Посмертні записки Піквікського клубу/XXI
| ◀ XX | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XXI |
XXII ▶ |
|
|
Містер Снодграс і містер Вінкл з похмурою пошаною прислухалися до виливаного їхнім лідером бурчака проречистости, якого містер Тапмен, хоч як благав він закрити віко, аж ніяк не міг спинити. Містер Велер лютував надзвичайно. Всю дорогу глузував він з поведінки та зовнішнього вигляду містера Грамера і його компаньйонів, а щоб дати вихід своєму незадоволенню, обсипав їх ущипливими зауваженнями. Та гнів містера Велера негайно вгамувався й поступився місцем цікавості, скоро тільки похід звернув на той самий двір, де Сем спіткався з Джобом Тротером. Ще далі цікавість перейшла в здивування, бо містер Грамер, звелівши носіям спинитись, поважною ходою пишно попростував до зеленої хвіртки, з якої з'явився Тротер, і потужною рукою смикнув за дзвоник, що висів на ній. На дзвоник вийшла чепурна й дуже гарненька покоївка, яка, побачивши бунтарські постаті полонених і почувши надхненні слова містера Піквіка, сплеснула руками й прикликала містера Мазля. Містер Мазл одчинив одну половину воріт, впустив портшез, арештованих та сторожу і зараз же зачинив їх перед самими носами натовпу.
Внизу коло сходів, що вели до дверей у помешкання, з обох боків вставлених американськими алое в зелених ліжках, портшез спинився. Містера Піквіка з його компаньйонами введено в передпокій, а коли Мазл доповів про їхнє прибуття містерові Напкінсові, той звелів привести їх до своєї ясновельможности.
Картина була незабутня й розрахована на те, щоб уселити жах у душі винних і разом із тим навіяти їм ідею непереможної сили правосуддя. Перед величезною шахвою на книги, за величезним столом, у величезному кріслі, коло величезного тому збірки законів засідав містер Напкінс, здаючись удвоє більшим, ніж кожен з присутніх, дарма, що й ті були не маленькі. На столі лежали стоси паперів, ії в самому кінці з-за них витикалися голова та плечі містера Джінкса, що прибрав неймовірно діловитого вигляду. Коли всі ввійшли, Мазл причинив двері й став ззаду свого начальника, чекаючи на розпорядження. Містер Напкінс з разючою врочистістю одхилився назад і допитливо роздивлявся на обличчя своїх підневільних гостей.
— Хто ця особа, Грамере? — ткнув містер Напкінс пальцем на містера Піквіка, що, як парляментар своїх друзів, ступив наперед і, скинувши капелюша, вклонився вельми почтиво.
— Це — Піквік, ваша яс-ожність, — сказав містер Грамер.
— Нічого подібного, старий шкарбуне, — втрутився містер Велер, за допомогою ліктів протискуючись у перший ряд. — Перепрошаю, сер, але цей ваш службовець у ботфортах зовсім не здався б на церемоніймайстра. Оце, сер, — рекомендував містер Велер, одіпхнувши Грамера й звертаючись до судді з приємною невимушеністю, — оце, сер, містер Піквік, есквайр; оце — містер Тапмен, то — містер Снодграс, а там он, найдальший з того боку — містер Вінкл. Всі — вельми пристойні джентлмени, в чому ви й самі пересвідчитесь, як познайомитесь із ними. І що раніш ви пошлете під три чорти ваших отих вартових, то скоріше ми порозуміємось. Спершу справи, потім — розвага, як казав король Річард Третій, заколюючи в Товері якогось іншого короля.
Закінчивши свою промову, містер Велер правим ліктем поглянсував свій капелюш і доброзичливо кивнув головою до Джінкса, що слухав його з невимовною побожністю.
— Що це за один, Грамере? — спитав суддя.
— Одчайдушний шибайголова, ваша яс-ожність, — одповів Грамер. — Він спитувався звільнити заарештованих, образив урядовців, і ми мусили були заарештувати і його.
— І правильно зробили — схвалив суддя. — Видно, що він — справжній бандит.
— Це — мій слуга, сер, — розсердився містер Піквік.
