Посмертні записки Піквікського клубу/I
——————
Нижченаведеному протоколові засідань Піквікського Клубу завдячуємо ми перший промінь світла, який осяває морок і обертає в сліпучий блиск темряву, що позиває початок громадської кар'єри безсмертного Піквіка. Видавець цих записок має найвищу приємність подати його своїм читачам на доказ щирої уваги, невтомної впертости та пильного добору, з якими він досліджував довірені йому різноманітні документи.
„12 травня 1827 року. Головує Джозеф Сміґерс, есквайр, Н. В. П. Ч. П. К.[1]
Одноголосно ухвалено таке:
1. Заслухавши з почуттям величезного задоволення й безперечної згоди, доповідь, прочитану Семюєлем Піквіком, Есквайром, П. П. Ч. П. К.[2] і затитуловану: „Деякі думки про джерела Гемпстедських ставів із зауваженнями щодо теорії походження пуголовків“, збори одноголосно висловлюють палку подяку вищезгаданому Семюєлеві Піквікові, есквайрові, П. П. Ч. П. К., за зазначене.
2. Цілком розуміючи користь, яку матиме наука з допіру обговореного твору, так само як і з невтомних досліджень Семюєля Піквіка, есквайра, П. П. Ч. П. К., в Горнсі, Гайгейті, Брикстоні й Кембервелі, збори не можуть не відзначити неоціненного пожитку, що його неминуче дадуть для проґресу науки й розповсюдження знань дальші роботи цього вченого, якби він поширив сферу своєї діяльности, піднявшися подорожувати по нових просторах.
3. З уваги до зазначеного збори якнайсерйозніше беруть до відому пропозицію, висунуту вищезгаданим Семюєлем Піквіком, есквайром, П. П. Ч. П. К., і трьома іншими, нижчеперелічуваними піквікцями, про утворення секції Піквікського Об'єднання під назвою Секція кореспондентів Піквікського Клубу.
4. Ця пропозиція дістала одностайну ухвалу Зборів.
5. Секцію кореспондентів Піквікського Клубу вважати за оформлену; призначити й затвердити членами її Семюєля Піквіка, есквайра, П. П. Ч. П. К., Тресі Тапмена, есквайра, Ч. П. К., Авґуста Снодграса, есквайра, Ч. П. К., і Натанієля Вінкля, есквайра, Ч. П. К. Просити їх подавати від часу до часу на адресу Піквікського Клубу в Лондоні звіти про їхні подорожі та дослідження, про їхні спостереження побуту та вдач людських і взагалі про їхні пригоди, разом із місцевими оповіданнями та ориґінальними документами, що можуть характеризувати списуване.
6. Збори сердешно вітають принцип, що всі подорожні витрати члени секції беруть на себе і не заперечують, щоб на таких умовах кожен з них переводив свої дослідження стільки часу, скільки йому буде завгодно.
7. Членів зазначеної секції повідомляється, що збори: а) обговорювали їхню пропозицію перейняти на себе й витрати за пересилку листів та поштових пакунків, б) визнали зазначену пролозицію за гідну великих душ, звідки вона виходить і в) дали на це свою цілковиту згоду“.
Випадковий доглядач, — додає секретар, що з його записів ми беремо найближчі рядки, — випадковий доглядач не спостеріг би нічого незвичайного в лисій голові та круглих окулярах, невідступно повернених до його (секретаря) обличчя, поки той читав вищенаведену резолюцію. Для тих же, хто знав, що під лобом працював велетенський мозок Піквіка, а за окулярами виблискували променисті Піквікові очі, видовисько, безперечно, здавалося цікавим. Але куди ж цікавішим стало це видовисько, коли, відживши й запалившися однодушними вигуками „Піквік!“ з боку своїх прихильників, славетний муж повільно піднявся на крісло, де перед тим сидів, і удався з промовою до членів ним же заснованого клубу! Який матеріял для художника постачила б ця зворушлива сцена! Красномовний Піквік, ґраціозно засунувши одну руку під фалду фрака, другою на підтримку своєї проречистости вимахує в повітрі.
Підвищене становище виносить на явність його галанці й черевики, що, будь вони на якійсь звичайній особі, лишилися б непомітні, але вдягнені на Піквіку навіювали побожну, коли можна так висловитись, пошану. Навкруги — люди, що зголосилися поділяти з ним небезпеки його мандрів, а зате мали щастя поділяти й славу його відкрить. Праворуч сидів містер Тресі Тапмен, занадто вразливий Тапмен. Коли йшлося про найцікавішу й найбільш простиму ваду чоловічу — кохання, — він із розважливістю та досвідом мужніх літ сполучав ентузіязм і запал хлопця. Час і добрий харч трохи поширили його романтичну поставу. Чорна шовкова камізелька дедалі вужчала. Палець по пальцеві зникав на ній з очей Тапменових золотий ланцюжок од годинника, обшире підборіддя раз-по-раз більше закривало його білу краватку, а душа Тапменова не зазнавала змін: ним завжди керувало преклонство перед прекрасним родом. Ліворуч великого ватажка сидів поет Снодграс, а побік останнього — спортсмен Вінкл. Перший поєтично кутався в синє пальто таємничого фасону з коміром з песької шкури, а другий красувався в новій зеленій мисливській курті, картатій нашийній хустці і облиплих штанях.
