Посмертні записки Піквікського клубу/XX

РОЗДІЛ XX
ДЕ ОПОВІДАЄТЬСЯ, ЯК МІСТЕР ПІТЕР МАГНУС РЕВНУЄ, НЕМОЛОДА ЛЕДІ ЛЯКАЄТЬСЯ, А ПІКВІКЦІ ЧЕРЕЗ ЦЕ ПОТРАПЛЯЮТЬ У ПАЗУРІ ПРАВОСУДДЯ

Зійшовши в кімнату, де вони з містером Пітером Магнусом перебули попередній вечір, містер Піквік знайшов у ній названого джентлмена й більшу частину містимого обох торб, шкіряної коробки й пакунка в коричневому папері, розташовану якнайкрасивіш на його особі.

— Доброго ранку, — промовив містер Пітер Магнус, що походжав по кімнаті в стані надзвичайного збудження. — Як це вам подобається?

— Дуже ефектно, — відповів містер Піквік, з добротливою всмішкою поглядаючи на вбрання свого бесідника.

— О, я думаю, це справить належне вражіння. Знаєте, містер Піквік, я послав уже їй свою візитову картку.

— Уже послали!

— І коридорний приніс мені відповідь, де мене запрошують на одинадцяту рано. Отже, лишається тільки чверть години, сер.

— Дуже мало часу, — зауважив містер Піквік.

— Так мало, що навіть трохи моторошно. Га, сер?

— В таких справах самовпевненість — велике діло, — сказав містер Піквік.

— І я так думаю, сер, — погодився містер Пітер Магнус. — І я певний успіху. Запевняю вас, сер. Я просто не розумію, як у таких випадках можна боятись. Та й чого боятись? Отже, в цьому нема нічого соромітного — питання обопільної згоди, не більше. Чоловік, з одного боку, жінка — з другого. Ось як ставлюся до цього, містер Піквік.

— Надзвичайно філософічний погляд, — схвалив містер Піквік. — А втім сніданок уже подано. Ходім!

Вони сіли до столу, і тут виявилося, що, не зважаючи на свою самовпевненість, містер Пітер Магнус страшенно нервується, про що, між іншим, свідчили такі об'єктивні ознаки, як втрата апетиту, систематичне перекидання посуду, спроби бути дотепним і непереможний потяг щосекунди дивитись на годинника.

— Хі-хі-хі! — засміявся містер Магнус, удаючи веселий настрій і тремтячи від хвилювання, — лишається… лишається тільки дві хвилини. А що, я — блідий, сер?

— Не дуже, — заспокоїв його містер Піквік.

Впала коротка мовчанка.

— Вибачте, містер Піквік, — перепросив містер Магнус, — чи доводилось і вам свого часу робити таке?

— Ви маєте на оці освідчення?

— Так.

— Ніколи, — з надзвичайною енерґією скрикнув містер Піквік, — ніколи!

— Ви, значить, не маєте жадного уявлення, як його починають.

— Чому? — сказав містер Піквік. — Мені доводилось теоретично обмірковувати це питання, тільки я ніколи не прикладав своїх теорій до життя і тому не хотів би, щоб ви керувалися ними.

— А проте я буду дуже вдячний вам за всяку пораду, сер, — запротестував містер Пітер Магнус, глянувши знову на годинника, що показував уже п'ять хвилин на дванадцяту.

— Ну, що ж, як хочете, сер, — одповів містер Піквік тоном глибокої врочистости, що ним великий муж так умів впливати. — Я почав би, сер, з того, що віддав би належну шанобу красі та чеснотам леді, а потім перейшов би до себе й списав би всі вади та хиби себе — негідного.

— Дуже добре, — сказав Магнус.

— Але, негідного лише неї, — завважте, сер, — застеріг містер Піквік, — бо щоб довести, що я не зовсім негідний, я коротенько розповів би їй про своє минуле й про сучасне своє становище. Я дав би їй на розум, що для всякого іншого я — дуже хороша партія. Далі я став би говорити про пал мого кохання та глибину моєї відданости. Може, я навіть спитався б узяти її за руку.

