Поезії
Іван Кулик
Вірші різних років
Лист шостий
Київ: Радянський письменник, 1967

Лист шостий

Ні, від старої Балаклави
Лишилось небагато рис…

Густий, пірамідальноглавий
На перехресті кипарис,
Мого кохання тихий свідок,
Моєї мужньої весни…
Один шорстких своїх нахідок,
Здається, досі не змінив;
Уже немає дяді Юри,
І, ніби в тузі за старим,
Напружено генуйські мури,
Розкривши очі-амбразури,
Новий спостерігають Крим.
Їх термосить раптовий вибух:
Весь вік їх древній — як мана,
Летить, здається їм, у глибах,
Що вириває амонал.
І висипає сонце русе,
Із гір зігнавши тіней флюс,
На бремсбергу небеснім — флюси
Проміння — в бухту, як убрус.
Вона ж, збагачена виразно,
Приймає, з сонцем заодно,
Гостей, що школа водолазна
На скорене спускала дно.
В шихті із сонця, гір і моря,
Бійці, гартовані стократ,
Моєї Батьківщини творять
Один міцний агломерат.
Вночі моряна хмара місить
І тисне в бухту гаряче,

Й зеленувато-срібний місяць
У ночви солодом тече,
І аж до мису Фіоленту,
Моряни зборюючи жар,
З живого срібла виткав ленту
Грайливий майстер-солодар.

Колись ці візерунки хитрі
(До щастя стежка та вела)
Удвох любили ми повітря
Скидать сріблинками з весла,
Густі перетинати хлиби
У ніч спрямованим човном, —
А серце калатало, ніби
Оскаженілий метроном,
Та поруч рвалось друге серце
З моїм незмінно в унісон…

І знов я пережив тепер цей
Уже відчутний в яві сон:
По стежці щастя допливали
Ми разом до Шайтан-Дере!..
Як гайавати й калевали —
Безсмертне наше це старе, —
Старе, що, ніби згусток лави,
Нового іскри зберегло,
Старе, що ним споїли трави,
Мов соком, — кожнеє стебло,
Старе нової Балаклави,
Бо час не змив і не прим'яв
Коханням всяяне ж ім'я —
Як цей пірамідальноглавий,
Що досі шат не заміняв;
Старе, що вічно буде юним,

Переплітаючись з новим,
Зливаючи в казани луни
Двох серць, і вибухів буруни,
І амоналу дужий дим.