й б'ють в обличчя хвилі. Потрібна організована, напружена й чітка робота. Два — за стерном і вітрилами, два — без перерви, на хвилину не вгаваючи, виливають воду. Води в баркасі по коліно й потрібний такий темп, щоб її не стало більше.
У цій короткій подорожі, що вимагає напруження цілої людської істоти, — час збігає швидко. Важко збагнути, скільки часу йшли ми з «зизом». Коли ось, ніби хтось одрізав, раптово впала хвиля — і перед нами беріг. Спокійний буденний бердянський беріг: сидять під місяцем, фліртуючи, курортні, бавляться діти, п'ють вино та грають у карти купками рибалки.
Що це було? Ніби тільки-тільки одійшли ми від цього берега, і вже знов на ньому. І за короткий відтинок часу всю істоту людську так тріпонуло, що й не впізнаєш себе, ніби всього тебе до найдальших шпар хтось старанно вимив і вишкрябав твердою туалетною щіткою.
Були й інші ночі, тихі-тихі, коли море — сіре, як асфальтова підлога, коли баркас не рухається на воді й змотані вітрила безсило висять на реї. Сітку на пузанка поставили вдень, а тепер ми вибираємо її із здобиччю в баркас. Пузанок — риба сезонна й дуже вигідна для рибалки. Через те ми не одні в цьому морі темної ночі. Зо всіх боків, хоч нічого й не видно, долітають стримані голоси рибальських розмов. Дивуєшся тільки, як не переплутаються їхні сітки. Та з тисячі ознак, що з них для суходольної людини не існує ані одна, рибалка однаково, — удень чи вночі, в бурю, чи в тишу, серед безмежного моря одразу впізнає місце, де він ставить звичайно свою сітку і каже: «тут!»
Пузанок іде недовго, і рибалки пильно стежать за його ходою щоб угадати й упіймати вигідне місце. Пузанка здають у кооператив, чи продають приватникові на штуку, на тисячі. У рибалок взагалі вважається за ознаку цілковитої непристойности питати про наслідки ловів. Отож, коли йдуть розмови про тисячі спійманих пузанків, то ці тисячі треба вважати за дуже й дуже умовні.
Бичка ловлять «драчкою». Бичок теж сезонна риба. Держиться на неглибоких місцях, на дні. Драчка збудована так, що вона тягнеться дном і захоплює бичка. Щоб ловити бичків треба багато дечого знати, не так з техніки ловів, бо вони досить прості, як з топографії: треба знати місця, де бички бувають.
З двома молодими рибалками тягали ми драчку цілісенький пекучий серпневий день і на наслідки не могли поскаржитися. Нам безперечно щастило. Один по одному розпускали вітрила й подавалися в місто баркаси, втративши надію натрапити на бичків, а ми, де не затягали драчку, всюди витягали пристойно, а між бичками витягали й великих камбал та калканів.
Приємно взагалі ловити рибу драчкою, але є в цих ловах одна особливо специфічна приємність — дихати виключними своєрідними пахощами морського дна.
Бичок ходить на мілинах, під бердянською косою, де один по одному простяглися два невеличких острови: Дзендзик великий і малий. На Дзендзику ростуть якісь особливі морські трави, якісь невідомі нам степовикам морські чи надморські полини. По берегах на міляках сидять качки, баклани, кроншнепи, — сила силенна всякого цікавого птаства.
Скрасти табуни цих птахів, ховаючись у полинах, — яка величезна спокуса для мисливця!…
Між Дзендзиками й косою на кільканадцять верстов простяглися великі міляки. Скинувши штанята, цілісенький день мандрують хлопчаки тими міляками, ловлять клипців і цілими кошиками зразу ж носять до курортних. На тих таки міляках величезними табунами плавають качки і почувають себе чудово. Вони абсолютно неприступні на цих великих одкритих просторах, хоч терплячі мисливці бердянські вдаються до всіляких хитрощів, щоб до тих табунів дістатися.