Промову містера Піквіка і дебати з приводу неї заведено до протоколів клубу. І та, і інші мають багато спільного з промовами та дебатами в усіх знаменитих товариствах. Що простежити схожість між вчинками видатних осіб завжди корисно, то ми й подаємо тут відповідні сторінки.
„Містер Піквік зауважив (каже секретар), що слава люба серцеві кожної людини. Слава поета люба серцеві його друга Снодграса; слава переможця — не менш люба серцеві його друга Тапмена, а бажання здобути ім'я у фізичних змаганнях у полі, в повітрі й на воді горить у серці його друга Вінкля. Він (містер Піквік) не стане заперечувати, що і його поривають людські пристрасті та почуття (оплески), мабуть, і ґанджі людські (голосні вигуки: „Ні, ні!“). Але, мусить він сказати, якщо вогонь славолюбства й спалахує подеколи в його грудях, то прагнення до загального добра завсігди заливає той вогонь. Слава людства — мета його діяльности; філантропія — його засіб (оглушливі оплески). Він трохи пишався — і не криється з цим, а його вороги можуть використати це признання — він до певної міри пишався, оголошуючи свою теорію походження пуголовків. Може, вона уславила його, може — ні (вигук „Уславила!“ і загальні оплески). Він ладен погодитись із тим шановним піквікцем, що голос його він оце чув: нехай — уславила. Але, якщо слава цього твору досягне найвіддаленіших закутків відомого світу, то й тоді його авторська гордість буде ніщо проти гордости, що її він відчуває тепер, в цей найурочистіший момент свого життя. Він — скромна, нікчемна людина (ні, ні!). Проте це не заважає йому складати собі справу з того, що дуже почесна робота, на яку його обрано, зв'язана з деякою небезпекою. Подорожувати за сучасних умов — вельми незручно, і настрій у фурманів неусталений. Годі глянути круг себе і придивитись до сцен, що відбуваються скрізь. Диліжанси перевертаються на всіх лініях, коні казяться, човни перекидаються, парові казани лопаються (оплески, самотній голос: „Ні!“). Ні? (оплески). Нехай шановний піквікець, що так голосно вигукнув „ні!“, вийде наперед і заперечує привселюдно, коли може (оплески). Хто це крикнув „ні“? (ентузіястичні оплески). Певно, якийсь негідник, розчарований добродій — він не каже: якийсь шепотинник (гучні оплески) — заздрячи успіхові, мабуть, незаслуженому, що ним ушановано його (Піквіка) досліди, і обурений суворою критикою власних жалюгідних спроб у тій таки галузі роботи, цей добродій удається тепер до такого підлого й обмовного слособу…
Містер Болтон (з Олдгейту) бере слово. Чи не натякає шановний піквікець на нього? (Крики: „До порядку! Президенте! Так! Ні! Далі! Геть!“ і т. ін.)..jpg)
Містер Болтон хоче лише сказати, що він із глибоким призирством одкидає від себе безпідставні й непристойні обвинувачення шановного джентлмена (оплески). Шановний джентлмен просто — брехун! (страшенне замішання і голосні крики: „Президенте! До порядку!“).
Містер Снодграс бере слово й звертається безпосередньо до голови. Він бажає знати, невже ж буде дозволено, щоб точилася й далі така ганебна суперечка між двома членами клубу (слухайте, слухайте!).
Голова абсолютно певний, що шановний піквікець візьме свої слова назад.
Містер Болтон певний, що не візьме їх, не зважаючи на цілковиту повагу до голови.
Голова має за свій конечний обов'язок запитати шановного джентлмена, чи не вжив він слова „брехун“ у звичайному розумінні.
Містер Болтон, не вагаючись, визнає, що сказав його в піквікському розумінні (слухайте, слухайте!). Він завжди ставився до шановного джентлмена з найбільшою пошаною і вважає його за брехуна тільки з піквікської точки зору (слухайте, слухайте!).
Містер Піквік цілком задоволений щирим, одвертим і вичерпним поясненням, даним його шановним другом, і просить взяти до відому, що і його зауваження треба брати тільки в піквікському розумінні (оплески).
На цьому закінчується протокол і, ми сподіваємось, і дебати, що дійшли до таких високозадовільних повчальних наслідків. У нас немає офіційних стверджень тих фактів, які читач знайде в найближчому розділі, але їх узято з лістів та інших авторитетних документів, настільки правдивих, що ця правдивість виправдує переказ їх у літературнішій формі.