У тім краю, відкіль весна нам перші вісті шле.
Була собі вдова одна — Нанана Боселе.
Дві дівчинки росло при ній і ще дитя мале.
І кажуть люди, що вдова поставила свій двір
Коло дороги, де блукав і кочовик і звір,
І що двора не прихищав ні тин, ні частокіл,
Нанана смілива була і певна власних сил.
От сталося, пішла вона у гай по вітролом,
Аж до оселі слон бреде, виляючи хвостом,
Неначе скирта лугова, оперта на стовпи.
Від човгання незграбних ніг здвигаються степи.
„Які дівчатка чарівні! — зітхнув він: — Ох-ох-ох!
Одна чорнява, друга ні, та що? Я з'їм обох!“
І проковтнув обох дівчат, лишив мале дитя.
Та й геть пішов. Напасник звик чинити щохотя.
Тоді вернулась Боселе: „О темний світ мені!
Де милий цвіт життя мого — дівчатка чарівні?
Чи то здобичники лихі взяли їх у полон?“
Дитина їй: „Твоїх дівчат із'їв великий слон,
Старий, старий, з одним іклом!“ — „Вони померли?“ — „Ні,
Не відаю, аджеж вони, як кірочка, міцні“.
На другий ранок, ще з роси не висохла лука,
Бере Нанана гострий ніж, гладушку молока —
І просто в степ. Іде та йде, аж ось прийшла над яр,
Де жив потужний леопард, чиє кубло — чагар.
„О леопард, ти скрізь бував; скажи, нема вістей,
Де велет-слон з одним іклом, що з'їв моїх дітей?“
Стряслося листя на гіллі, а в загороді бик,
Коли озвався з чагаря жахної пащі рик:
„Він там, де камінь край води стримить, як білий зуб,
І де над каменем шумить широковерхий дуб“.
Нанана знов іде вперед, іде не день, не два,
Коли проглянула з куща рогата голова,
І очі темні, і в очах замислена печаль,
І ніжна мордочка жує солодкий чорноталь.
„Газеле, матінко, скажи, де капловухий кат,
Великий слон з одним іклом, що взяв моїх дівчат?“
„Шукай, де камінь із землі стримить, як гострий зуб,
І де над каменем росте високостанний дуб“.
Нанана далі в степ іде, всіх звірів обійшла,
І мова всіх одна була. Нарешті, спроквола
Зринає дуб ізза горба. Ось камінь край води
Біліє гострим щолопком. Нанана йде туди.
Прийшла — а там великий слон з надламаним іклом
Стоїть, мов пагорок живий, виляючи хвостом.
Нанана каже: „Батьку мій, чи ти не мав вістей,
Де велет-слон з одним іклом, що з'їв моїх дітей?“
Озвався неохоче слон: „Не чув я; далі йди.
Шукай, де одинокий дуб і камінь край води“.
Тоді Нанана: „Не дури! ти сам — той підлий кат,
Гультяй, бродяга світовий, що з'їв моїх дівчат.
Ягнятка милі! Я для вас пройшла степи й гаї…“
Розгнівався великий слон та й проковтнув її.
Тепер спокій! Куняй собі в тіні лапатих віт…
Прийшла вдова в слонів живіт — а там великий світ!
Блищить вода, цвітуть сади, красуються ліси,
Багато скель, багато сіл, худоба, люди, пси;
Коза на прискалку стоїть, леліє ковила;
Тут птах зривається з кущів, як золота стріла,
Там райдуга встає зза гір на дивоглядь очам.
Своїх дівчат маленьких теж Нанана бачить там.
Прийшла, дала їм молока. „Ну що, ну як у вас?“
„Недобре, мати, голод, сум, та ми спимо весь час“.
„Які ви дивні та чудні! — Нанана їм на те, —
Аджеж у звіра м'ясо є, чому ж ви не їсте?“
Ага, прийшла й тобі біда, розбійнику старий!
Нанана накладає дров — і ось вогонь жаркий
Ярує, нишпорить, сичить, мелькає між полін
І рветься вгору тут і там за димом навздогін.
Вдова печінку у слона вирізує ножем
І настромляє на рожен і смажить над вогнем.
І здивувались люди всі, що понивали там:
„Ого! Дивись: слона їдять!“ Зчинився гамір, гам,
Всі ріжуть, смажуть та печуть… Забувши свій полон,
Весілля, грища завели… Тоді великий слон
Сказав до почету свого: „Ой зле мені, ой зле,
Відколи з'їв я жінку ту, Нанану Боселе;
Як скорпіон, гніздиться біль у череві моїм!“
Відрік на те гіпопотам, що був тоді при нім:
„Владарю мій! Не прогнівись, що правди не втаю:
Адже у тебе там людей, як цвіркоту в гаю!“
І от минув великий час, і вмер владика-слон,
Щоб стати здобиччю гієн, шакалів та ворон.
Нанана каже: „Ну, ходім! Прощай, лиха маро!“ —
І розтяла його ножем і вийняла ребро.
Виходять півні: кукулук! погляньте но, земля!
Бики виходять: у-у-ум! яка краса — земля!
Виходять кози: ме-ме-ме! — о радість, о земля!
І люди вийшли сміючись: земля! земля! земля!
І всі раділи: і старий, і жінка, і маля.
Обдарували Боселе: хто дав отару кіз,
А хто овець, а хто биків, хто борошна привіз.
Додому з милими дітьми вернулась Боселе.
Лише ступила за поріг, устріч — дитя мале,
В долоні плеще: „Світе мій! Дівчатка чарівні!
А я ж казала, що вони, як кірочка, міцні!“
|
