Повна збірка творів (Васильченко)/IV/Мені моє
| ◀ Княженко | Повна збірка творів. Том IV II. Осетинські казки Мені моє |
Дзвін ▶ |
|
Жив собі один чоловік, і було в нього сім синів і сім невісток. Був він дуже багатий: були в нього табуни коней, отари овець і ще багато всякої худоби. Та був він такий скупий, що всі люди дивувалися: ніколи в світі не давав він бідному шматка хліба; сам він і його діти ходили в старому лахмітті, їли житні сухарі з водою. Всі люди судили його, глузували з нього й цуралися. Тяжко було жити і йому, і його дітям.
Сини його пасли в степу худобу, і потай від нього різали баранів, пекли та й живилися часом. Довідався про теє скупий батько і не звелів синам ходити за худобою, а став гонити її у степ сам. І палило там його сонце, мочило дощем, а ночами старі кістки проймало холодом. Все терпів скупіяка-господар, аби шкоди та втрати не було!
Недалеко біля того степу були гори, а в тих горах водилися гірські духи — „горовики“. Так їх і звали. У горовиків-же було так заведено, що як має горовиха породити собі дитину, то повинна тоді виходити на степ. Там збігалося до неї багато вовків; вони дожидали, поки горовиха породить дитину, і коли вона не встигне втекти з нею, то вони одбирали в неї дитину і кудись заносили.Сидить раз той скупий господар біля своєї отари і бачить — біжить вовк, а в зубах несе маленьке, тільки-що нарождене горовеня, за ним біжать Горовик з Горовихою і плачуть. Схопив скупий рушницю і застрелив вовка, а мале горовеня випало у вовка з зубів. Горовик і Горовиха підбігли й узяли свою дитину.
Потім підійшли вони до скупого, стали щиро дякувати йому, потім стали прохати його до себе в гості. Горовик казав:
— Дома є в мене сім братів і вони будуть дуже раді побачити того чоловіка, що визволив од вовка нашу дитину. Що ти не попросиш у них — вони тобі дадуть.
— А на кого-ж я покину свою худобу? — спитав скупий.
— За свою худобу ти не бійся, — каже Горовик: — як повернешся назад, то найдеш її на своєму місці.
Тоді скупий пішов з горовиками до них у гості.
Дорогою Горовик йому й каже:
— Ти мені зробив таку велику послугу, що я хочу тобі віддячити яко мога краще. Так ось я тебе пораджу: не проси ти собі у моїх братів ні грошей, ні худоби, а скажи так: „дайте мені моє“. Кращого для тебе нічого вже не буде! — Скупий згодився.
От, прийшли вони в гори й знайшли там дірку, що йшла в середину гори. Улізли вони в тую дірку і пішли темними переходами. Довго йшли вони тими ходами, а далі таки вийшли на світ. Там стояли хати, садки, поля й городи; і жили там горові духи. От, прийшли вони до Горовика додому; там їх стріли сім братів-горовиків. Як дізналися брати-горовики, що скупий визволив од вовка дитину їх брата, то дуже дякували йому й вітали його, як дорогого гостя. Сім день шанували вони його якнайкраще, а на восьмий день, добре нагостювавшись, скупий став збиратись іти назад до своєї худоби.
— Чим-же тобі дякувати за твою велику послугу? — питають скупого горовики: — може тобі насипати мішок червінцями? чи може тобі дарувати табун коней, або отару овець?
Скупий пригадав, як його дорогою направляв Горовик, та й каже:
— Не треба мені ні червінців, ні худоби, а коли ваша ласка, то дайте мені моє!
Задумались горовики, а потім і кажуть:
— Нехай буде так; багато ти просиш, та дорога й твоя послуга! Будеш ти мати теє, що просиш.
Потім вивів Горовик скупого назад у степ, подякував йому ще раз і попрощався з ним. Прийшов скупий до своєї худоби, сів та й думає: — „Що-ж це я собі випрохав? Обіцяв Горовик, що добре подякує, а я ось прийшов назад з голими руками!.. Це вони обдурили мене!“ — Подумав так скупий і став нишком лаяти горовиків. Потім вийняв з торбини сухий хліб і почав їсти. А хліб той — цвілий і не йде в душу. Пішов дощ, геть змочив скупого, і стало йому холодно. І от стали йому снуватися в голові такі думки, яких перше ніколи не було в нього. Стоїть він і думає:
„Маю я сім синів і сім невісток, а сам гнуся на дощі біля худоби; маю я цілі отари баранів, а їм сухий хліб. Маю я багатство, та серце моє повсякчас тільки боліє через нього. Діти мої мене не люблять, добрі люди мене цураються, і от дожив я до старости, а не спив, не з'їв, не звеселився ніколи. Навіщо-ж і кому теє багатство збираю?“
Потім скупий і каже сам собі: „Піду я додому й почну жити по новому: не буду шкодувати свого добра для себе і для своїх дітей, буду людям у нужді помагати і хліб-сіль з ними водити“.
Отже тільки він так подумав, зразу зробилось у нього на душі радісно й весело. Тоді пригадав він, що йому обіцяли горовики, й подумав: „Оце-ж воно і є те саме, про що вони казали: „мені моє“. Оце-ж вони моє багатство віддають мені, що воно піде мені тепер на радість, а не на горе“.
І зрозумів він тоді, що кращого нічого йому й не треба; що, коли-б дали йому горовики багатство, то було-б йому через нього тільки більше горя. І зробилося у нього на душі ще ясніше.
Пішов-же він додому і зробив так, як намірявся, перестав він скупитись і для себе, і для людей. І люди не стали його цуратися, а діти стали поважати й любити його, і стало йому жити радісно й легко.
Часто згадував він горовиків і казав:
— Спасибі їм, що вони віддали мені моє!