Повна збірка творів (Васильченко)/IV/Дзвін
| ◀ Мені моє | Повна збірка творів. Том IV III. Крилаті слова Дзвін |
Витрішки ▶ |
|
Раз, а инколи й двічі на рік прибувала до нас десь із-під Миргорода наша тітка, материна сестра, Ганна. З нею приїздив і хто-небудь із її дітей — або син, що звали Хомою, або котра-небудь дочка — Наталка чи Галя. Це були веселі гості, і ми, діти, раділи їм, як святові. Особливо вподобали ми Наталку, росляву, гарну дівку, таку привітну та балакучу. Як увійде, було, в хату та стане говорити, то ніби аж у хаті повидніє.
Забігла-ж ото вона до нас в неділю, пожартувала з дідом, зо мною, малим „журавля“ танцювала, всім розповіла про якогось голодного Макара, що виїдав за раз мірку картоплі, — нагомоніла повну хату, знялась, кудись инше побігла.
Почали говорити про неї.
— Ну й дівчина, — правдива Наталка-Полтавка, — казав сусід наш Улас, що був на той час у нашій хаті, — як скаже та ще й прикаже, то й нехотя повеселієш.
— Це, мабуть, та дівчина, — додає наш дід, — що про неї в пісні співають:
Як заговорить, як у дзвін задзвонить.
А як засміється, — Дунай розіллється.
Я тоді сидів під лавою, у цяцьки грався.
Сиджу собі та й думаю, а давай і я задзвоню, як у дзвін, чи не похвалять і мене, та й почав язиком видзвонювати:
Бом-дзелень…
Штани драні, полатані,
Бом-дзелень…
Дзвоню та й дзвоню, а нащо — ніхто й не допитується.
Коли ось мама як не гримне на мене сердито:
— Чуєш ти, дзвонарю, — не деренчи, як битий глек, а то по губах заробиш!
Я змовк. І так мені стало шкода, мало не заплакав: „Бач, думаю, яка правда на світі: коли Наталка дзвонила — її хвалять, а як я — то ще й губи мені натіпати хочуть“.