— А, — сказав містер Магнус, — це вельми важливий деталь.

— Потім, — вів далі містер Піквік, запалюючись сам, — я спитав би коротко й просто: „Чи згодні ви бути моєю?“, і думаю, що на таке запитання вона відверне від мене свою голову.

— Ви певні, що вона так і зробить? — зацікавився містер Магнус, — бо якби вона відвернула голову в іншому місці, то це було б уже незручно для мене.

— Гадаю, що вона має так зробити, — відповів містер Піквік. — Тоді, сер, я стискую їй руку, а потім, в разі вона не відмовить (а я думаю, після цього вона не може відмовити), я чемненько відводжу хусточку, що її вона мусить притиснути до своїх очей (а вона притисне, скільки я знаю натуру людську), і шанобливо цілую її. Я неодмінно цілую її і особливо настоюю на цьому пункті, містер Магнус, і певний, що тоді вона засоромиться і пошепки дасть свою згоду, якщо взагалі вона не проти мене.

Містер Магнус яку хвилинку мовчки дивився на одухотворене обличчя містера Піквіка, а потім, глянувши на годинника, що показував уже десять на дванадцяту, гаряче стиснув йому руку й вихопився, як навіжений.

Містер Піквік почав походжати по кімнаті. Коли стрілки на дзиґарях наблизились до пів на дванадцяту, двері раптом одчинилися. Обернувшись, щоб зустрінути містера Магнуса, наш герой побачив перед собою веселе обличчя містера Тапмена, безтурботні риси містера Вінкля й надхненний вид містера Снодґраса. Поки містер Піквік вітався з ними, в кімнату вбіг містер Магнус.

— Мої приятелі, за яких я уже говорив вам, містер Магнус, — одрекомендував містер Піквік.

— До послуг ваших, джентлмени, — сказав містер Магнус, очевидно, вкрай зворушений. — Дозвольте поговорити з вами хвилиночку, містер Піквік, — і містер Магнус, просунувши пальця в петельку камізельки містера Піквіка, потяг його до вікна.

— Поздоровте мене, містер Піквік, я до слова додержав вашої поради.

— І вона була правильна, сподіваюся?

— Цілком правильна. Кращої не могло й бути. Вона — моя, містер Піквік.

— Здоровлю вас од щирого серця, — і містер Піквік сердечно стиснув руку свого нового друга.

— Мусите побачите її, сер, — не тямився з радощів містер Магнус. — Сюди, прошу. Вибачте нас, панове. Ми зараз. — Витягши містера Піквіка в коридор, містер Пітер Магнус спинився коло найближчих дверей і злегка постукав у них.

— Увійдіть, — сказав жіночий голос, і вони ввійшли.

— Міс Вісерфілд, — промовив містер Магнус, — дозвольте мені представити вам мого кращого друга— містера Піквіка. Містер Піквік, маю за честь познайомити вас із міс Вісерфілд.

Леді стояла в противному кінці кімнати. Містер Піквік схилився, дістав з кишені окуляри й наклав на ніс, але ледве глянув крізь них, як видав крик і ступив кілька кроків назад. Леді з напівприглушеним зойком затулила обличчя долонями й упала в крісло, а містер Магнус, наче прикипівши до місця, з виразом невимовного жаху й крайнього подиву позирав то на одного, то на іншого.

На перший погляд усе це було незрозуміло. Але річ у тім, що, наклавши окуляри, містер Піквік у майбутній дружині містера Магнуса відразу впізнав леді, до кімнати якої він так нечемно вдерся минулої ночі, а леді, скоро тільки вздріла окуляри на носі містера Піквіка, зараз же впізнала обличчя, що його вона бачила, облямоване ковпаком і скривлене з переляку.

— Містер Піквік! — скрикнув Пітер Магнус, зовсім розгубившись од несподіванки. — Що це все значить, сер? Що воно позначає, сер? Кажіть зараз же, — повторив він притишеним, загрозливим голосом.

— Сер, — одповів містер Піквік, трохи обурений таким рішучим застосуванням до нього вольового способу, — я одмовляюсь одповідати на ваші запитання.

