Повна збірка творів (Васильченко)/III/Свекор
| ◀ У жнива | Повна збірка творів Том III Свекор |
Під Тарасове свято ▶ |
|
Батько.
Мати.
Зінька — дочка, дівка.
Петро — школяр старшого віку.
Василько — хлопчик семи років.
Василько (качає возика, співає, намагаючись, щоб виходило так, як у великих).
…Ой, піду я лугом, лугом…
Там мій милий оре плугом…
(Гукає). Тпру! Ку-ди тебе несе! Тпру! (Співає далі):
(До матері). Мамо, оце ви тепер тільки починаєте вечерю варити? Це по-хазяйському ведеться в нас: наші швидко з поля приїдуть, а в нас іще в печі топиться…
Мати (задумано). Сиди там, коли сидиш. Не старуй!Василько. Бачте, коли-б отам не ставали з Короваїхою на розмови, вже-б і вечеря була готова.
Мати. Поговори, поговори мені довше! Чого ото забрався під стіл? Ану вилазь звідти! Тебе он женити пора, а ти раз-у-раз як не під піччю, то під столом шмаруєшся.
Василько. Ну, так і женіть, коли пора, — чому-ж не жените?
Мати (здивовано). Отакої, а на осінь у школу — забув?
Василько. А що мені та школа — хліба дасть?
Мати. Бач який! Вилазь, кажу, з-під столу! (Василько мовчить). Чуєш? Ну, ось я тебе инакше попрошу, коли слова не слухаєш. (Нагинається, бере під піччю різку. Побачивши теє, Василько швидко вилазить з-під столу, сідає за стіл).
Мати. Отож сиди й не мели того, чого не розумієш.
Василько (за столом). Добре я все розумію. Бачу, що порядку кат-має в хаті, що все у нас не так, як у добрих людей водиться…
Мати. З поля?
Зінька. З поля.
Мати. Рано сьогодня. Докінчили?
Зінька. Уже.
Мати. А батько?
Зінька. Коня з Петром випрягають. (Нашвидку тимчасом перекладає квітки, становить їх у глек, наливає водою. До Василька). А ти, Васильку, чого оце надувся, як сич?Мати. Не зачіпай його — хай хоч трохи помовчить. А то як почав мені тут вичитувати, — насилу впинила. Хотіла вже лозиною кателика повчити!
Василько. Учіть краще її, а не мене. Бачте, якого добра принесла з поля? — Квіточок! На лихої години вони нам здалися? Не краще-б було ото заскочить на леваду та бур'яну корові нарвати?
Зінька. Ох, який-же ти в нас розумовський, Василю! Дивись, щоб тільки тебе щось не з'їло. (Дивиться на його насмішкувато). Штани де дів?
Мати (стурбовано). О, я й байдуже. (До Василька). Це ти мабуть знову повісив десь за повіткою?
Василько. Еге, повісив. Я зовсім сьогодня не надівав їх.
Зінька. Не надівав, бо скидати, парубче, не вмієш. Ось що! А вичитувати — то тільки тебе слухай. Що, може неправда? (Василько мовчить). Бач, як води в рот набрав.
Василько. Того не надівав, що сьогодня будень — ось чого. Одежину треба шанувати. Її раз пошануй — вона тебе десять.
Мати. Хіба-ж не вибрешеться такий свекор.
Зінька. Малий, а його і в ступі не влучиш.
Петро. Зінько, піди, тато казали, вижени корову з города.
Зінька. Зараз. (Швидко пішла).
Мати (до Петра). Чого кульгаєш?Петро. Кінь на ногу наступив. (Кидає торби, потягається). Ой, коли-б ви, мамо, знали, як оце в мене спина болить! (Лягає горілиць на полу).
Василько (затягає на печі):
Петро. А ти виспівуєш собі, не журишся, Василю?
Василько (весело). А чого мені журитись — молодому та нежонатому?
Мати. Він сьогодня таки доспівається, поки я посвячу його лозиною.
Василько (пустуючи ногами й руками). А-ля! Ля! Тра-ля-ля!
Мати. Дивись, дивись! Що виробляє!
Василько (виспівує):
„…А дід бабу товче-товче,
Що не швидко млинці пече.