Коли починається осінній літ, бердянські мисливці пропускають одну по одній різноманітні хвилі птахів. Коли ви почуєте одчайдушну канонаду по садках у Слободі, в колонії, — це значить, що летять горлиці; коли бухають зранку й до вечера на горі в степу, — це, мабуть, пішли перепелиці.
Крім таких недовгих сезонів, день-у-день стріляють під Бердянським качок, хоча й не з блискучими наслідками. В місцях, де постійно ранішніми і вечерніми зорями літають качки, покопано ямки й обсажено їх всіляким бур'яном. Ніби шанці, простяглися такі ямки між солодкими й солоними озерами за лиманом, і як тільки почнеться сезон, залюднені вони з вечера й до ранку міськими мисливцями, що сидять вечірню зорю, підночовують, сидять ранок, а потім, коли сонце добре припече, йдуть на роботу.
Місто Бердянське із передмістями — Слободою, Німецькою колонією та курортом, — простяглося довгою вузькою смужкою на морському березі, прикриваючись від північних холодних вітрів крутими горами. Уздовж усього берега стоять рядами судна рибальські різних конструкцій, переважно з вітрилами, широкобортні, як оріхова шкаралуща, граціозні, рухливі баркаси. Звичайних човнів без вітрил і щогл мало. Їх не визнають на морі й звуть призирливо «гапками». «Гапка» — це судно бідняка. Хто заможніший, той у першу чергу спроможеться на баркас.
Вже поглянувши на ці великі флотилії, можна зрозуміти, що для людности в Бердянському море й риба — головний засіб існування.
Матроська Слобода — велике передмістя, майже цілковито рибальське селище. Тільки де-не-де поміж рибалок живуть одинокі родини робітників з заводу сільсько-господарських машин імени Першого Травня. Отож головний тон у слободі дають рибалки.
Праця рибальська — не легка. Примхливе море, вередливі вітри, а восени та взимку лютий холод — тисячі загроз та небезпек оточують життя рибальське.
Рибалка знає море, вміє вгадати погоду, добре орієнтується в тутешніх своєрідних природних умовах, але в масі своїй ще й сьогодні він темний, некультурний, він увесь — раб забобонів.
Серед Матроської Слободи червоною незграбною копицею примостилась велика церква. Не було дня, щоб ретельний піп не дзвонив на всі лади, не правив у тій церкві. Рибалки на запитання про таку надмірну релігійність попову, відповідають, що в попа «кльов поганий».
Я не мав змоги перевірити прибутків слобідського попа, але не раз спостерігав, як чималими юрбами, святочно прибравшись, рибалки сунули до церкви.
Ніби жартома, виправдуючись і ніяково сміючись, каже старий рибалка:
— Нам без Бога не можна, ми на морі живемо.
І здається так, що ніхто досі нічого серйозно не робить, щоб розвіяти ту атмосферу забобонів і релігійної омани, щоб попівському калатанню в дзвони протиставити щось інше, наше, сучасне.
Над низенькими хатинами Матроської Слободи високо стремлять дзвіниця й церква, але над жодною хатою ви не помітите антени, що тепер уже є звичайним явищем у кожному нашому селі. І навіть школа в Слободі стоїть без огорожі.
Коли рибалка має добру снасть, він забезпечує своє існування, але є рибалки–біднота. Вони пробують організувати колективи, артілі. Але спробам на перших кроках покищо не зовсім щастило, і це викликає сумніви одних і глузування інших.
У Бердянському є рибальська кооперація. Але робота тієї кооперації навряд чи може бути визнана за достатню. Досить сказати, що рибалки скаржаться на те, що їх обважують, що рибалки купують вагу чи важать рибу десь у приватника перед тим, як здати її в кооператив.
Навряд чи таке недовір'я рибальське цілком безпідставне, а коли це так, то де ж кооперація?
