Посмертні записки Піквікського клубу/II
| ◀ I | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов II |
III ▶ |
|
|
Сонце — найпунктуальніший слуга всього світу — тільки встало й почало своїм промінням освітлювати ранок тринадцятого травня тисяча вісімсот двадцять сьомого року, коли, наче друге сонце, прокинувся від сну містер Піквік і, відчинивши вікно своєї кімнати, глянув униз. Госвелська вулиця була під його ногами; Госвелська вулиця, скільки кинути оком, була з правого боку; Госвелська вулиця слалася ліворуч; Госвелська вулиця була й через дорогу. „Такі вузькі погляди“, подумав містер Піквік, „і в тих філософів, що задовольняються вивченням речей, які лежать просто перед ними, і не шукають істини, прихованої трохи ззаду. Подібно до них міг би й я обмежити себе спостереженнями Госвелської вулиці, не силкуючись навіть дійти незнаних країн поза нею“. І, висловивши таку цінну думку, містер Піквік заходився засувати себе в убрання, а свої вбрання — в портплед. Великі люди зрідка дбають про свій туалет. Поголитись, одягтись, просякнутись кавою взяло в його небагато часу, і за годину містер Піквік підійшов уже до рогу Сен-Мартінської вулиці. В руках у нього був портплед, в кишені пальта — прозорна труба, а з кишені камізельки — записна книжка, готова сприйняти кожне відкриття, аби воно було гідне запису.
— Кеб! — сказав містер Піквік.
— Тут вони, сер, — згукнув чудернацький екземпляр у веретяному костюмі й веретяній таки фартушині, що, з мосяжевими бляхою та номерком на шиї, здавалось, був закаталогізований в якійсь збірці диковин. То був перевізник. — Тут вони, сер. Під'їзди, візнику! — Черговий візник вийшов з шинку, де він палив свою вранішню люльку, і незабаром містера Піквіка разом із його портпледом було кинуто в екіпаж.
— Голден-Крос, — сказав містер Піквік.
— І ціна йому всього — шилінг, Томе! — до відому свого друга перевізника з серця крикнув фурман, од'їздячи.
— Скільки років вашому коневі, голубчику? — спитав містер Піквік.
— Сорок два, — відповів візник, скоса поглядаючи на нього.
— Що? — вигукнув містер Піквік, хапаючись за свою записну книжку.
Візник повторив попереднє свідчення. Містер Піквік допитливо втупив очі в його обличчя, але той не змінився на виду, і джентлмен занотував його слова.
— А скільки часу їздите ви ним не розпрягаючи? — далі містер Піквік, шукаючи нових відомостей.
— Два-три тижні, — відповів чоловік.
— Тижні! — верескнув здивований містер Піквік, записна книжка з'явилась знову.
— Він живе в Пентонвілі, — холодно пояснив візник, — але ми не зчаста тримаємо його вдома, бо він занадто кволий.
— Не тримаєте вдома через кволість? — розгублено перепитав містер Піквік.
— Він завжди падає, коли вивести його з кеба; ми дуже цупко прив'язуємо його до голобель, і тоді він не може впасти. До того ж задня пара коліс у нас на кебі більшого розміру, ніж звичайно. Вони штовхають коня, і він мусить бігти, бо не може спинитись.
Містер Піквік записував свідчення візника до останнього слова, сподіваючись доповісти про них у клубі на доказ незвичайної життєвости коней за відповідних умов. Запис був майже закінчений, коли вони під'їхали до Голден-Кроса. Візник зіскочив з передка. Висів з екіпажу й містер Піквік. Містер Тапмен, містер Снодграс і містер Вінкл, що нетерпляче чекали прибуття свого славетного ватажка, підбігли привітати його.— Ось ваші гроші, — сказав містер Піквік, подаючи фурманові шилінга.
І як же здивувався вчений муж, коли ця навіжена особа кинула монету на брук і в дуже мальовничих виразах зажадала, щоб їй зробили приємність, дозволивши одлупцювати тут же містера Піквіка.
— Ви — божевільний! — сказав містер Снодграс.
— Або налигалися, — висловив думку містер Вінкл.
— Або і те, і друге, — зауважив містер Тапмен.
— Виходьте! виходьте всі четверо! — запрошував стрибаючи на всі боки, наче був на пружинах, візник, і боксуючи тимчасом у повітря.
— От сміху! — гукали з півдванадцятка візників, що стояли на біржі. — Ану, дай їм, Семе! — і вони із задоволеним виглядом оточили компанію.
— Чого там такий ґвалт, Семе? — спитав якийсь добродій з чорними перкалевими закарвашами на рукавах.
— Ґвалт! — відказав візник. — А навіщо йому мій нумер!
— Та мені зовсім не потрібний ваш нумер! — здивувався містер Піквік.
— Хто ж повірить цьому? — відказав фурман, апелюючи до натовпу. — Ви ж знаєте, цей шпигун, сидівши у мене в кебі, занотував не тільки мій нумер, а й записав усі мої слова у якусь штуку („записна книжка!“ — майнуло в голові містера Піквіка).
— А чи й справді він записував? — втрутився якийсь візник.
— Авжеж записував, — настоював перший, — а потім прикликав ще й трьох свідків. Та я дам йому добру науку, нехай і мені за те дадуть шість місяців. Виходьте!
І візник, зневажаючи свою особисту власність, кинув на землю капелюша, збив окуляри містера Піквіка, другим ударом атакував його в ніс, а за одним заходом штовхнув і в груди, третім загилив у око містерові Снодграсові, четвертим — для відмінности — дав стусана з живіт містерові Тапменові. Потім він покрутився на бруці, кинувся знову на пішоход і нарешті відбив чималу порцію духу з тіла містера Вінкля. І все це протягом якихось шести секунд.— Де полісмен? — заволав містер Снодграс.
— Під смок їх! — запропонував продавець гарячих пиріжків.
— Ви за це відпокутуєте! — прохрипів, задихаючись, містер Піквік.
— Шпигуни! — ревла юрба.
— Виходьте! — гукнув візник, безнастанно боксуючи.