— А, так він — слуга! — сказав містер Напкінс. — Це, значить, змова проти закону з наміром знищити його виконавців. Занотуйте це, містер Джінкс.
Містер Джінкс занотував.
— Як зовуть вас? — загримів містер Напкінс.
— Велер.
— Чудове ім'я для Ньюгетського календаря, — зауважив суддя.
То був жарт, і тому Джінкс, Грамер, Даблі, всі вартові й Мазл вибухнули сміхом і сміялися щонайменше п'ять хвилин.
— Запишіть його прізвище, містер Джінкс, — наказав суддя.
— Поставте тільки два „л“, не забудьте, товаришу, — попросив Сем.
Один безталанний вартовий засміявся знову і дістав від судді попередження, що його буде звільнено. В подібних випадках сміятись невчасно — річ небезпечна.
— Де ви живете?
— Де випадає.
— Запишіть і це, містер Джінкс, — наказав суддя, що починав уже розпалятись гнівом.
— І підкресліть, — порадив Сем.
— Це — волоцюга, містер Джінкс, — зрезюмував суддя. — Він — волоцюга, за його власними свідченнями. Правда, містер Джінкс?
— Цілком справедливо, сер.
— То я його й заарештую як волоцюгу, — поклав суддя.
— Це — несправедливо, — запротестував Сем. — За таку провину можна було б заарештувати й самого суддю.Цей дотеп викликав сміх у другого вартового, шо зараз же став неприродно серйозний і тим зрадив себе.
— Грамере — суддя аж почервонів з пересердя, — як можете ви призначати на констебля таку негодящу, таку нікчемну людину? Як насмілились ви призначити його?
— Я дуже шкодую, ваша яс-ожність, — пробелькотів Грамер.
— Шкодуєте! — не задовольнився суддя. — Шкодуватимете ще більше, що недбайливо ставитесь до своїх службових обов'язків. Я вас навчу! Одберіть у нього зараз же булаву! Він — п'яний. Ви — п'яний, констебле.
— Ні, я не п'яний, ваша ясновельможність, — сказав вартовий.
— Ви — п'яні! Як смієте ви казати, що ви не п'яні, коли по-моєму ви — п'яні! Од нього дхне спиртом, Грамере.
— Страшенно, ваша яс-ожність, — одповів Грамер, якому завжди й скрізь увижався запах рому.
— Я так і знав, — зрадів Напкінс — Я бачив, що він п'яний, як тільки він увійшов у кімнату. У нього збуджені очі. Ви помітили, які були в нього збуджені очі, містер Джінкс?
— Звичайно, сер.
— Я й краплі спирту не випив сьогодні, — заперечував вартовий, що і дійсно був тверезий наскільки треба.
— Як наважаєтесь ви брехати переді мною! — обурився суддя. — Вія же п'яний, містер Джінкс?
— Безперечно, сер, — ствердив Джінкс.
— Містер Джінкс, — сказав суддя, — я звелю заарештувати його за образу начальства. Напишіть наказа, містер Джінкс.
І вартового безсумнівно заарештували б, якби Джінкс (порадник судді, бо він три роки служив у конторі одного провінційного адвоката) не сказав пошепки, що цього не слід робити. Тоді суддя виголосив промову, де зазначив, що з огляду на родинний стан вартового він не заарештує його, а лише висловлює догану, і одіслав його на роботу. Великодушність містера Напкінса викликала захоплення в Грамера, Даблі, Мазля й решти вартових.— Тепер, містер Джінкс, — сказав суддя, — допитайте Грамера.
Грамер почав був давати свідчення, але що він занадто розводився, а сніданок у судді був майже готовий, то містер Напкінс спростив справу, поставивши Грамерові декілька неправних питань. Грамер одповів на них як міг позитивніш, і всю справу полагоджено швидко і так, як треба. Було доведено, що містер Велер кинув на землю три чоловіка, містера Вінкля обвинувачено в загрозах на адресу влади, а містера Снодграса — в двох стусанах. Встановивши це на задоволення судді, суддя й містер Джінкс почали стиха радитись.
Нарада точилася коло десяти хвилин, після чого містер Джінкс сів у своєму кінці стола, а суддя, загодя відкашлявшись, одкинувсь на спинку крісла і саме збирався виголосити вирок, коли слово взяв містер Піквік.