— Ви одмовляєтесь, сер? — напосідав містер Магнус.

— Так, сер, — одмовив містер Піквік. — Без дозволу леді я не скажу нічого, що могло б скомпрометувати її або збудити в душі її неприємні спогади.

— Міс Вісерфілд, — промовив містер Пітер Магнус, — знаєте ви цю особу?

— Чи знаю я його? — завагалася леді.

— Авжеж, чи знаєте його? — повторив розлючений Магнус.

— Я бачила його, — одповіла немолода леді.

— Де? настоював Магнус. — Де?

— Цього я не скажу нізащо в світі, — підвелася з крісла немолода леді й одвернула голову.

— Я розумію вас, мадам, — втрутився містер Піквік, — і поважаю вашу чуйність.

— Слово чести, мадам, — сказав містер Магнус, — ви надзвичайно байдужі щодо наших з вами відносин, незносно байдужі.

— Ви жорстокі, містер Магнус, — скрикнула дама й умилася сльозами.

— Адресуйте ваші зауваження до мене, сер, — попросив містер Піквік. — Якщо хто з нас і гідний догани, то це лише я.

— А, лише ви гідні догани! Лише ви, сер! — лютував містер Магнус. — Тепер мені все ясно. Ви шкодуєте тепер, що прийняли таке рішення. Шкодуєте?

— Яке рішення? — не зрозумів містер Піквік.

— Ваше рішення, сер. О, не вирячуйте на мене свої очі, сер. Я добре пригадую ваші вчорашні слова, сер. Ви приїхали сюди викрити облуду та брехню одної особи, на яку ви цілком звірялися. Га? — тут містер Магнус зайшовся сміхом і, знявши зелені окуляри, — він імовірно вважав їх за зайві в сцені ревнощів, — почав поводити своїми маленькими оченятами, ніби бажаючи перестрахати всіх. — Га? — і він знову засміявся ще ефектніш. — Чи відповідатимете ви, сер?

— Відповідати? Нащо? — здивувався містер Піквік.

— Нащо? Ну, заждіть!

Ми не будемо стверджувати, що саме остання уривчаста загроза викликала обурення в душі містера Піквіка, як то було б з якоюсь іншою, звичайною, душею. Ми наведемо тільки той факт, що містер Піквік раптом одчинив двері й згукнув:

— А йдіть сюди, Тапмене!

Містер Тапмен з'явився зараз же і мав дуже здивований вигляд.

— Тапмене, — мовив містер Піквік, — тайна, в яку замішана леді, стала за причину суперечки між мною й цим джентлменом. У вашій присутності я запевняю джентлмена, що його вона не зачіпляє і ні в якім разі не зв'язана з його справами. Якщо він продовжуватиме настоювати, значить, він мені не вірить, а таке ставлення до моїх слів я, ясна річ, вважатиму за особисту образу.

І кажучи таке, містер Піквік кинув на містера Магнуса погляд, де було зосереджено цілу енциклопедію благородних почувань.

Стримана й поважна поведінка містера Піквіка разом із енерґією та проречистістю його промови мусила була переконати кожен розважний мозок. Та, на великий жаль, мозок містера Пітера Магнуса під той час утратив здібність розважати. З свого боку і містер Піквік, свідомий своєї безневинности та правоти і роздратований тим, що заплутав у таку неприємну історію леді, не йшов ні на які поступки.

В наслідок цього слова ставали запальніші, а голоси гучніші, і нарешті містер Магнус сказав, що містер Піквік матиме нагоду почути ще за нього. На цю обіцянку містер Піквік із зразковою шляхетністю відповів, що хотів би почути про нього якнайскорше. Після того перестрахана немолода леді стрімголов вихватилася з кімнати, звідки містер Піквік силоміць витяг містера Тапмена, і містер Пітер Магнус залишився сам.

