Повстанці й инші оповідання/Повстанці/Перед наступом
| ◀ У штабі | Повстанці й инші оповідання Повстанці Перед наступом |
Пожежа ▶ |
|
Ніч була близька, як мрія. Далекий обрій, до якого ввесь день тяглося було сонце, щоб там спинитись і спочити, зрадливо проковтнув його й поглинув його світло.
Ніч ішла по ки́лимі зір і браталася з землею.
Сотник Книш зліз із коня, похапцем прив'язав його до клямки ваґону й подумав:
— Сто чортів, як спати хочеться!
Книш зайшов у ваґон і розплівся серед хмар тютюнового диму й гудіння балачки.
— Хто там увійшов? — гукнув отаман, не підводячи голови від рушниці, яку лагодив.
— Сотник Книш, — озвався сотник, простуючи навманя до лави.— Вам з півсотнею кінноти йти ліворуч залізниці поза Калюжним Яром.
Сотник Книш став прохати полковника Бігуна, щоб той поступився своїм місцем на лаві:
— Так хочеться спати, ніби я місяць носив на собі землю.
Полковник Бігун неохоче підвівся.
— Лягайте, — сказав він, — але через годину маємо наступати.
— Хоч хвилину заснути.
І вмить сотник Книш уже спав, скоцюрбившись на малій лаві.
Полковник насолопив шапку і штовхонув рукою свого товариша Леваду.
— Що за холера? — гукнув той.
— Дай закурити.
Левада кинув Бігунові пачку циґарок.
— От пройдисвіт! Ніколи не має закурити, — злісно пробуркотів він.
Левада був у поганому гуморі. Вдень його козаки добули ґазету з ворожого табору, й він прочитав, що за його голову обіцяно нагороду — двацять п'ять тисяч карбованців, — тим часом як голову полковника Задуми оцінювано в трицять п'ять тисяч.
— Така дурна голова, а коштує дорожче за мою, — сердився Левада, й його настрій зіпсувався.
Він постановив цієї ночі піднести ціну на свою голову. Він піде обходом. Він покаже! Ого-го, як покаже!
Полковник Бігун запалив циґарку й вийшов з ваґону.
— Еге, — буркнув він, — уже ніч.
Він пішов здовж потягу, пильнуючи, щоб не перечепитись через рельсу. Потім він спинився й оглянувсь навкруги.
Так, справді була ніч.
|
|
Стельмахові здавалось, що він не повстанець, а зірка на небі, сяйлива, золота зірка. Така, як ота, що бавиться йому перед очима. Тіло Олекси ставало міцне й напружувалось, щоб дати більше блиску і гри.
Наближалися кроки.
— Хто? — запитав Стельмах, беручи рушницю.
— Кінь, — шепнуло збоку.
Постать пройшла мимо, як надія.
Стельмах прихилився до ваґону.
— Ні, я не хочу бути зіркою, в далекому блиску зір захована безодня суму. Зорі — то небесні сльози. Важко плакати, а слізьми бути ще важче.
Вартовий водив очима по деревах, землі й ваґонах… Він не знав, чим саме хотів би бути.
Тоді він пустив ніч собі в серце, й воно защеміло від її тихого дотику. Воно стало велике, й тяжко було терпіти його великий бій.
— Ні, я не хочу бути зіркою, я не покину тебе, земле… Хай житиму я, закутий тугою, хай гнітить мене воля твоя — я носитиму, земле, твої пута…
Ще більшало серце повстанця, і страшно ставало, що воно й далі ростиме.
Знову чулися кроки й одноманітно проходили мимо темні, невідомі надії. Кожній з них вартовий оддавав шматок свого серця, й порожно ставало йому в грудях, як у вирубаному лісі.
|
|
У старому, прогнилому ваґоні сиділи, лежали і стояли козаки Дніпрової сотні.
— Як я хотів пити! — казав один: — я ладен був кинутись на землю і стиснути її, щоб видушити з неї краплину води. Велика пожежа була в моїх грудях, і я мусів її залити.Ніч кидала на постать повстанця нерухому пляму через вхідні двері.
— Я біг, я забув, що назустріч кулями летить смерть. Я не чув гуркоту гармат. Спрага несамовито штовхала мене вперед. Так я хотів пити.
Хтось виходив з ваґону й затулив постаттю двері. На хвилинку зробилося темно й тоскно, як у обіймах набридлої жінки.
Потім іще світліша прилинула ніч, ніби сказала:
„Не жахайтесь! Усі думки й сподівання, які віддали мені ви, виснажені працею і знеможені глумом сонця і дня, я схоронила, як сни. Вони ось“…
Ніч тихо показувала кожному все, що мала: мрії про волю, жадобу влади, тишу забуття — як безкрайні барвисті килими розгортала вона перед тими, що сиділи у прогнилому ваґоні.
— Хлопці! — сказав він: — час рушати. Ходім!
І враз ніби став день.
|
|
У штабному ваґоні будили сотника Книша.
Полковник Бігун із рушницею за плечима схилився над ним і смикав за руку. Молоде обличчя сотникове кривилось і щільніще притискалося до деревляної лави.
— Вставай, хлопче, вставай! — гукав йому на вухо полковник: — іти треба!
Книш раптом схопився і сказав:
— На віщо ви будите мене й рушаєте омани, що навіяв мені сон? Я бачу, як цвітуть запашні сади… Я чую, як луною гуляє пісня по степах, і мила горнеться до мене своїм м'яким тілом… Я щасливий… я спати хочу… я хочу спати…
Сотник струснув головою й захоплено казав далі, як дитина, що наважилась викрити свої дитячі таємниці:— Сон купає мене у прозорих хвилях журливої річки й тіло моє, пружне і бадьоре, лине над водою, як промінь… Сон закосичив мені чоло вінком із розпушених квітів… Куди я йти маю? Я спати хочу, я хочу спати…
Сотника Книша зволокли з лави й силоміць виштовхнули з ваґону на повітря.
|
|
Поволі проповз бронепотяг, засапуючись од диму. Він кидав искринки до неба, а ті безсило падали на землю чорною саджею.
Дрібненькою ходою проїхав сотник Книш із півсотнею кінноти кудись, до Калюжного Яру.