— Прошу вибачити, що перебиваю вас — так сказав містер Піквік, — але, перед тим як ви почнете говорити або діяти на підставі вражіння, що склалось у вас після свідчень, я мушу використати своє право бути вислуханим, як особа зацікавлена.
— Припніть ваш язик, сер, — рішуче промовив суддя.
— Я маю коритися вам, сер… — почав був містер Піквік.
— Припніть ваш язик, сер — повторив суддя, — або скажу вартовим, щоб вас вивели.
— Ви можете наказувати вартовим усе, що вам буде завгодно, сер, — одмовив містер Піквік — і я не маю жадного сумніву, що, як і всі попередні, ваші накази буде виконано, але я дозволяю собі вимагати своїх прав і хочу, щоб мені дали слово перед тим, як виведуть силоміць.
Містер Напкінс глянув на містера Піквіка з виразом величезного подиву, викликаного такою нечуваною зухвалістю, і, очевидно, готувався дати йому грізну відповідь, коли містер Джінкс смикнув його за рукав і прошепотів щось. Суддя відповів якоюсь напівзрозумілою фразою, і шепотіння поновилося. Містер Джінкс, очевидно, брав гору.
Нарешті містер Напкінс, не ховаючи свого незадоволення, обернувся до містера Піквіка і не дуже люб'язно буркнув:— Що ви хотіли сказати?
— Поперше, — промовив містер Піквік, — кинувши крізь окуляри такий погляд, що навіть містер Напкінс здригнувся, — поперше, я хочу знати, чому мене й моїх друзів приведено сюди?
— Можна сказати? — шепонув суддя Джінксові,
— Я думаю, краще сказати, сер, пошепки теж одповів той.
— Мене повідомлено, — почав суддя, — що ви збиралися битись на дуелі, а той другий — Тапмен — ваш секундант і співучасник. На підставі цього… так Джінксе?
— Цілком вірно, сер.
— На підставі цього я й прикликав вас сюди, щоб… так, здається, Джінксе?
— Цілком вірно, сер.
— Щоб, щоб… що, Джінксе?
— Щоб він поставив поручників, сер.
— Так: На підставі цього я й прикликав вас обох, щоб повідомити вас, що вам належить… оце саме, що я хотів сказати, коли мене перебив Джінкс… ага — поставити поручників.
— Надійних поручників, — шепонув Джінкс.
— Звичайно, надійних поручників, — пояснив суддя.
— З числа місцевих громадян, — шепонув Джінкс.
— І, само собою, з числа місцевих громадян.
— П'ятдесят фунтів за кожного, — шепонув Джінкс, — і домовласники.
— Потрібні двоє поручників, — обов'язково — місцеві домовласники, і за кожного з вас має бути внесено по п'ятдесят фунтів застави, — голосно і з великою гідністю сказав суддя.
— Але, змилосердіться, сер, — скрикнули здивовані й обурені містер Піквік і містер Тапмен — ми ж тут люди чужі. Я маю серед місцевих власників так само мало знайомих, як мало було в мене наміру битись на дуелі, — додав містер Піквік.
— Я мушу сказати, — відповів суддя, — я мушу сказати… так, містер Джінкс?
— Цілком вірно, сер.
— Що маєте ви ще сказати? — спитав суддя.Містер Піквік мав сказати багато чого і сказав би, мабуть, на шкоду самому собі, якби під ту хвилинку, коли він розтулював рота, його не смикнув за рукав містер Велер і між ними знялася така палка розмова, що пропозиція судді лишилася без відповіді.
Містер Напкінс не любив повторювати своїх слів і по другому застережному покашлюванні серед шанобливої мовчанки констеблей почав читати вирок.
Містер Велер мав заплатити три фунти за перший напад і по два за дальші. Вінкля засуджено до штрафу в два фунти, Снодграса — в один фунт. Крім того, всі вони мусили дати підписку, що не будуть порушувати спокій підданців його величности взагалі, а найвідданішого підданця Данієля Грамера — зокрема. Од Піквіка та Тапмена він зажадав поручників.