Натовп до того часу був тільки пасивними глядачами, але, довідавшись, що це шпигуни, всі жваво почали коментувати та доповнювати пропозицію пиріжника. Трудно сказати, яких зачіпних вчинків могли вони допуститись, якби несподіване з'явлення новоприбулої особи не поклало край усьому цьому гармидерові.
— Що у вас тут за шум? — спитав якийсь доволі високий і худорлявий молодий чоловік, раптом вихватившись з диліжансової контори.
— Шпигуни! — знову закричала юрба.
— Ми — зовсім не шпигуни, — промовив містер Піквік тоном, що мусив був переконати кожного безстороннього слухача.
— А, не шпигуни, кажете ви, не шпигуни? — повторив молодий чоловік, звертаючись до містера Піквіка і проторовуючи собі дорогу крізь натовп за допомогою нехибних штовханів ліктями в обличчя його складових частин.
Вчений муж поквапився пояснити йому, в чім справа.
— Тоді ходім! — сказав той, силоміць тягнучи за собою містера Піквіка і безупинно плескаючи язиком. — Нумер 924, беріть свої гроші і забирайтесь звідси… поважний джентлмен… особисто знаю його… то все — дурнячі вигадки… сюди, сер… де ваші приятелі?.. Звичайне непорозуміння, як я бачу… не звертайте уваги… неприємний випадок… трапляється і в найкращих родинах… не журіться… все буде гаразд… візьміть його… дайте йому типцю… хай знає, клята шельма… — І, не припиняючи розмотувати з надзвичайною швідкістю клубок своїх зауважень, незнайомий у супроводі містера Піквіка та його друзів, що йшли слідком за ним, прокладав собі шлях до залі в конторі диліжансів..jpg)
І незнайомий, не зводячи духу, одним ковтком хильнув з півпінти димучого бренді з водою і простягнувся в кріслі з такою байдужістю, ніби не трапилось нічого незвичайного.
Поки його компаньйони клопотались, складаючи подяку новому знайомому, містер Піквік на дозвіллі роздивлявся на його вбрання і зовнішність. Він був майже середнього зросту, але через свою сухорлявість і довгі ноги здавався вищим. Зелений фрак був шикарним костюмом, коли в моді були ластів'ячі хвости, але тоді він, напевно, прикрашав значно коротшу людину, бо засмальцьовані та приношені закарваші ледве доходили йому до долоней. Зелений фрак був защібнутий на всі ґудзики, через що спина його наражалась на постійну небезпеку лопнути. Клапоть вицвілої матерії закривав йому шию, де не помічалося й ознак комірчика.
Облиплі чорні штани, у багатьох місцях заплямовані масним, що свідчило за їхню довговічну службу, штрипками притягались до стоптаних і полагоджених черевиків, аби прикрити брудні білі карпетки, які, не вважаючи на це, виразно було бачити. Кучері довгого чорного волосся недбайливо вибивалися з-під піднятих угору крис старого капелюша, а між рукавичок і закарвашів вилискувало голе тіло. Обличчя було бліде й худорляве, але всю його поставу просякав незписуваний вираз незмірної безсоромности та безмежної самовпевнености.
Така була людина, що її містер Піквік спершу розглядав крізь свої окуляри, а потім, коли його друзі знесилились, найдобірнішими виразами почав і собі дякувати за допіру вчинену їм послугу.— Не турбуйтесь, — перебив йому мову незнайомий, — понаказувано досить… більше не треба… Ловкий хлопець той візник… уміє поратись із своєю п'ятірнею. Але на місці вашого друга в зеленій куртці… будь я проклятий… скрутив би я йому в'язи… свиня така… й пиріжник не кращий… ніякої ріжниці…
Цю, чудово зв'язану, промову перебило з'явлення кондуктора з диліжанса на Рочестер, який сповістив, що „Комодор“ готовий до від'їзду і зараз рушає.
— Комодор! — схопився з стільця незнайомий. — Мій диліжанс… За місце заплачено… одне надвірнє… Заплатіть за бренді з водою… У них не буде решти з п'яти шилінгів… погане срібло… дають ґудзики… не хочу… не пройде… га? — і він хитрувато похитав головою.
Сталося так, що містер Піквік і три його компаньйони поклали зробити першу зупинку в Рочестері. Отже, повідомивши свого нового знайомого, що прямують до того ж таки міста, вони погодились і собі взяти місця на імперіялі, де всім їм можна було б сидіти вкупі.
— Деріться! — сказав незнайомий, допомагаючи містерові Піквікові лізти на дах диліжанса з похапливістю, що зовсім не пасувала до його статечного вигляду.
— У вас нема багажу, сер? — спитав кондуктор.
— У кого? в мене? Ось пакунок в брунатному папері; це й усе… решту послав водою… ящики, залізні скрині… здоровезні, як будинки… і важкі, важкі до біса… — одповів незнайомий, силкуючись утиснути в кишеню пакунок, звідки зрадливо виглядали одна сорочка і одна хусточка.
— Голови, голови, бережіть голови! — гукнув балакучий пасажир, коли вони проїздили під низьким склепінням воріт, що за тих часів становили вхід до кожної поштової станції. — Жахне місце… страшні речі… якось… п'ятеро дітей і мати… висока жінка, їла сендвіч… забула про ворота… Трах!… лясь! діти дивляться… мати без голови… тримає в руках сендвіча… не має рота, куди покласти… голова родини… жах, жах! Дивитеся на Вайтгол, сер?.. чудове місце… маленькі віконечка… мабуть, і там упала чиясь голова… з необачности… га, сер?— Я міркую, — сказав містер Піквік, — про дивну мінливість долі людської.
— Філософ, сер?
— Спостерігач натури людської, сер, — одповів містер Піквік.
— Так саме, як і я. Багато єсть таких, кому нема чого робити, ще більше — їсти. Ви поет, сер?
— У мого друга Снодграса видатні поетичні здібності.
— Так саме, як і в мене… Епічна поема в десять тисяч рядків… про липневу революцію… склав одним махом… Марс уночі, Аполон — удень… рушниця стріляє, ліра співає.
— А ви були присутні при цій славетній події, сер? — спитав містер Снодграс.