Якби леді була трохи більше обізнана із світом і краще знала звичаї та маніри тих, що диктують та тановлюють закони, їй було б відомо, що така лютість — насправжки річ зовсім нестрашна. Але вона завжди жила в селі, ніколи не читала парляментських дебатів і взагалі була зовсім не в курсі тонкощів цивілізованого життя. Отже, добувшись до своєї спальні, леді перш над усе зачинила двері на засув, а потім, обмірковуючи допіру бачену нею сцену, почала рисувати собі найжахніші картини насильства та різанини. Між іншим, їй вважалася постать містера Пітера Магнуса, принесена додому на ношах, з цілим барильцем куль у лівому боці. Що більше метикувала немолода леді, то більше вона жахалася. Нарешті вона поклала звернутись до головного урядовця в місті й прохати його негайно ж і без ніякої затримки заарештувати містера Піквіка і містера Тапмена, а, вирішивши таке, убралася в шаль та капелюш і подалася просто до міського голови.

Джордж Напкінс, есквайр, був міський голова й головний суддя в місті. Цього ранку він перебував у стані величезного збудження та гніву, бо в місті знявся заколот — всі учні найбільшої школи змовилися потрощити шибки у вікнах одної нездатливої перекупки яблук, обсвистали педеля й вибили поліцію — підстаркуватого джентлмена в ботфортах, викликаного придушити повстання, що було його фахом на протязі щонайменше півстоліття. Містер Напкінс сидів у себе в кабінеті, велично зсунувши брови й киплячи від гніву, коли йому доповіли, що якась леді хоче бачити його в дуже важливій приватній справі. Містер Напкінс прибрав загрозливо-спокійного вигляду й наказав увести леді. Наказа, як і всі розпорядження імператорів, суддів та інших можновладців, виконали негайно, і схвильовану міс Вісерфілд було приставлено до кабінету.

— Мазле! — промовив суддя.

Мазл був кур'єр з надзвичайно довгим тулубом і короткими ногами.

— Мазле!

— Тут, ваша ясновельможність.

— Поставте стілець і залиште кімнату!

— Слухаю, ваша ясновельможність.

— Прошу, мадам, у чім ваша справа? — спитав суддя.

— Це — дуже прикра історія, сер, — вагалася міс Вісерфілд.

— Дуже можливо, мадам, — погодився суддя. — Заспокойтесь трохи, — тут містер Напкінс доброзичливо глянув на леді, — і скажіть, що привело вас до мене, — тут суддя переміг людину: містер Напкінс знову мав неприступний вигляд.

— Мені страшенно неприємно, сер, приходити до вас із такою звісткою, але я боюся, що тут має відбутися дуель.

— Тут? — не зрозумів суддя. — Де тут, мадам?

— В Іпсвічі.

— В Іпсвічі, мадам! Дуель в Іпсвічі! — мало не задихнувся суддя. — Неможливо, мадам. Нічого подібного в Іпсвічі ніхто не вигадає. Та чи знаєте ви, мадам, про діяльність місцевої адміністрації? Чи чули ви, мадам, як четвертого травня цього року я з шістьма констеблями кинувся між двох боксерів і, наражаючись на смертельну небезпеку загинути жертвою пристрасти розлюченого натовпу, не попустив кулачної бійки між представниками Мідлсекса й Сафолка? Дуель в Іпсвічі, мадам! Не думаю. Я не думаю, — міркував суддя, — щоб знайшлось у нас двоє людей, які дозволили б собі порушити спокій цілого міста.

— На нещастя, повідомлення моє цілком підставне, — сказала леді. — Я сама була присутня, коли вони сперечалися.

— Щось таке просто неймовірне, — дивував суддя. — Мазле!

— Тут, ваша ясновельможність.

— Пришліть сюди містера Джінкса. Мерщій!

— Слухаю, ваша ясновельможність.

Мазл вийшов, і за хвилинку в кабінет увійшов блідий, гостроносий, не дуже тілистий, бідно одягнений клерк середнього віку.

— Містер Джінкс! — промовив суддя.

— Сер, — обізвався містер Джінкс. — Леді повідомила мене, містер Джінкс, що в місті у нас має відбутись дуель.

Не знавши, як саме слід реагувати на таке повідомлення, містер Джіякс ніяково посміхнувся.