За Матроською Слободою, на північних схилах гір Бердянських, великими масивами розляглися чепурні пристойні виноградники. Їх темна зелень здалеку виділяється на тлі посохлих трав, а великі грона чорного й білого винограду притягають до землі міцні здорові кущі. Перший ранній виноград поїдають курортні, а потім роблять бердянські виноградарі непогані вина, від простої натуральної приємної берізки до зовсім пристойного й міцного портвайну.
І бердянські рибалки віддають велику данину цілому асортиментові тубільного виноробства.
Вино п'ють усі, від найменших дітей до жінок, дідів і баб. П'ють такими дозами, що й уявити важко. Досить сказати, що четвертина, п'ять пляшок, зветься тут призирливо «чверткою», і вважається чи не за гомеопатичну порцію. П'ють під свято і в свято, а часами й після свята.
Колись один гуморист пропонував дослідити, як впливає бургунське вино на візника. Не знаю, чи пощастило йому довести до краю цей дослід. А в Бердянському дослідити вплив вина на рибалку дуже легко. Вже з вечора під свято ви чуєте, що несамовитими голосами діти й дорослі співають якихось жахливих пісень, співають хоч страшенно погано, але довго, тим самим спростовуючи дуже узагальнену думку історика, що «малороссы имеют большую наклонность и способности к пению». Хай би той історик послухав «способности» бердянських рибалок після «берізки»; він, мабуть, рішуче відмовився б від своїх безпідставних узагальнень.
Ще влітку ішли чутки в Бердянському про заходи державні до раціоналізації Озівського рибальства. Після чуток читали ми відгуки в газетах. Очевидячки, разом з раціоналізацією рибальства повстане питання про культурні заходи серед бердянських рибалок, серед старих, серед молоді, почнеться боротьба із тою поганою спадщиною, що, немав тягар, висить на рибальському побуті.
Коли задме один з вітрів південного напрямку — «гарбій», «острія», чи «широкко», — море жене високі, піняві, зелено-білі хвилі на берег. Хвилі добігають до піску, б'ють у нього й розсипаються прозоро-білою піною. І де б ви не були, в якому б гаморі чи в найглибшій задумі, — вухо ваше відчує оце «дихання» моря, незалежно від того, чи буде воно тендітно ніжне, чи мало чим відрізнятиметься від далекої канонади.
Море дихає…
В такі часи більшість курортників сидить на пляжі, не розмовляючи, дивиться в ворохобну далечину. Далеко менша частина розважається, купаючись у прибережних хвилях, і купання в такий час більше захоплює, аніж гойдалка чи бігання на «гігантських кроках».
Ще цікавіше й приємніше, звичайно, йти під повногрудими напруженими вітрилами на зграбному рибальському баркасі недалеко від берега морем. Та цієї насолоди зазнає щонайменше людей, бо коли б'ється в берег із грюкотом і ревом море, то рідко в його бурхливих хвилях ви побачите білі крила вітрил рибальського баркаса. Стоять судна рибальські здебільшого при березі на якорях, із зібраними вітрилами й впірнають у хвилю носами, як той табунець качок, що, не зважаючи на бурю, спокійнісенько пливе собі вздовж берега.
Вітер давно вже впав, а вода у морі ще довго гойдається й хвилюється, як у ванні, що її хтось од нічого робити розхитав на її хитких чавунних ніжках. У такий час приємно їхати десь далеко од берега й відчувати, як утихомирюється море, як легше й вільніше біжить морем баркас, як дзюркоче, захлинаючись, за стерном вода, — немов заїка, засапавшись, похапцем розповідає щось і не може путтям розповісти. Тоді на баркасі добре лежати очима догори, стежити за примхливою юрбою хмарок, за швидким спокійним льотом мартинів, що стежать згори гострими очима своїми за здобиччю.Нам ще далеко їхати до того місця, де мої рибалки сподіваються мати добрі лови. У нас сьогодні маштаби незвичайно великі. Ми вже одійшли від Бердянського верстов із двадцять — перед нами навколо одкрите море. Навіть високий оцупкуватий, незграбний маяк, що стоїть у самім кінці Бердянської коси, і той десь сховався за обрієм чи просто зник у соняшних блисках на морі, ніби в казані з розтопленим металом. Вітрець ледве напружує опуклу поверхню вітрил, баркас, як добрий кінь, біжить рівною поверхнею. А в баркасі після «чвертки» берізки точиться спеціяльна рибальська розмова.