Не встиг суддя вимовити останні слова, як містер Піквік з своєю звичайною добротливою посмішкою ступив наперед і сказав:
— Прошу пана суддю вибачити мені, але я хотів би мати з ним приватне побачення в одній дуже важливій для нього справі.
— Що таке? — перепитав суддя.
Містер Піквік повторив своє прохання.
— Це — якесь незвичайне клопотання, — промовив суддя. — Приватне побачення!
— Приватне побачення, — ствердив містер Піквік. — Тільки через те, що частину відомостей, що їх я збираюсь подати, я дістав од свого слуги, він теж має бути присутній.
Суддя глянув на містера Джінкса, містер Джінкс глянув на суддю. Вартові перезирнулися. Містер Напкінс раптом пополотнів. Чи гризоти сумління не примусили Піквіка викрити якусь таємничу змову? Мабуть, тут ідеться про замах на його життя? Жахні картини поставали в його уяві. Він був людина громадська і пополотнів ще більше, як згадав Юлія Цезаря й містера Персіваля.
Глянувши знову на містера Піквіка, суддя поманив до себе Джінкса.
— Як ви ставитесь до цього прохання, містер Джінкс? — пошепки спитав містер Напкінс.Містер Джінкс, не знавши точно, як він ставиться до цього, і боячись невдалою відповіддю образити суддю, двозначно всміхнувся, підняв угору кутки губ і похитав головою.
— Містер Джінкс, — сказав суддя, — ви осел.
На це миле зауваження містер Джінкс усміхнувся ще двозначніш і знову сів на своє місце.
Містер Напкінс вагався кілька секунд, а потім підвівся з крісла і жестом запросив містера Піквіка і Сема до маленької кімнати, що межувала з залею засідань. Вказавши містерові Піквікові на дальший кінець кімнати і поклавши руку на ручку напіводчинених дверей (на той випадок, якби вони відкрили ворожі дії), містер Напкінс виявив готовість вислухати перше-ліпше повідомлення.
— Я почну відразу, сер, — сказав містер Піквік. — Тут ідеться про вас і вашу честь. Я маю всі підстави гадати, що в своєму будинкові ви прихистили великого шахрая. Не стану довго розводитись. Дозвольте спитати, сер, чи не помиляється мій слуга, думаючи, що такий собі капітан Фіц-Маршал учащає до вас? Я питаю це тому, — пояснив містер Піквік, спостерігши, що містер Напкінс образився й хоче заперечувати, — я питаю це тому, що, коли його гадка вірна, я знаю цю особу, як…
— Тихо, тихо! — застеріг суддя й щільно зачинив двері — знаєте його за кого, сер?
— За безпринципного авантурника, нечесну особу, особу, що обдирає суспільства й обдурює легковірних людей в найнахабніший, найзухваліший і найпідліший спосіб, сер, — розпалився містер Піквік.
— Боже милий! — скрикнув містер Напкінс, ввесь почервонівши і раптом змінивши тон. — Що ви кажете, містер?..
— Піквік, — підказав Сем.
— Піквік, — повторив суддя. — Сідайте, прошу. Невже ж це вірно? Капітан Фіц-Маршал!
— Не називайте його ні капітаном, ні Фіц-Маршалем, — сказав Сем. — Він не те, і не друге. Він просто — мандрівний актор, Джінгл на ймення. А якщо лис носив колись кармазинову ліберію, дак то, напевно, був Джоб Тротер.— Цілком вірно, сер, — ствердив містер Піквік, відповідаючи на здивований погляд судді — і я приїхав сюди виключно для того, щоб викрити особу, за яку ми говоримо.
І містер Піквік розповів, як він уперше здибався з містером Джінглем; як той утік з міс Вордл, — як легко, з грошових міркувань, зрікся леді; як нічного часу заманував його в садок пансіону і як він (містер Піквік) поставив собі за мету виявити справжнє ім'я й фах цього ошуканця.