Цить, діду, не казись,
Напечу — наїсись!“
Мати (сердито). Цить, тобі кажу!
Василько (пустуючи дужче).
„…Ді-ід рудий, баба руда,
Батько рудий, мати руда“…
Мати. Петро, піди внеси мені добру хлудину.
Василько. Та що це таке, що й співати не можна? Що це в нас — манастир який у хаті заводиться, чи що?
Мати. Розпустили хлопця, ніякого йому немає впину. Увійде в хату чужа людина — за ним слова не скажеш.Петро (трохи підводиться). А знаєте, мамо, яку він штуку впалив учора? Увійшов у хату дід Григор до нас та й забув шапку здійняти. Тільки сів він на лавці, наш свекор зараз до його, цупить із голови шапку: „А чого це ви, діду, сидите в хаті в шапці, а ще й старі!“ А дід: „Оце спасибі тобі, батьків сину, що хоч на старість розуму учиш, — видно, розумного батька дитина“.
Мати. Я-ж кажу — перед людьми сором. У людей такі вже корови пасуть, а наш тільки уміє старувати.
Василько. І я-б пас, чому-ж не посилаєте? Хе, велика наука — корову пасти. (Гукає). Гей, сіра, куди ти лізеш, щоб тобі очі повилазили!..
Батько. Це ти, Васильку, гукаєш? А я думав, чи не Микита це чабан череду жене з поля. (До жінки). Вечеря готова?
Мати. Зараз. Ось тільки трохи нехай упріє. (Закриває заслонкою піч, прибирає коло печи, миє посуд).
Батько (сідає на лавці, виймає люльку). Гаврило не приходив?
Василько (швидко біжить до батька, вмощується йому на коліна). Тату, приходив хлопець з комнезаможу, щоб завтра в громаду приходили. Мабуть, будуть нового обирати голову, бо Павло Книш тільки й знає, що самогон джуглить та хабарі хапає з людей.
Батько (гладить його по голівці). От тебе-б, Василю, на голову обрати — в тебе порядок був-би!
Батько. Васильку, що це на тебе кажуть?
Мати. Кажу: тебе ось женити пора, а він, — що-ж би думав: як не гукне з-під столу: „Так чому-ж не жените!“
Мати (до Василька). Та чого це ти, такий бицмане, стеребився батькові на коліна? Та ще й люльку смалить? Бач, чого учиться!
Кидає прибирати, підходить до Василька, одіймає люльку, стягує з колін, дає легенько ляща по заду. Василько надувшись сідає коло вікна.
Батько. Кажи, Васильку: прийде час — будемо вчитись.
Мати. Буде! Коли змалку навчиш — такий і останеться. Зараз треба вчить! Оце коли-б узяв батіг, та почав його женити, — де-б те все й ділося.
Батько. Та чого це ти напалася на парубка? Може-б і справді було краще оженити його. Я оце й думав собі, вертаючись із поля: „Хай його батько стеряється, не хочу вже робити. Ось і ноги подерев'яніли, спину ломить, руки болять, старий роблюся… Треба, мабуть, оженити которого з хлопців та й господарство до рук передати, хай молоді господарюють, а нам із старою треба вже й одпочити“.
Мати (дивиться на батька, посміхається). Воно-б і пора вже…Батько. Чому-ж не пора? Двох таких орлів маємо, та не пора! Тільки котрого нам спершу оженити? Петрові на осінь у профшколу треба буде їхати, хіба справді — Василя?
Мати (кінчила прибирати, витерла руки, стає перед Васильком, ховаючи усмішку). Про мене, хоч і Василя. Як ти хочеш, так хай і буде: це-ж твій мазаний.
Батько (до Василька). То як-же ти скажеш, Василю, тебе оженимо, чи спершу може Петра?
Василько (затуляється рукавом). Ги!..
Мати. От він сміється! Кажи, коли справді хочеш женитися, то будемо женити.
Батько. Кажи, Васильку, то може сьогодня й дівчину засватаєм, і все діло зробимо.
Мати. Чого-ж — тепер швидко: пішли до комісара, записалися та й по всьому.