Рибалка Мишко, здоровий хлопець, років двадцяти трьох, розповідає про те, як батьки ховали його позаторік. Мишко, видно, добрий робітник, і серед інших рибалок позначається своєю незвичайною культурністю. Я не чув ніколи, щоб він лаявся довго, віртуозно і здебільшого без усякого приводу, як це звичайно роблять більшість рибалок. Я помітив також, що з своєю молодою вагітною жінкою, що виходить, випинаючи вперед живота, зустрічати його на беріг після ловів, він поводиться чемніше, стриманіше й з більшою повагою, аніж будь-хто із тих рибалок, що мені доводилося бачити.
Мишко сплюнув після чергової шклянки берізки, перекусив солоного пузанка й почав оповідати:
— Пішли ми позаторік під осінь декількома баркасами аж до Ейського. Острови там є, а коло тих островів риба добре ловиться. Взяли ми з собою бочки та сіль, ловимо між островами рибу й солимо, а ввечері — вино п'ємо. Було там наших бердянських чимало. Одного дня, коли розійшлися ми зранку рибалити, знявся страшенний шторм. З наших три баркаси перекинуло, дехто потонув, а я вправився якось до берега та в затишнім кутку на якорі став.
А надвечір того дня рушила частина наших хлопців додому. І рушила з чуткою, що мовляв, затонув Мишко геть із баркасом. Не перевіривши цієї чутки, розповіли її в Бердянському, і миттю вона до батьків донеслася, і, як той грім, вразила їх. А батьки вже розповіли жінці.
Батько мій старий досвідчений рибалка, а мати — тільки мати. І почалася в сім'ї мука, суперечки. Батько не вірив: «не такий, казав, Мишко, щоб по дурному в морі загинути». А мати плаче та проситься до попа, панахиду одправити. Батько все чекав якогось знаку, повідомлення, сподівався, що десь тіло знайдуть, чи баркас приб'ється, а чуток спочатку не було, а потім — чого не вигадають люди? Десятки разів приходили, десятки разів по різному розповідали і про баркас, і про тіло, але кожного разу уїдливі запитання старого батька про прикмети, про ознаки — будили в нього нові й нові сумніви:
— Живий Мишко, не скигли стара. Жени до бісового батька баб безглуздих, щоб тебе з пантелику не збивали.
І нарешті почав справді ганяти баб, бо довели матір мало не до божевілля своїми чутками, порадами, ворожінням та закликами на панахиди.
А ми собі рибу ловимо, берізку п'ємо. Поздоровшали, риби чималенько наловили, прийшов час і до дому вертатись. Зустрів я вже під косою наших бердянців — здивувалися дуже.
— А по тобі батько-матір, — кажуть — уже панахиди правлять. Геть і документи з району прийшли, що ти загинув із баркасом.
Рушив я додому, ішов на повний хід — і другого дня вдосвіта зупинився коло дому, ввійшов у хату. Матері нема, а батько спить. Трухнув я батька за плечі та й кажу: — Ану, годі спати, поможіть но, — рибу з баркаса виберемо…
А батько підвівся, протер очі, затремтів, аж плаче, так й каже:
— Казав я старій, що Мишко по дурному не пропаде. Не такий, він, сукин син, щоб зря пропадать…
Мишко підвівся, оглянувся навколо в цім безбережнім морськім просторі, що над ним синьою мискою напнулося глибоке небо.
Оглянувся навколо ще раз і сказав:
— Саме тут нам і сітку ставити.
Бовтнув якір, почалася робота.