В міру того, як оповідання посувалося наперед, кров припливала до самих кінчиків ух містера Напкінса. Він підхопив капітана на перегонах у сусідньому містечкові. Зачаровані довгим списком його аристократичних знайомих, його незліченними подорожами й його великопанськими манірами, містріс Напкінс і міс Напкінс носились із капітаном Фіц-Маршалем і вихваляли його в своєму вибраному товаристві так, що їхні найсердечніші друзі Поркенгеми за малим не луснули з заздрощів. І після всього того чути тепер, що він — пройдисвіт, мандрівний комедіянт і якщо не зовсім шахрай, то щось дуже близько до того! Праведне небо! Що казатимуть Поркенгеми! Як радітиме містер Сідні Поркенгем, коли довідається, що його зміняли на такого суперника! Як дивитиметься він, Напкінс, в очі старому Поркенгемові на наступній судовій сесії! І який то буде козир для противної йому партії, коли ця історія набуде розголосу!
— А проте, — по довгій павзі сказав містер Напкінс, одразу відживши, — кінець кінцем — це тільки плітки. Капітан Фіц-Маршал — чарівна людина і тому має багато ворогів. Які докази можете ви навести, щоб ствердити свої слова?
— Зведіть нас віч-на-віч, — запропонував містер Піквік. — Я тільки цього й хочу, і прошу. Поставте його на зводини зо мною і з моїми приятелями. Дальших доказів ви не потребуватимете.
— Ну що ж, — погодився містер Напкінс, — це дуже легко зробити. Він буде в нас сьогодні ввечері, так що можна буде уникнути розголосу… в інтересах самого молодого чоловіка, розуміється. До того ж я встигну тоді й порадитись з місіс Напкінс… в загальних рисах, ясна річ. Але, в кожному разі, перед тим, як починати будь-що, ми мусимо кончити вашу справу. Ходім, прошу, назад у залю засідань, сер.
— Грамере! — загрозливо згукнув суддя.
— Ваша яс-ожність! — озвався той з усмішкою улюбленця.
— Ідіть сюди, сер, — поважно промовив суддя, — і щоб я не бачив більше отих легковажних посмішок. Вони — просто непристойні, та, запевняю вас, вам і сміятись нема чого. Що, ваші свідчення були правдиві? Будьте тільки обережні, попереджаю, сер.
— Ваша яс-ожність, — пробелькотів Грамер, — я…
— А, ви вже замішалися! — перебив його суддя. — Ви бачили, як він замішався, містере Джінксе?
— Звичайно, сер, — одповів Джінкс.
— Тепер повторіть ваші свідчення і, знову кажу, будьте обережні. Запишіть ще раз його свідчення, містер Джінкс.
Безталанний Грамер став повторювати свої свідчення, але між тим, що записував містер Джінкс, і тим, як сприймав його слова суддя, була величезна ріжниця. Його завждішня заїкуватість од хвилювання ще збільшилась; він почав плутатись і за три хвилини зайшов у таку безвихідь і в такі противенства самому собі, що містер Напкінс заявив, що не вірить йому. Вирок було скасовано, і містер Джінкс знайшов, як оком ізмигнути, двох поручників.
По закінченню всіх формальностей містера Грамера ганебно вислано з кімнати — яскравий зразок непевности фортуни людської й несталости ласки великих людей. Коли містер Напкінс розповів своїй дружині й доньці все, що чув од містера Піквіка, місіс Напкінс зараз же пригадала, що вона завжди чекала на щось подібне; що попереджала про це чоловіка, що її порад ніколи не слухають, що вона не розуміє, за кого саме вважає її містер Напкінс і таке інше.
— І подумати тільки, якою дурою я вбиралася! — бідкалась міс Напкінс, видавлюючи з кожного ока по сльозі невеликого розміру. — В яку дуру пошито мене!
— Мусиш дякувати своєму татові, серденько, — сказала місіс Напкінс. — Як просила я цю людину розвідатись про рідню капітана! Скільки разів благала вжити яких рішучих заходів! А тепер, я певна, нам ніхто не пойме віру, ніхто!
— Але, моя голубко, — почав був містер Напкінс.
— Не смійте звертатись до мене, ви, плутько! — скрикнула леді, — Не смійте!
— Рибонько моя, — заспокоював її містер Напкінс, адже ти сама з прихильністю ставилась до капітана Фіц-Маршаля. Ти ж раз-у-раз запрошувала його до нас і не втрачала нагоди вводити його і в інші родини.
