Повна збірка творів (Васильченко)/I/Ювилейні легенди
| ◀ На світанні | Повна збірка творів. Том I Ювилейні легенди |
На роскоші ▶ |
|
О. настоятель, пробудившись од сну, ще з ліжка загледів ясне блакитне небо.
Сяяло сонце, і над городом стояв надзвичайно теплий, прямо таки весняний день. Чоло настоятеля охмурніло, в грудях заворушився неспокій.
— З чого це мені? — сам собі дивується настоятель.
— Там прийшов сторож із собору, — докладують.
Стукнуло в грудях:
— Впустіть!
— Диво, батюшка, чиста чудасія! — ускочив стурбований сторож.
— А що там таке?
— Панахида правиться.
— Яка панахида?
— По рабу божому Тарасові.
Настоятель кинувся, як опарений:
— Хто смів? Хто править?
— Ніхто не править — сама правиться.— Як?.. — остовпів настоятель, — що ти мелеш, дурило!
Сторож почав розказувати:
— Дивлюся, коли це сами свічки як не засвітяться, сами книжки як не зачитаються, сами молитви як не замоляться, кадило як не закадиться…
— Ти двері замкнув? — гукнув настоятель, сполотнівши.
— Так, батюшка, замкнув.
Настоятель похапцем почав одягатись:
— Збігай зараз, гукни на поліцію!
Сторож, більш поспішаючи плечима й спиною, ніж ногами, повернувся й вийшов.
Швидко він вернувсь назад!..
— Пізно, батюшка!..
— Як саме?
— Панахида втекла. Віконце було одчинене, то мабуть у його вона й вилетіла. Тепер, кажуть, ходить по городу: по Хрещатику, по Владимирській, по Фундуклієвській, а за нею такого людей скрізь, людей…
— Розійдіться! Гей — розійдіться! — метушиться поміж натовпом спітнілий надзиратель.
Людям не було куди розіходитись: скрізь було, як набито. Ходять туди й назад, гомонять, щебечуть, сміються…
Небо таке ясне, а сонечко так гріє… Чому не погуляти!
— Ей ви, — що то у вас таке? — гукнув поліцай.
Молода пара, студент і панна, спинились.
— Це що у вас, питаю? — тикнув він пучкою їм на груди, де маяли жовто-блакитні стрічки.
— Хіба не бачите — стрічки!..
Сміються, дивляться на його неповинними очима.
— Здійміть зараз!
Швидко блакитно-жовті стрічки заясніли вже в руках у поліцейського.
— Арестовать! — кинув він на городовиків.
Дві шинелі вирівнялись по боках непокірної пари.
Хмурячись і надуваючись із натуги, поліцейський мовчки шматував на клаптики крамольні стрічки.
Пошматував і кинув суворим наставницьким оком на натовп.
Аж зразу жахливо кліпнув очима, хитнувся назад, очі протирає: увесь багатотисячний натовп сяяв блакитно-жовтими кольорами, аж вставала в повітрі над їми веселка.
— Що таке? Звідки?..
Засюрчав свищик.
Городовик кинувся вперед, розчепіривши руки, немов хотів їми захопити ввесь натовп. Придивився зблизька й спокійно вернувся назад.
— Не звольте турбуватись, ваше благородіє, — осміхаючись взяв він під козирок поліцейському, — пустяк діло: це у їх очі тільки так засвітилися.
— А що трапилося?
— „Кобзарі“ бунтують.
— Які кобзарі?
— А оті, що недавно на п'яти підводах привезли в участок. Всі десять тисяч…
— Що ти патякаєш?.. Розказуй по людському.
— Ще з вечора, як тільки побачив таку силу тих „Кобзарів“, — мені якось недобре, якось вредно зробилось, — став розказувати, як хворий лікареві, городовик. — І почали приходити мені в голову якісь грішнії думки все про того Шевченка та про нашу Малоросію. І з чого воно, ніяк не приберу. А тут зайшла ніч, поблизу нема нікого, щоб розважив. „На що тобі ці думки, — всовіщаю себе, — коли ти казенний чоловік — не підходящі тобі ці думки“, — так нічого не помагає: так, ніби поробив мені хто. „Коли то книжка, то треба її читати, а не складати в буцигарню… Хіба книжна винувата?“.. Отаке й верзеться увесь час.
Коли це як не заплаче, як не затужить на всю камеру: „Ой тісно нам! ой пустіть нас на волю“…
Прочинив я двері, та й дивлюся: а вони сами перегортаються та голосять: — „А хоч-би-ж нас хто хоч трішечки почитав!“… Далі до мене: „Горіленко, почитай мене хоч трішки… І мене!.. І мене!..“ Заворушились усі та так аж у руки сами мені й скачуть. — „Почитай — ніхто не знатиме, а то хоч і додому візьми“…
— І мене! І мене!..
А в мене, повірите, так руки й затремтіли.