Кінець дня і цілу ніч працювали ми коло сітки, ставили й вибирали її, а вдосвіта навантажений баркас під гарним, попутним вітром наближався до Бердянського. На обрії з'явилися нам поволі маяк, церкви, гори, а потім заблищало під ранішнім промінням чепурненьке місто. На березі вже чекала на Мишка його вагітна жінка, матір, брати, а згодом підійшов заспаний батько і, засукавши штани вище колін, заходився з усіма вибирати рибу: то в кооперацію, то на базар, а то собі на юшку. Приємно було після дванадцяти годин напруженої праці в морі лягти на пісок, розтягти руки й ноги і підставити груди під гаряче сонце, під шмалкий вітер з моря, що гнав на місто куряву, мошку і всяку нечисть і наскрізь продував легені солоними пахощами морських просторів.
Як незграбний жук, біжить, здіймаючи стовпи куряви, автобус Укравтопромторгу з міста на курорт. Пробігає вузькі вулиці Матроської Слободи, вибігає на нове шосе. По обидва боки виноградники, баштани, пораються люди, зрізаючи виноград, вибираючи кавуни та дині.
За десять хвилин автобус зупиняється серед молодих дерев, що обступили рівними рядами курортні будівлі.
Бердянський курорт росте і будується. На недавно ще голому, порожньому місці ростуть великі, нового стилю будівлі, розбиваються парки та квітники, і хворий та стомлений люд з різних закутків країни, а здебільшого з Донбасу, сповнює курортні лікарні, інтернати, вештається по алеях, з рушниками та простирадлами, стає в чергу до ван, душів та інших курортних процедур.
Газетний кіоск, і навколо нього зранку люди. Їдальня ЦРК з великою верандою, де приїжджий першими днями зразу ж кидається на різноманітну озівську рибу.
На прийомі в курортних лікарів ви поринаєте в атмосферу спеціяльних курортних інтересів: порад, незадоволень, скарг. Тут усе про недуги, про процедури, про цілющі властивості курортів, про здібності курортних лікарів.
Та розмови розмовами, а дійсність дійсністю. Бердянський курорт має блискучі перспективи, бо в ньому виключно вдалий збіг сприятливих умов: море зо всіма його цілющими властивостями, солоні лимани, грязі, виноград і прекрасні кліматичні умови. Покищо курорт ще не досить обладнований, він бідніший за інші старі курорти, але вже найближчими часами тут розгортаються велике будівництво.
Та й тепер лунає над курортом грюкіт, брязки, веселий гамір будівничий. Закінчують великий інститут фізичних метод лікування, закінчили вже для нього водогінну вежу.
Одного чудового осіннього дня відбулося урочисте відкриту нового інституту. На урочисте відкриття прибули гості зі столиці, Нарком та інші відповідальні робітники виголошували промови: про нове будівництво, про розвиток курортної справи, про боротьбу за здоров'я трудящого люду. Грали музики, стояв навколо інституту великий барвистий натовп курортних, а за сто кроків грюкали в беріг білі хвилі морські й розбігалися піною по піску; над головою ж зовсім низько пролітали табунами здивовані дикі качки й, оглядуючись, летіли десь далі, на озера, на косу.
Інститут фізичних метод лікування устатковано останньою закордонною апаратурою, всі його відділи почали вже працювати. Досвідчені люди казали, що він рівняється своїм устаткованням з першим у Радянському Союзі Севастопільським Інститутом. Бердянський курорт ледве-ледве почав здобувати собі популярність серед широких мас, але вже незабаром він матиме велике значіння не тільки для України, а й далеко за її межами.