— Не казала я тобі, Генрієто, — удалась до дочки місіс Напкінс, — не казала я, що він усе привинить мені! Не казала! — і місіс Напкінс зайшлась плачем.
— О тату! — дорікнула міс Напкінс і собі заридала.
— Йому замало, що він зробив нас посміховиськом усього міста! Він хоче ще всю вину скинути на мене! — обурювалась місіс Напкінс.
— Як тепер з'явимось ми на люди! — сказала міс Напкінс.
— Як будемо дивитись на Поркенгемів! — ридала місіс Напкінс.
— Або на Грігсів! — плакала міс Напкінс.
— Або на Сламітавкінсів! — вмивалася слізьми місіс Напкінс. — Але хіба ж це обходить твого батька! Яке йому до того діло! — і на таку жахливу думку місіс Напкінс заридала ще ревніше, а міс Налкінс вторувала їй.
Сльози з очей місіс Напкінс виливались рікою, доки вона не встигла обміркувати трохи становище й вирішити, що найкраще було б запросити до них містера Піквіка з приятелями й дати їм змогу побачити Фіц-Маршаля. Якби виявилось, що Піквік каже правду, капітана можна буде випроводити з дому без ніякого шуму, а Поркенгемам пояснити заник молодого чоловіка тим, що його викликано до королівського двору або призначено на генерал-губернатора в Сієра-Леоні чи на Бермудських островах, чи в одній із тих чарівних місцевостей, звідки европейці, приваблені цілющим підсонням, не хочуть повертатись.
Місіс Напкінс обтерла сльози, міс Напкінс обтерла свої, а містер Напкінс був дуже задоволений, що все влаштувалося так, як хотіла місіс Напкінс. Містера ПІквіка з приятелями, після того як вони знищили сліди недавніх сутичок, запрошено до дам, а далі й до обіду. Містера Велера, в якому досвідчене око судді за півгодини викрило одного з найсимпатичніших хлопців у світі, віддано під спеціяльний догляд містера Мазля. А той, виконуючи наказа місіс Напкінс, повів Сема вниз на кухню.
— А багато у вас дам? — спитав Сем дорогою.
— На кухні тільки двоє — відповів містер Мазл, куховарка й покоївка. Єсть у нас ще хлопець на чорну роботу та дівчинка, але вони обідають у пральні.
— В пральні! Чому ж це так? — здивувався містер Велер.
— Спершу, коли вони тільки прийшли, ми спитувалися садовити їх за наш стіл, а потім не витримали. У дівчини надзвичайно ниці манери, а хлопець так сопе, що їсти разом із ним просто неможливо.
— Ач, мале порося! зауважив містер Велер.
— О, жах один! Оце найгірше в службі в провінції.
Молодь тут завжди дикуни якісь. Сюди прошу, містер Велер, — і містер Мазл дуже ввічливо ввів Сема в кухню.
— Мері, — сказав Мазл гарненькій покоївці, — Це — містер Велер. Пан просить розважати його якнайкраще.
— І ваш пан — мастак у цій справі, як я бачу, — вклонився містер Велер, кидаючи на Мері захоплений погляд, — знав, куди мене послати.
— А, який ви, містер Велер! — зашарілась Мері.
— Ніколи такого ще не бачила! — скрикнула куховарка.
— Вибачте, куховарко, — сказав Мазл, — я вас і не помітив. Дозвольте відрекомендувати вас, містер Велер.
По закінченні представлення всі сіли до столу. Невимушені маніри й розмовні таланти містера Велера так зачарували його нових знайомих, що вже на половині обіду вони були сердечні приятелі і в усіх подробицях знали про злочинну поведінку Джоба Тротера.
Дружні розмови та веселощі були саме в розпалі, коли біля садової хвіртки задеренчав дзвоник, а незабаром двері на кухню відчинилися, і в кімнату ступив не хто, як Джоб Тротер.
Ми сказали „ступив“, але на цей раз ми висловились не зовсім точно. Двері відчинилися, і на порозі з'явився містер Тротер. Він ступив би в кімнату, якби в око йому не впав містер Велер. Тепер же він ступив на крок або на два назад і, закам'янівши, розгублено дивився перед себе.