— Присутній! я думаю… заряджаю мушкет… в голові наче стрільнуло… ідея!.. біжу до винниці… записую… знову назад… бац, бац!.. нова ідея… знову до винниці… перо й чорнило… знову назад… бах, бах!.. благородні часи, сер. Ви спортсмен, сер? — зненацька повернувся він до містера Вінкля.
— Трохи, сер.
— Чудова річ, сер, чудова річ! З собаками, сер?
— Тепер, ні.
— А! вам слід було б мати собак… чудові тварини… розумні… одного разу мій собака… пойнтер… феноменальний інстинкт… одного дня ми з ним полювали… входжу за паркан… свищу… собака стоїть… свищу знову… Понто! — не йде, як колода… кличу: Понто, Понто! — і не ворушиться, наче закам'янів… виглядаю — дивиться на надпис на паркані: „Сторожа буде стріляти кожного собаку, що ввійде за загорожу“… і не пішов… Дивний собака… цінний собака…
— Ориґінальний випадок, — зауважив містер Піквік. — Дозвольте, я занотую його.
— А, прошу, сер, прошу дуже… ще сто анекдотичних випадків з цим псом. Чудова дівчинка, сер? (на адресу містера Тапмена, що на той час обдаровував антипіквікськими поглядами молоду жінку на вулиці).
— Дуже!.jpg)
— А ви були в Еспанії, сер? — спитав містер Тапмен.
— Жив там багато років.
—Багато перемог?
— Перемог? Тисячі! Дон Боляро Фіціг… вельможна… дочка одиначка… донья Хрістіна… розкіш… шалено кохала мене… жорсткий батько… улюблена донька… гарний англієць… донья Хрістіна в розпачі… синя кислота… у мене в портпледі смок для шлунку… робимо операцію… старий Боляро в одчаї згоджується, щоб ми одружилися… з'єднує руки, плаче гіркими… романтична історія… дуже.
— А леді тепер в Англії? — зацікавився містер Тапмен, що на його опис гарних прикмет дівчини справив могутнє вражіння.
— Померла, сер, померла, — відповів незнайомий, прикладаючи до правого ока залишок старої перкалевої хусточки. — Не допоміг і смок… кволий організм… спокутна жертва.
— А її батько? — спитав поетичний Снодграс.
— Гризота сумління й нудьга… — відповів незнайомий. — Раптом зникає… в місті тільки про це й мови… шукають скрізь… наслідків ніяких… зненацька водограй у сквері перестає бити… минають тижні… все не робить… наймають робітників вичистити його… спускають воду… і в головній трубі знаходять мого тестя, а в правому чоботі — всю сповідь… його витягли, і водограй забив знову, як і давніш.
— Дозволите мені записати цю романтичну історію, сер? — сказав глибоко розчулений містер Снодграс.
— Звичайно, сер, звичайно… ще п'ятдесят таких, коли хочете… дивовижне життя в мене… справжній роман… не дуже незвичайне, але цікаве… — і чужинець провадив свої монологи далі, аж доки диліжанс під'їхав до дверей готеля „Бик“ на головній вулиці Рочестера.
— Ви спиняєтесь тут, сер? — спитав містер Натанієл Вінкл.— Тут? ні… але вас раджу… добрий готель… вигідні ліжка… я спиняюсь у Райта… сусідній будинок… дорого, страшенно дорого… півкрони, як тільки глянеш на швайцара… коли обідаєш у знайомих, беруть більше, ніж стало б пообідати в їхньому ресторані… чудні хлопці… дуже.
Містер Вінкл повернувся до містера Піквіка і прошепотів кілька слів; шепіт перейшов од містера Піквіка до містера Снодграса, од містера Снодграса — до містера Тапмена. Всі, погоджуючись, похитали головами.
— Цього ранку ви зробили нам величезну послугу, сер, — звернувся до незнайомого містер Піквік. — Дозвольте нам, на ознаку вдячности, просити вас ласкаво пообідати з нами.
— З великою охотою… не хочу ставити свої умови, але жарена курка з печерицями… надзвичайна річ… на яку годину?
— Зараз подумаємо, — відповів містер Піквік. — Тепер — коло третьої. Скажімо, о п'ятій?
— Це підходить мені якнайкраще, — промовив незнайомий. — Так о п'ятій рівно?.. Бувайте.
Піднявши капелюша на кілька цалів од голови і недбало наклавши його знову трохи на-бакир, незнайомий з брунатним пакунком у кишені похапцем вийшов з двору й побрався Головною вулицею.
— Очевидно, бачив багато країн і звик спостерігати і людей, і речі, — зауважив містер Піквік.
— Хотів би я подивитись на його поему, — сказав містер Снодграс.
— А я на його собаку, — промовив містер Вінкл.
Містер Тапмен не сказав нічого, але він згадав донью Хрістіну, шлунковий смок та водограй, і на очі йому набігли сльози. О п'ятій рівно прийшов незнайомий, а невдовзі по його приході подали й обід. Він збувся свого брунатного пакунка, але не змінив нічого в своєму вбранні і став, скільки було можливо, ще більш говіркий.
— Що це? — спитав він, коли слуга зняв покришку з одної з мисок.
— Камбала, сер.
— Камбала… ага!.. надзвичайна риба… її „завжди присилають з Лондону… Власники ресторанів улаштовують політичні обіди… вагони камбали… десятки кошів… хитрющі хлопці… Склянку вина, сер!
— З охотою, — сказав містер Піквік; і незнайомий спершу з ним, потім із містером Снодграсом, випив потім із містером Тапменом, потім із містером Вінклем і нарешті з усім товариством разом, і робив це майже так саме швидко, як говорив.
— Що то в біса за метушня у вас на другому поверсі? — спитав чужинець, — тягнуть нагору лави… бігають теслі… лямпи, склянки, гарфа… Що це буде?
— Баль, сер, — відповів слуга. — Добродійний баль, сер.
— Чи багато в цьому місті гарних жінок? не знаєте, сер? — зацікавився містер Тапмен.
— Надзвичайно… маса… Кент, сер… кожен знає Кент.… яблука, вишні, хміль і жінки… Склянку вина, сер!