— Чого ви смієтесь, містер Джінксе? — спитав суддя.

Містер Джінкс миттю став серйозний.

— Ви — дурень, містер Джінкс, — сказав суддя.

Містер Джінкс принижено глянув на видатну особу й прикусив кінчик пера.

— Ви вбачаєтє в цьому повідомленні щось смішне, містер Джінкс? — вів далі суддя, — а я скажу вам, що сміятись тут нема з чого.

Зголоднілий Джінкс зідхнув, немов переконався, що дійсно сміятись нема з чого, і, діставши наказа занотувати свідчення леді, сів і почав записувати.

— Цей Піквік — головний заводець, скільки я розумію? — зрезюмував суддя, коли свідчення було записано.

— Так, — ствердила леді.

— А другий бунтівник… як його ім'я, Джінксе?

— Тапмен, сер.

— Другий — то Тапмен?

— Так.

— А другий дуеліст, ви кажете, зник, мадам?

— Зник, — трохи закашлялась леді.

— Добре. Ці два шибайголови, очевидно, приїхали з Лондону, щоб зводити підданців його величности. Вони думають, що на такому віддаленні від столиці десниця правосуддя не діє. Ми їм покажемо, як вона не діє. Заготуйте ордери на арешти, Джінксе. Мазле!

— Тут, ваша ясновельможність.

— Грамер унизу?

— Так, ваша ясновельможність.

— Пришліть його нагору.

Підлесливий Мазл ретирувався й зараз же повернувся в супроводі літнього джентлмена в ботфортах. Головними ознаками його були: ніс у формі пляшки, хрипкий голос, тютюнового кольору сурдут і блудні очі.

— Грамере! — сказав суддя.

— Я, ваша яс-ожність.

— В місті тепер спокійно?

— Цілком, ваша яс-ожність. Населення заспокоїлось, хлопці пішли грати в крикет.

— Діяти можна тільки рішучими засобами, Грамере, — переконаним тоном промовив суддя. — Якби не вважали на урядовців його величности, у нас безперестанку був би заколот. Коли цивільна влада не може захистити вікна, Грамере, військові сили мусять захищати цивільну владу… і вікна теж. Це, здається, одна з підвалин конституції, містер Джінкс?

— Так точно, сер, — ствердив Джінкс. Чудово, — сказав суддя, підписуючи ордери. — Грамере, ви приведете цих осіб до мене сьогодні ж по обіді. Знайдете ви їх у готелі „Великого Білого Коня“. Беріть допомогу й мерщій виконуйте розпорядження. Мазле!

— Тут, ваша ясновельможність.

— Проведіть леді з кабінету.

Міс Вісерфілд подалась до готелю глибоко вражена розумом та вченістю судді. Містер Напкінс подався снідати. Містер Джінкс подавсь у міркування, бо йому, крім софи у вітальні кватировласниці, не було куди подаватись. А містер Грамер подавсь виконувати розпорядження судді, щоб змити образу, вчинену ранком йому і другому представникові його величности — педелеві.

Поки переводилось рішучі та грізні готування, що мали на меті забезпечити порядок у королівстві, містер Піквік і його друзі, не мавши й гадки про всі ці важливі події, спокійно сиділи за обідом і дружньо розмовляли. Містер Піквік, на велику втіху товариства, а надто містера Тапмена, саме оповідав про свої пригоди минулої ночі, коли двері відчинилися, і в кімнату зазирнула чиясь фізіономія.

Поведінка містера Грамера була суто фахівська, але разом із тим і своєвірна. Поперше, увійшовши в кімнату, вія зачинив двері на засув; подруге, старанно вилоснив бавовняною хусточкою свою голову й обличчя; потретє, поклав свого капелюша з бавовняною хусточкою всередині на найближчий стілець і, вчетверте, витяг з внутрішньої кишені фрака коротеньку булаву з брондзовою коронкою на кінці і з тогосвітнім виглядом поманив нею містера Піквіка.

Перший зламав мовчанку містер Снодграс. Він суворо глянув на містера Грамера й енерґійним тоном сказав:

— Це — приватне приміщення, сер. Приватне приміщення.