— Ось і він! — скрикнув Сем, схоплюючись з місця. А ми тільки но говорили за вас. Як вам ведеться? Заходьте ж!
І, поклавши руку на кармазиновий комір сторопілого Джоба, містер Велер утягнув його в кухню, зачинив на ключ двері й передав ключа містерові Мазлеві, що спокійнісінько заховав його собі в кишеню. Містер Тротер дав усадовити себе в крісло напроти коминка і поводив своїми маленькими оченятами то на містера Велера, то на містера Мазля, але не казав нічого.
— А тепер, — промовив Сем, — я хотів би спитати вас, так, просто з цікавости, що ви думаєте про одного милого, добре вихованого молодого джентлмена, що раз-у-раз використовує свою рожеву хусточку і завжди тягає з собою всі чотири євангелії?
— І збирається побратись з куховаркою, — додала ображена леді. — Негіднику!
— А потім хоче спокутувати всі свої гріхи, відкривши крамницю, — вкинула слово покоївка.
— І я маю дещо сказати вам, молодий чоловіче, — урочисто промовив містер Мазл, допечений натяками, що містилися в двох останніх фразах. — Ця леді (він показав на куховарку) — моя наречена, і, дозволяючи собі базікати про дрібні крамниці, ви ображаєте мої найделікатніші почуття. Ви зрозуміли мене, сер?
Тут містер Мазл, що мав дуже добру думку про свою красномовність, в якій він намагався наслідувати свого пана, зробив павзу, чекаючи ча відповідь, але містер Тротер розчарував його.
— Ну що ж? — сказав містер Мазл, — нічого не вдієш. Дуже шкодую, що мені доведеться порозуміватись із вами в присутності дам, але цього вимагає нагальність даного випадку. Кімната коло кухні вільна, сер. Якщо ви зайдете туди, а містер Велер ласкаво погодиться бути за свідка, ми встигнемо з'ясувати все, поки нам подзвонять з кімнат. Ходім, сер.
І містер Мазл зробив кільки кроків у напрямі до суміжної кімнати, скидаючи дорогою, аби не гаяти часу, ліберію.Почувши останні слова цього одчайдушного виклику й побачивши, що містер Мазл лагодиться виконати загрозу, куховарка випустила пронизливий крик і метнулася до містера Джоба Тротера, що саме підвівся з крісла. Енерґійна леді почала шарувати його широке плискате обличчя так завзято, як може робити це тільки розлючена жінка, а потім, запустивши пальці в Тротерові чорні патли, висмикнула з них стільки волосся, що його стало б на кілька десятків жалібних обручок. Виконавши цю роботу з усім запалом, навіяним любов'ю до містера Мазля, куховарка відступила і, бувши жінка дуже тендітна та чутлива, зараз же схилилась на буфет і знепритомніла.
В цій хвилі задеренчав дзвоник.
— Це вас кличуть, Джобе, — сказав Сем і раніш, як той встиг щось одповісти, схопив його за руку. Містер Мазл ухопив хлопця за другу руку, і в такий спосіб — один підштовхуючи, а другий тягнучи — вони приставили його у вітальню,
Там перед ними розгорнулася надзвичайно інтересна картина. Альфред Джінгл, есквайр, він же й капітан Фіц-Маршал, стояв біля дверей з капелюшем у руці і з усмішкою на виду, ані трохи не зворушений своїм прикрим становищем. Перед ним стояв містер Піквік, що, очевидно, допіру дав йому добру науку, бо його ліва рука була під фалдами фрака, а права висіла ще в повітрі — поза, властива йому підчас його промов. Неподалеку з обуреним обличчям стояв містер Тапмен, відтягуваний назад двома своїми молодшими приятелями.
У противному кінці кімнати стояли містер Напкінс, місіс Напкінс і міс Напкінс, похмурі й величні.
— Що заважає мені, — казав містер Напкінс поважним судним тоном, — що заважає мені заарештувати їх, як волоцюг і жульманів? Тільки якась дурняча добрість.
— Ні, старий, не добрість, а гордість, — абсолютно спокійно відповів Джінгл. — Хтіли були впіймати капітана… ха-ха-ха!.. дуже добре… дружина для доньки… кепська штука розголошувати… нізащо в світі… вам же буде соромно.:. дуже.