Найприкріше досі — це відсутність певних вигід для курортного люду, що приїздить сюди здалека, сподіваючись на більш-менш нормальні умови життя. Більших інтернатів, пансіонатів немає. Курортні приміщення можуть задовольнити дуже невелику частку з тих, що хотять лікуватися. Отож і потрапляють чужі курортні до бердянського тубільця, який поділяє погляди на курортника мого, скажім, хазяїна. Курортний, мовляв, це худобина, яку треба найретельніше стригти, не даючи йому ані найменшої вигоди. І селиться бідний люд у хатинах, до культурного життя не пристосованих, платить за все дорого, хоч життя в Бердянському дешеве, і живе, забуваючи про найменші зручності міського життя. Ні водогону, ні каналізації, ні чистої кімнати, ні навіть пристойного відхідника. Все примітивно, брудно, незручно.Особливо важко доводиться тим, що їдуть з хворими, з дітьми. Той потрапляє в надзвичайно скрутне становище. Здоровому — байдуже. Він має змогу переночувати й на дворі, коли не допікає мошка або дощ, має розвагу й відпочинок в екскурсіях, в рибальських подорожах, в мисливських мандрівках, і всього цього цілком вистачить, щоб сповнити відпускний час цілою низкою нових, цікавих, незвичайних вражінь.
Ім'я Махна досить таки міцно зв'язане з Бердянськом та його околицями. Тут уперше виявив себе Махно ще до війни, надзвичайно нахабно пограбувавши казначейство. З цього й пішла його дальша карно-бандитська кар'єра. А згодом, під час громадянської війни, він не раз налітав хижаком на беззахисне місто, руйнував, палив та люто знущався над мирною людністю.
Коли одшуміла й закотилася слава махнова, його друзі й прибічники поверталися додому і позатаювалися по закутках, як миші в норах. Недавно на Бердянщині викрито ціле кубло таких грабіжників, що намагалися затаїтися. Кажуть, що їх чимало ще можна знайти.
Варто тільки вийти за місто, в Приозівський степ, в околишні селища, щоб зустріти зовсім незнані нам форми життя і способи господарювання. Варто, наприклад, побувати в грецьких та болгарських колоніях, де провадиться культурне скотарство та вовняно-м'ясне вівчарство. Варто поблукати приозівським степом, зустрінути велику отару овець з пастухами та вівчарськими псами. Наслухатися цікавих розмов, оповідань про громадянську війну, про Махна, що завдав Бердянському великих ран. Нагодують вас гострою бринзою, попоїсте степового хліба, а в селі знайдете хороше вершкове масло.
Досить раз поглянути на географічну мапу, щоб кинулася в вічі вибаглива лінія північного узбережжя Озівського моря. Починаючи від Генічеська й Арабатьської Стрілки, аж до самого Ростова — тягнуться одне по одному — Утлюкський лиман, острів Бирючий та Федотова Коса, потім немов висунені в море довгі язики, коси: Обиточна, Бердянська, Білосарайська та Крива. Відповідні розпорядження влади визначили ці коси, як державні пташині заповідники, бо це величезної ваги вузлові станції для перелітних птахів, а також дуже вдале місце для гніздування. І справді, тут є справжні гніздові колонії, що гніздами й малечою вкривають величезні дільниці землі. Але те, що доводилося бачити й чути, переконує, що з заповідниками справа не гаразд: на заповідних місцях не тільки полюють, а й винищують весною величезну кількість яєць. Буває, що приїздять цілі дубки по яйця і виїздять повні. Беруть усе: це ж бо йде на мило, а на мило все придасться. Зважаючи на величезну вагу цієї місцевости для пташиного населення мало не цілої Европи, треба нарешті взяти її під пильний догляд та охорону. Дуже спокуслива була перспектива помандрувати по цих косах, щоб можна було її не здійснити.
Найцікавіша з усіх — це, безперечно, Коса Обиточна. Простяглася вона довгим карлючкуватим пальцем у море, а на тім пальці і болота, і озера, а на них сила силенна дичини всякої. Приємно було серпневої ночі лежати на вузькім перешийку, на пахучих приморських полинах, слухати, як сумно зідхає розгойдане денним вітром море, як свистять крилами і стиха покрикують табуни всяких птахів, особливо гусей та качок у темному небі, високо над головою. На Обиточній Косі і навколо неї великі й хороші баштани: кажуть бердянські мешканці, що кращих кавунів, ніж на Денисовій Косі (так тут зветься Обиточна), — немає в світі. Кавуни справді прекрасні: великі, соковиті, солодкі. Сюди наїздять гуртами мисливці з Бердянського і завжди повертаються додому з добрими наслідками: качок тут б'ють багато, а восени, коли починається масовий літ, чимало б'ють гусей, здебільшого на засідах, закопавшись у землю та старанно замаскувавшись кущами і бур'яном.
