Повстанці й инші оповідання/Повстанці/У штабі
| ◀ Ідуть | Повстанці й инші оповідання Повстанці У штабі |
Перед наступом ▶ |
|
Обрано на селі найбільшу й найчепурнішу хату. Над воротами устромлено прапор. Вітер ламле написані там слова. На подвіррі серед гарб поставлено гармату. На ній сидять два козаки, поволі крають сало і хліб великим ножем та, не хапаючись, ковтають це приємне сполучення.
Це — штаб.
Всередині хати повно народу. Отаман сидить біля столу. На столі стоїть миска з недоїдженою картоплею.
Отаман мовчки ссе люльку й уважно слухає, що каже йому сотник першої сотні, стрункий хлопець із дівочими блакитними очима.
— Були й бачили, — провадить сотник: — їх там з півтораста та штук четверо скорострілів. Страшенно залякані, кажуть селяни, що і вночі не сплять — нас бояться.
— Так, — каже отаман: — а скільки ще звідси?
— Верстов п'ядесять. Зараз як виїхати, то над вечір там будемо. Батьку, дозволь!
Молоденьке обличчя сотникове кривиться, мов він заплакати хоче. Отаман сміється.
— Ти не віриш, батьку? — ображено каже сотник, і рука його мимоволі лягає на шаблю: — ти гадаєш, я не гаразд розвідав! Сором, батьку!…
Навкруги купчаться козаки першої сотні. Вони гомонять поміж себе, а часом теж підвищують голоси.— Хиба́ ж можна випускати з рук? — бурчить один: — четверо скорострілів, хиба́ воно на дорозі валяється?
— Та батько дозволить, — запевняв другий: — то він жартує.
Отаман сміється. Сотник уже злісно дивиться на його, і з уст його готові вирватись гарячі, докірливі слова. Ще хвилинка — й він ладний кинутися з пістолем на отамана, гукаючи:
— Смерть зрадникові!
Та отаман підводиться й, винявши люльку з рота, каже виразно і твердо:
— Сотнику першої сотні! Наказую негайно виступити з своїми козаками, а завтра повернутися з чотирма скорострілами.
Рух і гудіння серед козаків.
— Слава батькові! — лунає де-де.
На обличчі в сотника першої сотні гуляє веселка.
— Хлопці! — гукає він до натовпу: — чули, що сказав батько? Ходімте!
|
|
На хвилину хата порожніє. Видко, як у кутку хлопець, що його шлик, перекинений через плече на груди, лягає аж до пояса, ладнає мандоліну. Круг нього стоять троє, глузуючи з його нездатности.
Згодом хата знову заповнюється козаками. Приходять подивитись, що робить батько, вітаються й мовчки стоять біля столу.
— Де він? — чути біля дверей: — повернувся вже? Ану, пустіть, подивлюся.
Крізь натовп проштовхується козак із круглим обличчям і широкою посмішкою. Він здіймає шапку.
— Добридень, батьку, — каже.
— Добрий, — відповідає отаман.
— Уже повернувся?
— Як бачиш.Козак посміхається, цілком удоволений з того, що побалакав із батьком. Але він помічає на столі недоїджену картоплю і спиняється вражений.
— Еге, — мимрить він задумливо: — це погано, що ти, батьку, картоплі не добрав… Жінка ряба буде… Ану! — гукає він до натовпу: — йдіть картоплю добірати, щоб часом у батька рябої жінки не було!
Хата вже набита до-краю. До столу надходять козаки, стоять кілька хвилин мовчки й одступають назад, даючи місце иншим.
Отаман сидить і ссе люльку.
— Де він? — знову галасує хтось коло дверей: — ведіть мене до його!
Серед козаків регіт і глузування. До столу протискується нова постать — висока людина в синьому козацькому вбранні, з червоним шликом і рябим од віспи обличчям. Це начальник постачання Омелько Ґарнаґа.
— Ага! — гукає Омелько: — осьдечки…
— Здоров, батьку… Ану, посунься, я сяду… Так… Ти не думай, що я п'яний. Хиба́ від четвертини самогону Омелько впивався коли? Я стомився, бо все ходжу, шукаю, хто б мене змалював… І не знайду! Я сьогодні волосного писаря попав та пістоля йому в груди — змалюй мене, вражий сину! Добре, що чвертку самогону поставив, а то був би вбив… Дуже мені хочеться свій партрет денебудь повісити…
— А ось піймають тебе та й повісять на гілляці. От і буде партрет, — озивається з натовпу.
— Бодай тобі повилазило, як побачиш мене повішеним, — спокійно відмовляє Омелько.
— Та твій партрет давно вже в церкві висить, — невгаває з натовпу: — святий Микола там жене такого… чорненького, з ріжками…
Регіт. Омелько помутнілими очима дивиться на натовп.
— Дурний, як бабина запаска, — зневажливо каже він: — сам ти анциболот! Сукини сини! А чи забули ви, що, як зранили мене в ногу, та поклали одужувати, так я й півдня не вилежав. Порачкував до коня, та й хода! Ех!— Та то тобі приснилось, мабуть, як ти заснув із перепою…
Під регіт Омелько ще раз дивиться на натовп, що не розуміє його чуття, й каже отаманові:
— Не хочу з ними балакати. А добра самогонка в Палажки! Та й молодиця чепурненька… Треба буде її вбити…
Він поклав шапку на стіл, закинув оселедець за вухо і схилився спати.
|
|
Два козаки підвели до отамана молодого хлопця в селянській одежі.
— Оце, — промовив один хлопцеві, показуючи очима на отамана.
— До нас? — запитав отаман, оглянувши хлопця.
— Еге ж, — несміливо прошепотів той.
— А чого ти йдеш до нас? — суворо запитав далі отаман.
Хлопець поволі підвів голову, глянув лицем на отамана і знову схилив її.
— Хочу, — тихо відповів.
— Добре, — сказав отаман: — чом же ти голову хилиш? Дивись на мене.
Хлопець підвів свої чорні великі очі й напружено дивився на отамана. Той оглядав його безвусе обличчя з рівними виточеними рисами, прямим носом і високим чолом, над яким кучерявилось пухливе волосся.
— Так, — казав далі отаман, любуючися з його краси: — а чи знаєш ти, що ми повісимо тебе, як ти вкрадеш що в козака, чи селянина.
Ввесь натовп у хаті стояв нерухомо й тихо. Всі слухали, що каже отаман, і, дивились на ніжне, незапорошене негодами обличчя хлопця. Важко лягали на нього зосереджені погляди, й він почував, що зовсім голий стоїть перед людьми.
— Знаю, — відповів він голосніше.
— А чи знаєш ти, — поволі провадив отаман, ніби вкладаючи слова просто хлопцеві в душу, — що як спіймають вороги, то ласки не буде. Розстріляють, а, може, ще й мордуватимуть попереду. А ти мусітимеш мовчати, коли розпитуватимуть про нас… Ти знаєш це? Ти не боїшся цього?
Хлопець мовчав, і видно було, як розтурбувались його великі очі й засмикались губи. А за мить затверділи його риси, випростались губи, і червоність зникла з обличчя.
Він струснув головою.
— Знаю й не боюся! — голосно й погордо відповів.
Тепер він прямо й рішуче дивився на отамана, й відвагою палали його глибокі очі. Отаман тішився з його зміцнілої краси.
— Добре, хлопче, — промовив він урешті: — відведіть його до сотника п'ятої сотні.
Натовп загомонів і заворушився. Отаман устав. Козаки розступились і дали йому дорогу.