Петро (підводиться з полу, зацікавлений, сідає). Женись, Василю, буде добре! Жінка буде тобі обід варити, сорочки прати, а ти лежатимеш собі на печі, як дядько Кирило, та тільки погукувати будеш: „Стара! А принеси огню — я люльку закурю!“
Мати. Ну, то одягай штани та будемо йти, поки не пізно.
Петро. Та швидче, а то комісар спати ляже!.. (До батька). Тату, коли Василь не хоче, — женіть мене!
Василько. Еге, не хоче! (Швидко надіває штани).
Зінька (озирається. Побачивши Василька). Куди це ти, Васильку, одягаєшся?
Батько. Ну, от і гаразд. Тепер тільки треба молоду йому вибрати.
Мати. А може в його уже є яка на приміті?
Зінька. Як-же нема, а Ганна? Вона-ж і з калюжі його вирятувала, як колись загруз був по коліна. Витягла, носа йому втерла, ще й поцілувала. Правда-ж, Васильку, Ганну будеш сватать?
Василько. Ганну… (Бере пучку в рот).
Батько. Ганну, то й Ганну — тобі видніше.
Мати. Та казати правду, то й дівка вона хороша, чесного, трудящого роду…
Петро. Здорова. Там ухопить мішок із житом на плечі — і не зігнеться.
Зінька. На вроду гарна, чорнява…
Батько. Ну, то не будемо-ж гаятись, одягаймося швидче та підемо. Дайте йому Петрову свиту… Ну, швидче!
Василька починають швидко одягати. Петро достає з жердки свиту, одягає Василя, мати підперізує червоним поясом, Зінька пришиває до шапки червону стрічку. Дають тютюн, люльку.
Батько (тимчасом навчає). Дивись, сину, будуть шанувати горілкою, не пий за столом, їсти не хапайся, лишнього не говори… Та тебе вже нам не вчити…
Батько. Бач, ще й квітка на шапці! Ну, тепер дайте йому хліб під пахву… та й рушимо.
Петро. Удержиш? А то може я піднесу.
Василько (гребе хліб обома руками). Я сам! Я сам!..
Батько (оглядає Василька). Чим не молодий!
Батько (дає йому знак, щоб не сміявся. До Василька). Ну, так. Усе добре. Тільки треба тобі, Василю, ще сказати дещо. Чи будеш-же ти тепер за мене ходити в громаду на збори?
Василько. Буду.
Батько. А податки будеш платити?
Василько. Як дасте грошей, то й заплачу.
Батько. От тобі й маєш! Ти-ж будеш у нас хазяїн. Будеш робити, то й гроші будуть.
Василько (непевно). Е-ге…
Батько. Будеш орати, сіяти, косити…
Василько. О, косить?.. Я-ж іще й коси не потягну.
Мати. Коси не потягну! Оце так молодий!
Зінька. Оце так хазяїн!
Петро. А ще женитись хоче!
Батько. Так, так, Васильку, — будеш тепер усе робити, всьому порядок давати, годувати всіх будеш, одягати… Нас з матір'ю до смерти доглядатимеш…
Василько. Я не хо…
Батько (лагідно). Ну, а як-же, сину? Поки ми здужали з матір'ю, робили, вас усіх годували, до розуму доводили, а як оце постарілися, то невже-ж ти нас із хати виженеш, щоб ми з торбами пішли попід віконню?
Василько. Я так не хочу…
Петро. Як не хочеш? Мусиш! Ось мені на осінь чобіт буде треба — хто-ж мені справить, як не ти?
Зінька (до Петра). Ти з чобітьми підождеш, ось мені нема в чому вийти в люди: свита — латка на латці. Мені спершу поший, Васильку.
Петро. Не слухай її — мені спершу! (Сіпає його за рукав).
Зінька (тягне його за другий). Мені, Васильку, мені…
Петро. А мені босому у школу їхати, чи як? Що це таке — роби, роби… (Удає, що плаче).
Василько. Тату, у мене чогось живіт болить… Пустіть!
Петро. Куди? Тепер назад? Думаєш — дурно ото тобі пришили квітку? Ні, годі! Пропало! Хоч-не-хоч, а ми тебе оженимо. (До Зіньки). Зінько, держи його, щоб не втік.
Батько. От тобі й жених!
Василько (з-під печи). Оженитись — не напасть, та якби оженившись не пропасть!..