— З великою приємністю, — одказав містер Тапмен. Незнайомий налляв і спорожнив.
— Дуже хотілося б одвідати цей баль, — відновив стару тему містер Тапмен. — Страшенно!
— Білети в буфеті, сер, — вкинув слово слуга, — по півгінеї за білет.
— А, вже починається, — нашорошив вуха незнайомий. — Чуєте, скрипки?… а тепер гарфа… поїхали! — Різноманітні звуки, що долинали згори, сповіщали про початок першої кадрилі.
— Як би мені хотілося піти туди! — повторив містер Тапмен.
— Хотів би й я, — сказав чужинець, — клятий багаж ще не прийшов… здоровезні ящики, а одягти нема чого… дивно, чи не правда?
Загальна добродійність була одною з найтиповіших рис удачі всіх піквікців, але ніхто з них не додержував цього благородного принципу так ревно, як містер Тапмен. Кількість згадуваних у протоколах Товариства випадків, коли добрячий джентлмен посилав до інших членів клубу людей, що потребували грошової або речової допомоги, просто неймовірна.
— Я з радістю позичив би вам свій костюм, — сказав містер Тапмен, — але ви скорше худорляві, а я…— А ви — скорше гладун, — засміявся незнайомий. — Ану, ще по склянці!
— Але якщо мій костюм заширокий для вас, — додав містер Тапмен, — то, мабуть, костюм мого друга містера Вінкля буде вам більше до міри?
Незнайомий перебіг очима по поставі містера Вінкля, і його обличчя виявляло цілковите задоволення, коли він промовив: „Підійде, як улипне“.
Містер Тапмен озирнувся навкруги. Вино, що вже вплинуло снотворчо на містера Снодграса і містера Вінкля, починало діяти й на почуття містера Піквіка. Голова його схилилась на груди, і невпинне хропіння, перериване подеколи харчанням, було єдиною чутною ознакою його присутности.
— Кімната Вінкля поруч із моєю, — сказав містер Тапмен. — Коли б його й розбудити тепер, він однаково не второпає, чого ми від нього хочемо. Але я знаю, що нього в валізі єсть фрачна пара. Якщо ви одягнете її на баль і знімете, коли ми повернемось, то я можу покласти її на місце так, що він і не помітить.
— Надзвичайно, — захопився незнайомий. — Знаменитий плян… кляте становище… мати чотирнадцять фрачних пар у багажі і бути змушеним убиратися в чужий фрак… але ідея чудова… дуже!
— Треба ж купити білети, — зауважив містер Тапмен.
— Не варто міняти гінею, — сказав незнайомий, киньмо монету, кому платити за обох… кидайте… я ставлю на жінку. — Соверен упав, і вийшов дракон, що з чемности його звуть жінкою.
Містер Тапмен подзвонив, загадав купити білети й принести свічки до себе в кімнату. За чверть години незнайомий красувався в фрачній парі містера Натаніеля Вінкля.
— Це — новий костюм, — пояснював містер Тапмен, поки той із видимим задоволенням милувався з себе в свічаді. — Перший, зроблений уже з ґудзиками нашого клубу, — і він показав своєму компаньйонові великі позлочені ґудзики з портретом містера Піквіка посередині і з ініціялами П. К. обабіч.
— П. К., — міркував незнайомий, — дивна штука… вид старого — і П. К.… Що то за знак, ці літери? мабуть, предурнячий костюм? га?Містер Тапмен, задихаючись од обурення, роз'яснив таємничі ініціяли.
— Трохи короткий у талії, — сказав незнайомий, вихиляючись перед свічадом, щоб побачити ґудзики, що замість попереку були в його на половині спини. — Так, як одяг у листонош… кумедний одяг… шиють за контрактом, не беручи міри… призначення долі… всі високі одержують короткі вбрання, а короткі — дістають довгі. — Правлячи своєї, новий компаньйон містера Тапмена убрався в костюм містера Вінкля і в супроводі містера Тапмена зійшов сходами до залі, де відбувався баль.
— Як ваші імена, сер? — спитали їх коло входу. Містер Тресі Тапмен ступив був наперед, щоб оголосити своє, але незнайомий випередив його.
— Ніяких імен. Не треба називати себе, — прошепотів він. — Невідомі… прізвища, зрештою, дуже хороші, але не бучні… надзвичайні прізвища для невеличкої компанії, але тут, у такому товаристві, не справлять ніякого вражіння… інкогніто… джентлмени з Лондону… знатні чужинці… яка ріжниця? — Двері розчинилися, містер Тресі Тапмен з незнайомим увійшли в залю.
Музика заграла фінала; танцюристи й танцюристки пішли в прохідку по кімнаті; наші приятелі, ставши в куток, заходились роздивлятись публіку.
— Інтересні жінки, — зауважив містер Тапмен.
— Пождіть хвилинку, — озвався незнайомий. — Це — дрібниця… аристократія ще не приїхала… чудернацьке місто… Вищі службовці з корабельні не визнають нижчих… Нижчі гребують дрібними поміщиками… дрібні поміщики зневажають крамарів… а урядовці не визнають нікого.
— Що то за білявий хлопчисько з манюсінькими оченятами в такому смішному костюмі? — запитав містер Тапмен.
— Ша! тихо, прошу… манюсінькі оченята… смішний костюм… хлопчисько… прапорщик 97-го полку… шановний Вілмот Снайп… люди хороших родів, ті Снайпи… дуже.
— Сер Томас Клябер, леді Клябер і міс Клябер! — грімним голосом згукнув чоловік коло дверей. З'явлення високого джентлмена у блакитному фраці з блискучими ґудзиками, огрядної дами в блакитній атласовій сукні й двох молодих леді такого ж розміру і в однакових модних вбраннях викликало в залі велику сенсацію.
— Урядовець… начальник корабельні… видатна людина… навдивовижу видатна людина… — коментував незнайомий, поки весь добродійний комітет супроводив містера Томса Клябера з родиною на почесні місця в залі. Шановний Вілмот Снайп з іншими благородними джентлменами згромадились там, щоб привітати панночок Клябер, а сер Томас Клябер, гордовито випроставшись, велично позирав на товариство поверх своєї чорної краватки.