— Негіднику! — скрикнула містріс Напкінс. — Ми з призирством ставимось до ваших низьких обмов.— Я завжди ненавиділа його, — сказала Генрієта.
— О, звичайно! — засміявся Джінгл. — Високий молодий чоловік… старий коханець… Сідні Поркенгем… заможний, заможний хлопець… але не такий заможний, як капітан, правда!.. Викинути його… геть його…все для капітана… нема нікого, як капітан… всі дівчата божеволіють… га, Джобе?
— Містер Напкінс, — сказала старша леді, — про це зовсім нема чого говорити перед слугами… Звеліть вивести звідси цих негідників.
— Зараз, моя люба, — не сперечався містер Напкінс. — Мазле?
— Тут, ваша ясновельможність.
— Одчиніть вихідні двері!
— Слухаю, ваша ясновельможність.
— Залиште будинок, — наказав містер Напкінс, велично вказуючи рукою на двері.
Джінгл посміхнувся й пішов до виходу.
— Стійте! — спинив його містер Піквік.
Джінгл спинився.
— Вас, власне, слід було б накарати суворіш за всі знущання наді мною з боку вашого й вашого облудного друга.
Джоб Тротер дуже чемно вклонився й притиснув руку до серця.
— Я кажу, — вів далі містер Піквік, починаючи вже сердитись, — я, кажу, міг би вимагати для вас більшої кари, але я задовольняюсь тим, що викрив вас і тим виконав свій громадський обов'язок. Це — моя ласка, сер, і, сподіваюся, ви її пам'ятатимете.
Коли містер Піквік дійшов до цього місця, Джоб Тротер приклав руку до вуха, ніби боявся проминути хоч би найкоротший склад з його промови.
— І мені лишається тепер тільки одне, сер, — закінчив містер Піквік, уже вкрай розлючений. — Я хочу сказати, по вважаю вас за падлюку і… і… за розбійника… і за все найгірше, що я будь-коли чув або бачив, за винятком цього святобожного пройдисвіта в кармазиновій ліберії.
— Ха-ха-ха! — розсміявся Джінгл. — Хороший хлопець — Піквік… ніжне серце… кремезний дідок… не треба тільки нервуватись… погана штука… дуже… ну, тимчасом… колись побачимось… не хнюптесь… ходім, Джобе.
По цих словах містер Джінгл наклав собі на голову капелюша й вийшов з кімнати. Джоб Тротер на мить залишився, озирнувся навкруги, посміхнувся, з глузливою врочистістю вклонився містерові Піквікові, зухвало підморгнув до містера Велера і пішов услід за своїм талановитим паном.
— Семе! — гукнув містер Піквік, побачивши, що містер Велер і собі пішов за ними.
— Сер?
— Лишайтесь тут.
Містер Велер завагався.
— Лишайтесь тут — повторив містер Піквік.
— Чи не міг би я трохи вилощити в садку того Джоба? — спитав містер Велер.
— Звичайно, ні — заборонив містер Піквік.
— Мабуть, я вижбурнув би його через хвіртку, сер? — запропонував містер Велер.
— Ні в якім разі, — одповів його пан.
Уперше за ввесь час служби в містера Піквіка на обличчя Семове ліг незадоволений вираз. Але обличчя те незабаром проясніло, бо він побачив, як Мазл, сховавшись за дверима помешкання, зненацька вискочив на площадку й дуже спритно штовхонув містера Джінгля з помічником із сходів просто в діжки з американським алое.
— Виконавши свій обов'язок, сер, — удався містер Піквік до судді — я з моїми приятелями побажаю вам усього кращого. Дякуючи вам за гостинність, я в імені нас усіх дозволяю собі запевнити вас, що ми ніколи не зловжили б нею й не дозволили б собі деяких протизаконностей, якби нас не спонукало до цього почуття громадського обов'язку. Завтра ми їдемо до Лондону. Ваш секрет у вірних руках.
Висловивши в такий шляхетний спосіб протест проти ранкового з ними поводження, містер Піквік низенько схилився перед дамами і, незважаючи на прохання всієї родини не уходити ще, у супроводі своїх друзів залишив кімнату.