Бердянська Коса не така багата на дичину, як Денисова. Тут багато важить те, що велике місто близько, що на косу прокладено вже залізницю. Кожного дня ще до світанку вирушає на косу порожній маршрут вантажного поїзда по баласт. Що дня вивозять з Бердянської коси тисячі пудів прекрасного баластового піску, щоб посипати залізничні насипи; беруть, казали, звідсіля пісок і на Дніпрельстан, бо пісок дуже добрий.
При кінці коси стоїть високий, але якийсь незграбний маяк і, ледве смеркне, починає моргати своїм блискучим оком, вказуючи шлях пароплавам та рибалкам. На косу часто їздять у дні відпочинку баркасами та «гапками» бердянські робітники, покупатися, погрітися на сонці, почаювати, їздять гуртками по дві–три родини з дитворою.
З Бердянського до Маріуполя можна проїхати автобусом: хоч тісно, гаряче і тряско, та швидко. Тут залишається праворуч — Гурзуф, Ялта, назви, що залишилися на спомин про палкі фантазії колишніх мешканців і фундаторів. Надто вже хотілося дорівняти тутешнє узбережжя до Кримського… Не знаю, як на чий смак; я не люблю кримського узбережжя, ніби виліпленного з папьє-маше. Я в усякім разі волію Озівської коси, лиманів, островів.
Маріюпіль — тепер не тільки адміністративний центр великої й багатої округи. Під Маріюполем, у Сартані, і раніше був великий металюргійний завод, а тепер поблизу міста, на річці Кальмію, будується новий велетень, технічно-найдосконаліше озброєний. Цей велетень даватиме протягом року 3,5 міл. тонн чавуну. Увесь завод розрахований на 10 домен, 24 мартени та 3 блюмінги, з яких дві домни та чотири мартени буде збудовано протягом трьох років.
Згодом почнуть будувати другого подібного велетня в Таганрозі на річці Міюсі. Ці заводи працюватимуть на керченсько-таманській руді, що її приставлятимуть у Маріюполь та Таганрог морем, найдешевшим шляхом.
Приозівські степи між Маріюполем і Таганрогом, а також і далі — до Ростова — ще повільні й сонні, як і придніпровські степи. Саме тут, як ніде більше на Україні, зберігся той тип українського селянина, що всюди в інших місцевостях одійшов у минуле: солом'яний бриль, вуса, широкі полотняні штани, чоботи, ціпок у руках. Ближче до моря, в околицях міст, тут дуже добре розвинене культурне садівництво. Добре тримане й доглядане дерево дає порядний врожай сильної фрукти.
Першим реконструктором степових маштабів і темпів стає трактор: серед степової тиші тепер уже часто чути його грюкіт та якийсь специфічний металевий скрегіт. Не один, а цілі валки тракторів виходять із воріт машинотракторної станції, широкою смугою захоплюють і розтинають степові черноземлі, заорюють межі селянських окрайків, закладають підвалини нового життя. Коли до їхньої праці прилучиться грюкіт і темп нових металюргійних заводів у Маріюполі й Таганрозі, тоді прокинеться степ, заплідниться індустріяльними живчиками, — тоді в цих широких просторах, на цих багатющих ґрунтах бурхливо ростиме колективізоване, індустріялізоване сільське господарство…
По приозівських селах та колоніях розвинене досить тонке культурне прядіння вовни. Поминаючи вже такі прості і примітивні речі, як вовняні панчохи та шкарпетки, потрібні кожному мисливцеві чи туристові, серед тамошніх прях ви часто-густо зустрінете таку досвідчену, яка готує на продаж тонкі, прекрасні, білі вовняні хустки, що ними пишаються модниці наші в театрах та на концертах. Але мало хто знає про це, і ці промисли не організовані, не раціоналізовані, коли хочете, і животіють вони покищо на щаблях примітивної кустарщини.