— Містер Смісі, місіс Смісі і міс Смісі! — знову сповістили коло дверей.
— Що то за Смісі? — звідався містер Тапмен.
— Якийсь службовець з корабельні, — сказав незнайомий. Містер Смісі шанобливо схилився перед сером Клябером, а той відповів досить поблажливим поклоном. Леді Клябер глянула в лорнетку на місіс Смісі та її дочок, а місіс Смісі своєю чергою байдужно глянула на дам, чоловіки яких зовсім не служили на корабельні.
— Полковник Балдер, місіс Балдер і міс Балдер!
— Начальник залоги, — сказав незнайомий, відповідаючи на запитливий погляд свого компаньйона.
Панни Клябер тепло привітали панну Балдер. Зворушливу зустріч пані Балдер з леді Клябер не дається списати. Полковник Балдер і сер Томас Клябер замінялись табакою і виглядали як пара новітніх Робінзонів: володарі всього, що лишилось живе.
Одним з найпопулярніших персонажів у своєму колі був невеличкий гладун з вузенькою смужкою волося круг черепа і виразною лисиною на вершині його — доктор Слемер з 97-го полку. Доктор усіх частував табакою, з кожним балакав, сміявся, танцював, жартував, грав у віст, всюди доскокував і скрізь похоплявся. Крім усіх цих різноманітних занять, у доктора було ще одне — найважливіше. Він невтомно показував виключну й зворушливу увагу маленькій літній удові, що її багата сукня та численні коштовні речі були б дуже бажаним додатком до скромних докторських прибутків.Деякий час очі містера Тапмена та його компаньйона роздивлялися доктора і вдову. Незнайомий перший перебив мовчанку.
— Сила грошей… стара дівка… доктор занадто величається… не погана ідея… от буде сміхота… — такі малозрозумілі фрази злітали з його уст. Містер Тапмен допитливо глянув йому в обличчя.
— Танцюватиму з старою, — сказав незнайомий.
— Хто вона?
— Не знаю… ніколи не бачив… підчепимо доктора… — Незнайомий перейшов кімнату і, спершись на дошку коминка, втупив у обличчя вдови шанобливий погляд, де бачити було меланхолійне захоплення. Містер Тапмен здивовано дивився на нього. Незнайомий поступав хутко. Маленький доктор на той час танцював з іншою леді. Вдова впустила на підлогу віяло; незнайомий підняв і передав їй. Усмішка… поклін… коротенька розмова… Незнайомий вийшов і незабаром повернувся з розпорядником танців… недовга вступна пантоміма, і незнайомий та місіс Баджер узяли участь у кадрилі. Хоч як велике було здивування містера Тапмена перед цими незвичайними подіями, та вражіння, справлене ними на доктора, було ще більше. Незнайомий був молодий; вдова почувала себе влещеною і не звертала на доктора жадної уваги. Обурення доктора аж ніяк не вражало його безтурботного суперника. Доктора Слемера за малим не вдарив грець. Його — доктора Слемера з 97-го полку — заступив якийсь, ніким тут не бачений і нікому не відомий чоловік. Доктора Слемера — доктора Слемера з 97-го полку — відкинено! Неймовірно! Цього не може бути! А втім, воно так і єсть. Що? Він ще рекомендує їй свого приятеля! Доктор не йме віри своїм очам. Він дивиться знову й бачить, що не помилився — місіс Баджер танцює з містером Тапменом.
Все це доктор зносив терпляче й мовчки, але коли незнайомий зник, щоб провести місіс Баджер до її карети, бідний лікар не міг стриматися й вибіг з кімнати. Незнайомий уже повертався і, осміхаючись, казав щось до містера Тапмена, який ішов поруч його. Маленький доктор жадав крови. Він ще й сміється! Він ще святкує перемогу!— Сер! — сказав доктор грізним голосом, одводячи незнайомого у віддалений куток проходу й простягаючи йому свою візитову картку, — моє ім'я — Слемер, лікар Слемер, сер, з 97-го полку, Четхемські Касарні. Ось моя картка, сер. — Він хотів додати ще щось, але захлинувся від обурення.
— А, — зимно відповів незнайомий, — Слемер… вельми вдячний… дуже люб'язно з вашого боку… але тепер я не хворий… Слемер… добре, покличу, як занедужаю.
— Ви — мерзотник, сер! — прохрипів розлючений доктор, — боягуз, страхопуд, брехун… так ніщо не може примусити вас дати мені свою картку, сер?
— А, розумію, — промовив незнайомий ніби до себе, — заміцний глінтвейн… щедрий господар… необачно… дуже необачно… краще пити лімонад… в кімнатах занадто жарко… ви ж таки не молодий… погано почуватимете себе зранку… все вам болітиме… все… — і він піднявся ще на один-два щаблі.
— Ви живете в цьому готелі, сер? — вигукнув обурений доктор. — Тепер ви неосудні, сер, але завтра ви почуєте за мене з самого ранку, сер. Я таки розшукаю вас, сер. Я викопаю вас з-під землі.
— Вам легше буде знайти мене під землею, ніж удома, — ані трохи не хвилюючись, одповів незнайомий.
Доктор Слемер люто натиснув капелюша на свою голову, а наші друзі зійшли вниз і поклали у валізку непритомного Вінкля його фрачну пару.
Другого ранку дзиґарі ледве встигли вибити сьому годину, як занурений у дрімоту мозок містера Піквіка вийшов з стану несвідомости завдяки міцним ударам, що гупали в двері його кімнати.
— Хто там? — спитався містер Піквік, схоплюючись з ліжка.
— Коридорний, сер.
— Чого вам треба?
— Скажіть, прошу, сер, в якого з джентлменів з вашої компанії блакитний фрак, а на ньому позлочені ґудзики з ініціялами П. К.?
— Його вивісили почистити, і хлопець забув, з якої кімнати він його взяв, — подумав містер Піквік. — У містера Вінкля. Перша чи друга кімната праворуч.Спасибі, сер, — подякував коридорний і пішов геть.