— Ніяких приватних приміщень для представника його величности, коли він пройшов уже вхідні двері. Так каже закон. Дехто каже, нібито кватира кожного англійця — то його замок. Дурні вигадки.

Піквікці в замішанні перезирнулися.

— Хто тут, містер Тапмен? — спитав Грамер. Про містера Піквіка він навіть і не звідався, бо інтуїтивно вгадав його відразу.

— Я — Тапмен, — озвався цей джентлмен.

— А я — закон, — одрекомендувався містер Грамер.

— Як? — не зрозумів містер Тапмен.

— Закон, — повторив містер Грамер, — закон; влада цивільна й виконавча, коли хочете знати мій титул. А ось мої уповноваження. Бланок на Тапмена, бланок на Піквіка — за порушення спокою нашого владаря Короля. Документи всі в порядкові. Я арештую вас, Піквіке, і вас, Тапмене.

— Що ви хочете сказати цими нахабними фразами? — аж підскочив містер Тапмен. — Геть з кімнати!

— Галло! — згукнув містер Грамер, розважливо відступаючи до дверей і відчиняючи їх пальця на два. — Даблі!

— Тут, — одповів голос з коридора.

— Вперед, Даблі!

По цих владних словах здоровезний чолов'яга футів шести на зріст протиснувся у двері, ввесь почервонівши з напруги.

— Решта наших тут, Даблі? — спитав містер Грамер.

Даблі, що не любив говорити, мовчки хитнув головою.

— Розпорядіться, щоб увійшли, Даблі.

Містер Даблі розпорядився, і в кімнату ввалили півдванадцятка людей, всі з коротенькими булавами, прикрашеними брондзовою короною. Містер Грамер сховав свою булаву й подивився на містера Даблі. Містер Даблі сховав свою булаву й подивився на свій загін. Загін сховав їхні булави й подивився на панів Піквіка та Тапмена.

Містер Піквік і його наслідувачі звелися на ноги всі як один.

— Що позначає цей обурливий набіг на моє приватне помешкання? — спитав містер Піквік.

— Хто насмілиться заарештувати мене? — сказав містер Тапмен.

— Що вам треба тут, негідники? — скрикнув містер Снодграс.

Містер Вінкл не сказав нічого, але глянув на містера Грамера таким оком, що будь у того хоч скількинебудь чутливости, він мусив би вмерти відразу. Але на нього той погляд не справив ні щонайменшого вражіння.

При всій своїй повазі до конституційної влади містер Піквік енерґійно запротестував проти пропозиції з'явитись на вулиці, оточеному поліцаями, наче звичайний карний злочинець. Містер Грамер не менш рішуче відмовився дозволити містерові Піквікові йти по противному нішоходу, навіть взявши наперед слово, що він простуватиме до судді. А містер Піквік і містер Тапмен удвох одмовилися взяти на себе витрати на кеб, який був єдиним пристойним снособом пересування. Бесідники розпалювались. Дилема здавалася непереможною. Аж тут, коли виконавча влада збиралась усунути всі заперечення містера Піквіка й розв'язати задачу, приставивши його до суду на руках, комусь спала на думку блискуча ідея: згадали, що на задвірку готелю валяються старі ноші.

Зроблені колись на замовлення одного подагричного джентлмена, вони чудово могли б заступити новітніший портшез для містера Піквіка і містера Тапмена. Ноші принесли. Піквік і Тапмен югнули в середину й запнули з обох боків завіси. Пару носіїв шукали недовго, і похід вирушив у цілковитому порядкові. Поліцаї оточували екіпаж; містер Грамер і містер Даблі, тріюмфуючи, вели перед; містер Снодграс і містер Вінкл ішли підруч зараз же за ношами; іпсвічські цікаві становили ар'єрґард.

Численні вигуки захоплення й похвали вітали містера Грамера, що з булавою в руці виступав на чолі походу, і серед цих проявів громадського співчуття валка повільно й врочисто посувалась наперед.