Курортна дифузія відбувається щоденно. Щоденно ранком через Бердянський вокзал у місто вливається кілька сотен людей, навантажених речами, з надіями в очах. І щовечора з того ж таки вокзалу, та разів два чи три на тиждень із порта на пароплаві від'їздять по всіх напрямках.
Аналізуючи досить великий і барвистий запас вражінь надозівських, доведеться визнати, що найменше їх залишилося від самого міста Бердянського. Та це й не дивно. Є бо прекрасне море, лимани, курорт, риба, степ, а до всього цього, ніби випадково, притулилося коряве провінціяльне місто. Воно, як і Слобода, дуже цікавиться «курортними», але, як і вона, нічого курортним не дає. І не даремно від нього не залишається більших і цікавіших вражінь, як хіба від кумедної вивіски фотографа Ямпольського, з болючим вигуком до відвідувачів і «курортних» — не фотографуватися на пляжі, щоб не бути схожими на негрів, а йти до нього в павільйон, де, як у театрі, є всілякі декорації, а в тому числі і бердянський пляж «с волнорезом». А виставлені коло цієї оригінальної відозви світлини жорстоко викривають усі професійні таємниці та хитрощі невдахи–фотографа.
Згодом, десь там зимою, коли в об'єктивному балянсі кожного мандрівника твердо залишаться бодай спомини про сонце, море, повітря, виноград, рибу, пляж, ви забудете про те, що на бердянському вокзалі немає носія, що на ввесь поїзд є тільки один вагон з пляцкартами, що в вагонах темно, бо кондуктори запроваджують своєрідний режим ощадности на свічках, що для великого потока людського, який щороку систематично сповнює Бердянське, як і більшість наших непершорядних курортів, у всякого нашого начальства залізничого і пароплавного немає нічого іншого, крім обурливо байдужого формального ставлення, незужитих рештків тих старих поглядів, що пасажир існує для начальства, а не навпаки.
Я кажу твердо, що все це забудеться. Згодом вам навіть незручно буде перед самим собою за таке надмірно болізне, вередливе ставлення хоч і до в'їдливих, а все ж таки тільки дрібниць.
Головне не в цьому. Головне в тому, що відпуска збігає неприпустимо швидко. Не встигнеш ще як слід вдатися в цікаві деталі незнаного досі життя в невиданім досі закутку нашої країни, не встигнеш як слід почистити легені солоним здоровим морським повітрям, не встигнеш забутися про важкі, а заразом милі турботи твоєї повсякденної праці, як вони знову встають і кличуть до себе.
І треба пакувати речі й виконувати тисячу дрібних, марудних обов'язків перед від'їздом.
Одного прекрасного ранку море було тихе, принадне; воно потягалося й співало ніжної пісні, ніби сонний кіт на припічку. Після обіду заграв «широкко», забіліли на морі кучері й гребінці, забухала хвиля гарматою в беріг. Надвечір ми востаннє стояли на березі, і роздратована хвиля підбігала до наших міських черевиків, таких незвиклих до цього пухкого піску, що визнає тільки просту людську босу ногу.
А ще за годину на Бердянське впала ніч, місяць провів свою кривувату смугу від берега аж до обрію й тішився з неї. Поїзд стояв та стояв — напівтемний, довгий, похмурий. В нього, як комахи, метушливо лізли люди, заповняли полички, проходи, закутки. Потім поїзд пустив хмари чорного диму. Пахощі кам'яного вугілля вбили останні спомини про вітри над морем, про солоні аромати. Через чорні степи рушали ми тої ночі від Озівського моря до високих круч Дніпрових.