— В чім річ? — спитав містер Тапмен, коли грімний стукіт у двері розбудив його.
— Чи можу я бачити містера Вінкля, сер? — озвався коридорний.
— Вінкле, Вінкле! — гукнув містер Тапмен до внутрішньої кімнати.
— Ало! — одповів з-під ковдри ледве чутний голос.
— Вас там питає хтось у коридорі, — і, виснажений такою довгою промовою, містер Тресі Тапмен перевернувся на другий бік і знову заснув.
— Питає? — здивувався містер Вінкл, похапцем зриваючись з ліжка і натягаючи на себе найпотрібнішу частину вбрання. — Питають! хто б це в біса міг питатися про мене на такій відстані від Лондону?
— Джентелмен чекає на вас у буфеті, — сказав коридорний, коли містер Вінкл вийшов з нумера. — Він каже, що затримає вас на недовгий час, але неодмінно мусить поговорити з вами.
— Дивно, — відповів містер Вінкл. — Зараз прийду.
Він накинув на плечі халата, закутався в шаль і зійшов униз. Стара жінка і двоє офіціянтів прибирали буфет; якийсь офіцер стояв коло вікна й дивився на вулицю. Зачувши ходу містера Вінкля, він обернувся, ледве вклонився, а потім звелів слугам вийти геть і щільно причинив двері.
— Містер Вінкл, я гадаю?
— Мене і справді зовуть Вінкл, сер.
— Вас не здивує, сер, що я звертаюсь до вас в імені мого друга — доктора Слемера з 97-го полку?
— Доктора Слемера? — перепитав містер Вінкл.
— Авжеж, що доктора Слемера. Він просив мене сказати, що вашу вчорашню поведінку треба кваліфікувати тільки образливими для кожного джентлмена словами, яких жаден джентлмен не може стерпіти.
Вираз здивування на обличчі містера Вінкля був такий природний і такий видимий, що цього не міг не помітити друг доктора Слемера. Отже, він додав:
— Доктор Слемер певний, що ви були п'яні того вечора, і тому не відповідальні за вчинену йому образу. Він доручив мені сказати також, що він задовольниться,.jpg)
— Перепрошу на письмі? — повторив містер Вінкл тоном щонайщирішого подиву.
— Ви, звичайно, знаєте, які наслідки матиме ваша відмова, — зимно сказав офіцер.
— Оце все вам доручено переказати саме мені? — спитав містер Вінкл у безнадійному замішанні.
— Я не був свідком вашої відмови дати свою картку докторові Слемеру, — відмовив одвідач, — і через це доктор просив мене встановити спершу, хто саме був одягнений у блакитний фрак з позлоченими ґудзиками, де виображено якийсь бюст і літери П. К.
Містер Вінкл буквально закам'янів, почувши такий докладний опис свого костюма, а Слемерів приятель вів далі:
— Відомості, що їх я тільки но відібрав у готелі, переконали мене, що власник цього фрака прибув сюди вчора вдень разом із трьома іншими джентлменами. Я тоді звернувся до джентлмена, що, очевидно, головує у вашій компанії, і він зараз же вказав мені на вас.
Якби головна Рочестерська башта зсунулася з свого місця й стала б навпрости вікон готелю, містер Вінкл здивувався б не більше. Спершу він подумав, що його пограбували.
— Дозвольте залишити вас на хвилиночку, — сказав він.
— Прошу, — погодився небажаний одвідач.
Містер Вінкл похапливо збіг до себе в нумер і відчинив свою валізку. Фрак лежав на місці, але, додивляючись пильніш, на ньому не важко було побачити сліди недавнього вжитку.
— Ну, та так воно, певне, і сталося, — сказав містер Вінкл, упускаючи фрака з рук. — Я трохи набрався минулого вечора і, невиразно пригадую, як гуляв по місту та палив сигари. Факт той, що я був здорово п'яний. Я, очевидно, передягався, гуляв десь і когось образив. Це — безсумнівно. А ось — і жахні результати.
І по цих словах містер Вінкл напрямив свої стопи до буфету, прийнявши тверду та сумну постанову не відмовлятись од виклику войовничого доктора, нехай би це призвело до щонайгірших наслідків.До такого рішення містера Вінкля спонукали багато міркувань — перш над усе його клубна слава. Його завжди мали за великий авторитет в усіх фізичних вправах: і нападного, і оборончого, і кривдного, і некривдного характеру. І якщо в цій першій серйозній спробі він одступить перед очима свого ватажка, його ім'я і репутація загинуть без вороття. Подруге, він зчаста чув, правда, від нефахівців у таких справах, що секунданти здебільшого не заряджають пистолі кулями. Нарешті він сподівався на допомогу з боку містера Снодграса. Запрошений на секунданта і повідомлений про небезпеку, що загрожує його другові, той, мабуть, розкаже все містеру Піквікові, а містер Піквік, напевне, викаже на них місцевій владі і в такий спосіб урятує свого наслідувача від смерти або каліцтва.
Таке думав містер Вінкл, коли повертався до буфету й повідомляв про свою згоду прийняти виклик доктора.
— Чи не вкажете ви мені якогось вашого друга, з яким ми могли б порозумітись щодо часу й місця зустрічі? — спитав офіцер.
— То — зайве, — відповів містер Вінкл, — ми умовимось із вами, а потім я потім я запрошу секунданта.
— Давайте призначимо на сьогоднішній вечір, — байдужим тоном запропонував офіцер.
— Дуже добре, — погодився містер Вінкл, дарма що насподі душі думав, що це дуже погано.
— Ви знаєте, де форт Піт?
— Так, я бачив його вчора.
— Вийшовши в поле, що межує з фортецею, зверніть на стежку з лівого боку і йдіть просто, доки побачите мене. Я проведу вас до безпечного місця, де можна не боятись, що нам заважатимуть.
— Боятись, що заважатимуть! — подумав містер Вінкл.
— Здається все, — сказав офіцер.
— Я, принаймні, не маю сказати нічого більше, промовив містер Вінкл. — До побачення!
— До побачення! — і офіцер вийшов, висвистуючи легковажну арію.