Містер Велер у ранковій робочій курті з перкалевими рукавами тільки но відбув подорож до таємничого будинку з зеленим парканом і, не спосудившись, вертав назад, коли увагу його взяв на себе величезний натовп, що оточував якийсь предмет, дуже подібний до портшеза. Бажаючи розважитись трохи після своєї невдачі, він спинився подивитись, а почувши, як гомонить та регочеться юрба, і собі почав що сили кричати та сміятись.

Повз його пройшов містер Грамер, пройшов містер Даблі, пронесли ноші, пройшли вартові, а Сем усе гукав разом із натовпом і вимахував своїм капелюшем, немов і справді йому було страх як весело. Несподівано безпосередньо за ношами та їхнім екскортом він побачив
Містер Велер атакує виконавчу владу Іпсвіча
знайомі постаті панів Снодграса та Вінкля і враз спинився.

— Що трапилося, джентлмени? — закричав Сем. — Кого посадовили вони в цю покійну сторожеву будку?

Обидва джентлмени разом відповіли щось, але їхніх слів за гамором не було чути.

— Кого? — перепитав Сем.

Знову якась спільна відповідь. На цей раз Сем, дарма що не розібрав слів, з поруху губ здогадався, що вони вимовили магічне ім'я „Піквік“.

Цього було досить. За хвилину Сем протиснувся крізь натовп, порозіпхав вартових, спинив носіїв і підступив до ставного Грамера.

— Слухайте ви, старий добродію, — мовив Сем, — кого це ви запхали в ту штуку?

— Назад! — крикнув містер Грамер, що його самоповага, як і у багатьох великих людей, зростала значно швидше, ніж його популярність.

— Дайте йому раз, коли він не відчепиться, — порадив містер Даблі.

— Дуже вдячний вам, старий добродію, — анітрохи не замішався Сем, — що ви ласкаво звернули на мене увагу. А ще більше вдячний іншому джентлменові, шо, здається, втік з трупи велетнів за його доброзичливу пораду. Тільки, як ви нічого не маєте проти, я волів би дістати відповідь на своє запитання. Як ся маєте, сер? — протекторським тоном звернувся він до містера Піквіка, що визирав з переднього віконця.

Містер Грамер, занімівши з обурення, витяг з кишені булаву з короною і вимахував нею перед Семовим носом.

— А, — сказав Сем, — гарненька штучка; надто корона… скидається на справжню.

— Назад! — гримнув нарешті розлючений містер Грамер і, щоб надати більшої сили наказові, рукою з булавою ткнув Сема в груди, а другою рукою вхопив його за комір. Містер Велер, одповідаючи на цю люб'язність, кинув містера Грамера на землю, попередньо з чемности примістивши під нього одного з носіїв.

Був то напад божевілля, що приходить іноді, коли бачиш несправедливість, чи то відвага містера Сема надихнула містера Вінкля, ми не знаємо. Знаємо тільки, що не встиг містер Грамер упасти, як Вінкл завзято атакував маленького хлопчика, що стояв коло нього. Не бажаючи, як справжній християнин, застукати ворога розполохом, містер Снодграс попередив, що зараз починає, і невимушено заходивсь знімати фрак. Його зараз же оточили й заарештували, і ми мусимо сказати, що ні він, ні містер Вінкл не зробили ні найменшої спроби звільнитись самі або звільнити містера Велера, що після запеклої боротьби примушений був здатись потужнішому ворогові. Похід вишикувався знову. Носії стали на свої місця, і всі пішли далі.

Обурення містера Піквіка підчас цих подій не можна списати. Він бачив, як Сем розкидував на всі боки вартових, але більше нічого не міг бачити, бо дверці не відчинялися, а запони не відслонялися. Нарешті, за допомогою містера Тапмена йому пощастило виважити покрівлю портшеза. Тоді, стеребкавшись на сідало і спираючись рукою на плече Тапменове, славетний муж звернувся до юрби з промовою, розповів про неприпустиме з ним поводження і просив запам'ятати, що на його слугу напали на першого. Так вони й добулись до будинку судді: носії бігцем, бранці назирцем за ними, містер Піквік провіщаючи, а натовп — галасуючи.