Далі я отямився, перехрестився, ляснув дверима й замкнув. То вони там таке підняли — мабуть і камеру рознесуть.
— То що його робить, ваше благородіє?
— Гм… — задумалось благородіє. — Не инакше, як козаків доведеться викликати…
Звечоріло.
На базарі ще не світили лихтарів. З ясного неба світив місяць. Коло магазинів снує гомінка, щебетлива юрба, спиняється по дорозі коло одкритого кіоску, де на видному місці біліє великий гіпсовий бюст Кобзаря.
Постоять мовчки, на одну мить задумаються і йдуть далі, несучи кудись лагідний задуманий блиск у очах.
Поблизу, збоку, мов на підслухах давно стоїть якась фігура, позирає то на бюст, то на людей, що коло бюста спинялись. А обличчя його в сутінях не було видно — блищав тільки з темряви союзницький значок та злими огниками раз-по-раз яскрилися лихі очі.
Вибравши хвилину, коли коло кіоска не було нікого, „значок“ пригнувся до землі, нашкрябав болота. Далі вирівнявся, озирнувся кругом і з усього плеча махнув рукою.
Засвистіли бризки брудної грязи, та, не долетівши до бюста, спинилися в повітрі, заясніли синьою хмаркою і свіжими синіми волошками посипались на задумане чоло поета.
Публіка метушилась по улицях, спиняла хлопчаків-газетчиків.
— Нема — розпродано! Нема — розпродано! — одгукували дзвінкі хлоп'ячі голоси.
І зразу серед натовпу:
— Ювилей-ний номер!.. — В'юнкий хлопчак вимахував у повітрі кількома примірниками бажаного номера.
Скілька душ сипнуло до його з усіх боків, а попереду всіх підскочив до хлопця юнак у новій парадній студентській формі. Лице червоніло, очі поблискували.
— Сколько за все? — вихопив він із рук хлопця ілюстровані примірники.
Хлопчак зиркнув на його, подумав і сміливо загнув:
— По 50 копійок одна.
— Раз, два, три… десять, — швидко полічив студент. Далі — номері під пахву, гаманець з кишені, платить.
— Колего, уступіть мені хоч із пару! — звертається до його якийсь заздрий голос.
Студент неуважно зиркнув на його, взяв мовчки з-під пахви ілюстрації, підняв угору, і міцно стуливши губи — … раз! раз! раз!
Дрібненькі паперові клаптики полетіли по бурківці.
— Що таке? що за свинство? — залунали кругом обурені голоси.
— Академист! — догадався хтось.
Скілька душ нагнулися на бурківці:
— Треба хоч клаптики розібрати на спомин…
Та клаптиків не було…
Вся улиця була застелена цілими номерами.Ніч…
Над городом сяє повний місяць.
Тихо, видно, як удень.
Спить город, тільки у скверику стиха гуде таємна розмова: казка не казка, чи так яка бувальщина.
Скрізь по скверику порозстелені широкі рядна, — біліють проти місяця, немов просихають.
У затінку під каштаном сидить на лавочці сторожа коло ряден: душ із десяток городових. Поміж ними — з найбільшими усами — старший.
Гомонять стиха, раз-по-раз пильно позирають на небо, часом устають, рівніш перестеляють рядна.
— Ну, а як-же довідались, де він саме буде падати? — питає цікаво молоденький городовик.
— В участок такі відомості надіслано.
— Та хоч-би-ж ви й нам прочитали, як воно там пишеться! — почали прохати старшого городовика.
Старший вийняв із рукава казенний папір і почав його розгортати; коло його густо скупчились городовики.
— Я вам прочитаю, тільки… глядіть мені, — обвів він усіх суворим оком, — ша!
Притихли городовики, сопуть.
Старший озирнувся кругом, знайшов якесь місце в казенному папері, і тихо, таємничо почав вичитувати до місяця:
|
„А ти, моя Україно,
|
— Бачте — рівно опівночі… А тепер… — старший вийняв годинника, завбільшки з мисочку, і ляснув із неї, як з пистоля, — дивіться.
— Ого-го! — Вже без 5 дванадцять! — схвилювався він.
— Тс!.. — одразу скомандував він городовикам, заглядівши щось у небі — ховайся швидше!
Городовики — врозтіч — притаїлися по-за кущами.
А по небу, крадькома, озираючись на всі боки, десь геть аж під місяцем пливла по-над сонним городом хмарка — біла, легесенька, як сам білий сон.
Пливла тихо-тихесенько при тихому світі, мов поночі мати з свічкою по-над сонними дітьми.
І в ясному промінні сріблилися під хмаркою блискучі сльози-перли…
Кажуть, що другого дня на світанку йшли баби з молоком на базар і бачили, як несли городовики в участок повнісінькі рядна.
26. II. 1914.
——————
- ↑ Фельєтони під час 100-ліття народження Шевченка.