Сніданок пройшов невесело. Містер Тапмен не в силі був устати. Містер Снодграс був у пригніченому поетичним надхненням настрої. Навіть містер Піквік виявляв незвичайний для нього нахил до мовчання та содової води. Містер Вінкл нетерпляче чекав слушного часу; чекати довелося недовго. Містер Снодграс запропонував одвідати замок. Містер Вінкл був єдиний з компанії, здатний товаришувати йому, і вони пішли тільки вдвох.
— Снодграсе, — сказав містер Вінкл, коли вони звернули в бічну вулицю, — Снодграсе, друже мій, чи можу я звіритись на ваше вміння зберігати тайни? — Кажучи це, Вінкл страшенно хотів, щоб той не вмів.
— Можете, одповів містер Снодграс. — Хочете — я заприсягаюсь.
— Ні, ні! — перелякався містер Вінкл на саму думку, що його приятель і дійсно додержить слова. — Не присягайтесь, не присягайтесь; це цілком зайве.
Містер Снодграс спустив руку, що її він у поетичному надпориві підніс був угору, ніби посилаючись на небо, і прибрав позу вичікувальної уваги
— Мені потрібна ваша допомога з справі чести, дорогий друже… — сказав містер Вінкл.
— І ви її матимете, — містер Снодґрас стиснув приятелеві руку.
— …з одним доктором — доктором Слемером з 97-го полку, — провадив далі містер Вінкл, бажаючи надати справі яко мога серйознішого вигляду. — У цього офіцера єсть секундант — також офіцер. Дуель має відбутись сьогодні по заході сонця, коло форту Піта.
— Я буду ваш секундант, — сказав містер Снодграс. Він був здивований, але ані трохи не збентежений. Чудна річ, до чого в таких випадках бувають спокійні всі, крім головних дієвих осіб. Містер Вінкл забув про це. Він судив про перечування друга з своїх власних емоцій.
— Наслідки можуть бути жахні, — сказав містер Вінкл.
— Сподіваюся, що все обійдеться гаразд, — заспокоїв його містер Снодграс.
— Доктор, я думаю, дуже добрий стрілець, — зауважив містер Вінкл.
— Більшість військових добре стріляють, — байдужно відповів містер Снодграс. — Але й ви не поганий стрілець. Чи не так?
Містер Вінкл ствердив це, і, бачивши, що не схвилював свого компаньйона, змінив ґрунт.— Снодграсе, — промовив він тремтячим з хвилювання голосом, — якщо мене буде вбито, в пакеті, що я вам передам, ви знайдете листа для мого… для мого батька.
Але й тут містер Вінкл схибив. Містер Снодграс трохи розчулився, але перейняв на себе доручення з такою охотою, наче був листоноша.
— Якщо мене буде вбито або я вб'ю доктора, — не вгавав містер Вінкл, — вас судитимуть як спільника. Чи маю я право наражати мого друга на небезпеку, мабуть, довічного ув'язнення?
Містер Снодграс трохи завагався, але його героїзм був непереможний. — В справах моїх друзів я ладний нехтувати й небезпекою.
Деякий час, заглибившись кожен у свої думки, вони йшли мовчки. Містер Вінкл в душі проклинав свого відданого друга. Ранок минав. Вінкл удавався в тугу.
— Снодграсе, — сказав він, раптом спиняючись, — не зробіть тільки мені капости: не звертайтесь до місцевої влади, не просіть поліцію заарештувати мене й доктора Слемера, бо тоді дуель не відбудеться. Прошу, не робіть цього.
Містер Снодграс вхопив свого друга за руку і з запалом відповів:
— Нізащо в світі!
Пересвідчившись, що Снодграса залякати не можна і що йому судилося бути живою метою, містер Вінкл здригнувся.
Містера Снодграса втаємничено в усі деталі справи, і, придбавши в крамниці задовільні пистолі, достатню кількість пороху, куль і пістонів, приятелі повернулись у готель.
Був теплий і душний вечір, коли вони рушили в путь. Містер Вінкл, щоб його не впізнали, закутався в здоровезний плащ, а містер Снодграс під своїм плащем ховав смертовбивчі інструменти.
— Ви нічого не забули? — збудженим тоном спитав містер Вінкл.
— Нічого. Я взяв із собою запасну пистолю на випадок, що перша не вистрелить, чверть фунта пороху і дві газети на клейтухи.— Чудова пора, — зауважив містер Снодграс, коли вони, перелізши через паркан, ішли полем. — Сонце саме заходить.
— А ось і офіцер, — скрикнув незабаром містер Вінкл.
— Де?
— А он — джентлмен у синьому плащі.
Містер Снодграс глянув у зазначуваному вказним пальцем його друга напрямі і вздрів фігуру, описану Вінклем. Офіцер на знак того, що бачить їх, помахав рукою, і наші приятелі пішли слідом за ним. Перелізши ще раз один пліт, вони опинились на відлюдному полі. Два джентлмени чекали на них. Один був маленький гладкий чоловічок з чорним волоссям; другий — дуже показна особа у військовій уніформі — з абсолютно спокійним виглядом сидів на похідному стільці.
— Наші супротивники і хірург, я думаю, — сказав містер Снодграс. — Ковтніть трохи бренді. — Містер Вінкл схопив пляшку, що простягав йому друг, і хильнув чимало живлющої рідини.
— Мій секундант, сер, — містер Снодграс, — одрекомендував містер Вінкл, коли офіцер підійшов до них. Приятель доктора Слемера вклонився й показав на ящик зі зброєю на зразок того, що ніс містер Снодграс.
— Почнемо? — спитав офіцер.
— Звичайно, — відповів містер Снодграс. Місця було відзначено і всі попередні готування закінчено.
— Може, ці будуть вам більше до вподоби, ніж ваші, — сказав противний секундант, простягаючи свої пистолі. — Я вже зарядив їх. Не заперечуєте?
— Ні, — погодився містер Снодграс. Ця пропозиція позбавляла його великого клопоту, бо про те, як заряджають пистолі, він мав дуже невиразне й непевне уявлення.
