|
КОМЧОТИ МАКАРОВ
Комчоти Макарову переломило руку барком артилерійської упряжки. З рукою на перев'язі Комчоти утік із шпиталю повів батарею на навчання.
Не в гуготі громадянських воєн,
Але сей рік, сьогодні, зараз
Вийшов у шерег героїв
Партбюра секретар Макаров.
Стрілецьке поле. День,
Сорок ступнів цельсія в тінях,
Небо горить, як мартен,
Невблаганне, пекуче, синє.
З вихідного ринуть бійці
На землю. Плацма. Цілять.
Спиняється подих. Ціль
Коло центру кулі прострілюють,
Бо за лінією вогнів
Біля столу висока постать,
— Це сьогодні в полі комдив,
Грізний, любимий, простий.
Сигнал! Як суха гроза,
Під сонцем рокочуть вистріли.
„Мій наказ“ — комдив сказав:
„Тій колоні, що йде у лісі,
Передайте: вона під вогнем
Кулеметів з правого флангу!
(Ординарець рвонув конем
Крізь бійців гарячу фалангу).
Зза столу встає комдив
І стежить оком частину,
Минає секунда… дві
…двадцять п'ять… двадцять сім… півхвилини.
І от комдивів бінокль
Не вбачає жодної постаті:
Де була колона — пісок,
Над піском розпечені сосни.
„Добре!“ — сказав комдив,
Слова зібгавши в жменю,
„Того, що частину вів,
Командира — сюди до мене!“
Перед ряд старших командирів
Шкандибає фігура похила,
В рукаві сорочка розірвана,
Лице — як сорочка, біле.
Висить рука на бинту,
Гімнастерка мішком. Без пояса.
Мовчання. Трудно і туго
Затремтів недужий голос:
„Не можу салютувати:
— Перебив руку барок —
За відсутністю комбатра
Комчоти за комбатра Макаров,
„Щоб повести людей на поле
Зі шпиталю…“ Непевний крок,
Поточився стиглий, як колос,
І упав на палючий пісок.
Війни громадянської бубон
Ще гуде і лунає в Донбасі,
Та нових по цехах нарубано
Героїв робочого класу.
Над світом старим, мов стихія,
Ми нависли, мов мідна хмара,
Бо родяться в нас такі, як
Партбюра секретар Макаров.
|