— Тепер, я думаю, можна розставляти їх, — кинув офіцер таким тоном, нібито супротивники були шахи, а секунданти — грачі.
— Думаю, можна, — не сперечався містер Снодграс, який погодився б на всяку пропозицію, бо зовсім не розумівся на цих справах. Офіцер напрямився до доктора Слемера, а містер Снодграс підійшов до містера Вінкля.— Готові? — промовив він, подаючи Вінклеві пистолі. — Давайте мені ваш плащ.
— Ви взяли листа для батька? — спитав безталанний Вінкл.
— Все в порядкові, — одказав Снодграс. — Будьте мужні й не схибте.
Містер Вінкл мовчки зняв плащ і взяв пистолі. Секунданти відійшли на бік; джентлмен на похідному стільці перейшов на інше місце. Противники почали сходитись. Містер Вінкл завсігди відзначався незвичайною людяністю. Треба гадати, що неохота поранити або вбити свого ближнього примусила його заплющити очі в той момент, коли він ступив на судне місце, а з заплющеними очима він не міг бачити надзвичайно дивної поведінки доктора Слемера. Цей джентлмен ішов, ішов, потім спинився, протер очі, придивився і нарешті гримнув: „Стійте, стійте“!
— Що це таке? — мовив він, коли до нього підбігли секунданти. — Це ж зовсім не та людина!
— Не та людина? — повторив його секундант.
— Не та людина! — скрикнув містер Снодграс.
— Не та людина! — сказав джентлмен з похідним стільцем у руці.
— Авжеж, що ні, — одповів доктор. — Це зовсім не та особа, що образила мене вчорашньої ночі.
— Щось абсолютно незвичайне! — згукнув офіцер.
— Абсолютно, — згодився джентлмен з похідним стільцем. — Але формально, якщо джентлмен стоїть уже тут, то це маловажно, він чи не він образив нашого друга містера Слемера. — І, висловивши з дуже мудрим і таємничим виглядом таку сентенцію, людина на похідному стільці взяла здоровий понюх табаки і переможно озирнулася, як фахівець у цих справах.
Почувши, що противник пропонує припинити ворожі дії, містер Вінкл розплющив не тільки очі, а й вуха. Але, зрозумівши з дальших слів доктора, що тут трапилось якесь непорозуміння, Вінкл одразу збагнув, як багато виграє його репутація, коли він приховає справжні мотиви свого геройства, і, сміливо ступивши наперед, промовив:
— Я і дійсно не та особа і знаю це.— Значить, ви образили доктора Слемера, — сказав чоловік із похідним стільцем, — і він має право викликати вас зараз же.
— Тихо, будь ласка, Пейне! — втрутився докторів секундант. — Чому ви не повідомили мене про це сьогодні ранком, сер?
— А й то правда: чому ви нічого не сказали? — обурився чоловік із стільцем.
— Ще раз прошу вас: тихо, Пейне! Дозвольте мені повторити своє запитання, сер!
— Тому, сер, — сказав Вінкл, мавши час обміркувати свою відповідь, — тому, сер, що ви назвали п'яним і нешляхетним особу в убранні, яке, я мав за честь не лише носити, ба навіть витворити — в уніформі, сер, Піквікського Клубу в Лондоні. Честь цієї уніформи я вважаю за свій обов'язок підтримувати, і тому, не вагаючись, прийняв ваш виклик.
— Ваш лицарський вчинок робить вам честь, сер, промовив маленький добродушний доктор, простягаючи руку Вінклеві. — Дозвольте запевнити вас, сер, що ваша поведінка пориває мене, і я вельми шкодую, що турбував вас цією дуеллю.
— Я думаю, ви зробили це без лихого умислу, сер, перебив містер Вінкл.
— І я пишаюся тим, що познайомився з вами, сер, докінчив доктор.
— Знайомість із вами — величезна приємність для мене, сер, — сказав містер Вінкл.
Доктор і містер Вінкл стиснули один одному руки. Потім містер Вінкл стиснув руку ляйтенантові Теплтонові (секундант доктора), далі чоловікові з похідним стільцем і нарешті містеру Снодграсові, що умлівав перед благородною поведінкою свого героїчного друга.
— Тепер, я думаю, можна й додому, — сказав ляйтенант Теплтон.
— Звичайно, — погодився доктор.
— Якщо містер Вінкл почуває себе ображеним викликом, — не вгамовувався чоловік із стільцем, — він, я гадаю, має право вимагати задоволення.
Містер Вінкл самовідреченно відмовився вимагати задоволення.— А, мабуть, — вів далі той, що з стільцем, — його секундант вважає себе за покривдженого якимнебудь моїм зауваженням? Я буду щасливий дати йому задоволення зараз же.
Містер Снодграс поквапився подякувати за люб'язну пропозицію і висловив жаль, що мусить одхилити її, бо не має ніяких претенсій. Секунданти забрали ящики, і всі подались з поля куди веселіші, ніж були тоді, як ішли сюди.
— Ви довго думаєте прожити тут? — дорогою спитав доктор Слемер у містера Вінкля, з яким вони ввесь час розмовляли якнайприязніше.
— Думаю, позавтра виїдемо.
— Був би дуже радий бачити вас і вашого друга в себе й перебути з вами приємний вечір, — сказав доктор. — Сьогодні ви вільні?
— Ми тут з приятелями, — відповів містер Вінкл, — і до того я не хотів би сьогодні виходити з дому. Може, ви з вашим другом зайшли б до нас у готель?
— З великою охотою, — згодився доктор. — О десятій, на півгодини, не буде пізно?
— О, ні, — запротестував містер Вінкл. — Щасливий буду познайомити вас з моїми друзями — містером Піквіком і містером Тапменом.
— Певний, що знайомість із ними завдасть мені великої втіхи, — відповів доктор, не маючи ніякого уявлення, хто такий містер Тапмен.
— Ви ж напевне прийдете? — спитав містер Снодграс.
— Безсумнівно.
На цей час вони вийшли на дорогу. По-приятельському попрощавшися, джентлмени розлучилися. Доктор Слемер з друзями пішли в касарні, а містер Вінкл у супроводі свого друга містера Снодграса повернулись до готелю.