Повна збірка творів (Васильченко)/I/На роскоші
| ◀ Ювилейні легенди | Повна збірка творів. Том I На роскоші |
|
Край села — чепурненька, нова, бідна хатка в маленькому подвір'ї; за двором — грядка городу, а далі — рівний степ. За хатою — маленький, молодий вишняк.
По двору порається господарь — запалений та закурений. Випряг коня, затяг плуга, походив по двору, прибираючи все до місця, далі потягнувся і став коло тину. Постояв трохи, послухав чогось, підвівши голову, далі підступив ближче й схилився на тин.
— Панасе! йди вже, а то діти поснуть… та й куліш прохолоне! — гукнула з порога молодиця. Потім помалу підійшла до чоловіка.
— Чого ти слухаєш тут, Панасе? — привітно й цікаво спитала вона, кутаючи плечі в хустку.
— Чуєш? — кивнув Панас головою в той бік, де за яром манячив панський густий сад, обнесений мережаним та мальованим штахетом.
— А що? — стала прислухатись молодиця.
— Соловей…
— О… я ще сьогодні вдосвіта чула, — промовила жінка. Далі схилилась на тин поруч із чоловіком, щільно притулилась до його плечем і стала слухати.Зразу з її обличчя спливли, мов водою змиті, хатні невсипущі клопоти, а в очах замість буденної турботи засяяло на хвилину щось дівоче, жартовливе.
— А знаєш, що́ я скажу тобі, — промовив з опаскою Панас, — це — наш.
— Е, ні! — не згожувалась молодиця, — наш прилітає пізніше, коли вже вишні одцвітуть. Та в цього й мова не така, — додала вона, прислухаючись до солов'я — наш, пестунчик, тихенький, співає — як у сопілочку грає, ніжно, тендітно, а це бач який горлатий!
— Отже завіряю, що це наш! — уперто стояв чоловік, — ти прислухайся краще.
Замовкли обоє, слухають.
Соловей двічі задирливо тьохнув і, не переводячи духу, зашабарчав щось довге-довге.
Здавалось, крутив швидко срібними та золотими голками, виплітаючи ніжне, тонке як паутина мережево, заплутане, довге та хитре. От-от, здається, увірве нитку, зіб'ється — так ні! викрутить таки, виведе кінці, ще й радо-весело трохне на останку, мов засміється. Далеко й лунко оддавався голос солов'я, і бреніла в йому пиха й погорда пестуна й улюбленця густого та буйного парку. Проте і чоловік, і жінка вчували в йому привичним ухом знакомі трелі і впізнавали гутірку свого давнього приятеля, сусіду-співуна.
— Гм… а може й наш, — не вірить уже собі жінка.
— Та наш! — з легеньким жалем завіряє Панас, — я його де хоч пізнаю. В панському саду просторіше, то й голос оддається дужче.— Ах ти-ж, вражий соловейку, — шкодувала тихо молодиця. — Це, бач, викорчували старий вишнячок, а в молодняку не схотів… погордував…
— Вони вередливі, я тобі скажу, ці солов'ї.
— Ходім лиш до вечері, — промовила вона зітхнувши.
— Я довго й боявся — таки переманили вражі пани! — зітхнув і Панас, підводячись із тину.
Глянув ще раз на панський сад, на село: по селу дрібненькі, рідкі та низенькі садки, як бур'яни; у панів — як на вибір: дерево густе та кучеряве, як ліс. Здавалось, що й дерево позлазилось із усього села на панські роскоші.
Панас похитав головою:
— Та й де оте ти бачила, щоб він тут остався, коли під боком таке царство й панство…
В темній гущавині сада розсипаються тихі, меланхолійні звуки рояля і разом із духом коханих троянд вилітають за сад, що глибоким ровом одгорожено од селянських хат. Під садом товпляться темні силуети селян, вільно гомонять у вечірній тиші.
— То й довго прогостює він у вас? — питає цікавий чоловічий голос у жінки, що, згорнувши на грудях руки, стоїть серед гурту.
— Не можна йому довго, — діловито, проте з схованим легеньким смутком казала жінка, — оце завтра поїде до панів у Боровики, пробуде там, казав, днів зо три, а там заїде додому, візьме свої пакунки, та й на станцію поїде.
— Приїхав до матери в гості, а мати, мабуть, мало й бачила його? — допитувався той-же голос. — Чи днів-же хоч зо три був він дома, чи може тільки вночі, як спить — тоді тільки й бачила його?
— Чого-ж не бачила?.. бачила, дякувати богові, — якось ображено одповіла жінка. Далі, перегодя, додала з погордою: — не цураються люди, то й слава богу.
— Звісно — у його своє діло, а в нас своє, — устряв у розмову инший голос. — Чого він не бачив тут у селі, щоб день-у-день сидіти тут? Одрізану скибку хліба скільки не тули, кажуть, — вже не приросте.
Жінка хотіла щось одповісти, проте тільки зітхнула й замовкла.
— А чи правда, тітко, що вашому Семенові дарували в городі золоті та срібні дарунки? — спитав хтось. Далі з усіх боків жінку почали сіпати запитуваннями: чи правда, що Семена сам царь слухав? що він, як виходить співати — надіває золоту одежу? що платять йому за кожну пісню по сто карбованців?
Жінка повеселішала, мов оджила. Вона охоче розповідала про все, що вдалося випитати од сина. Смуток, що спливав часом у неї в очах, ховався й лице сяяло гордощами.
Високо над садом, здавалось, під саме небо жайворонком шугнув із зелення чистий, як криця, викоханий та випещений, оперний тенор і високо над хатами полинула якась арія.
Розмова під садом увірвалась, усі замовкли.
…Тебе одной я посвятил
Рассвет печальный жизни бурной…
Стоїть мати в гурті, не ворухнеться, — очі широко одкрилися, лице напружене: здається — хоче щось упіймати ухом знакоме, рідне.
А звуки, такі лагідні й привітні до когось, линули кудись мимо, до неї суворі й німі.
„Ольга, я тебе любив“ — механично шепчуть її губи перехоплені слова, сама кліпає очима, з мукою шукає якогось таємного в цих словах змісту.
— Молодчина Семен!.. от так Семен!.. січе й руба — не вважає на панів, — хвалили артиста, коли після кількох арій замовк його голос у саду…
— От коли-б до його та чабана Микиту! Тоді хай-би послухали!
— Таке ти й скажеш! — промовив другий голос, — що-ж він співав-би з Микитою? хіба — „Ой, по горі вівчар вівці зганяє“?
Всі засміялись.
— Ну що-ж? — огризався перший голос, — а то співає щось таке, що чорт в йому й толку добере.
— Попрохай, Гаврило, хай він тобі заспіває твоєї, — жартували з ним.
— Чого-ж, — коли-б заплатив сто карбованців, заспівав-би й по моєму! — уперто доводив своє перший.
— То чого-ж — продай, Гаврило, волики та найми Семена, хай і тобі заспіває.
Гаврило сердито плюнув у темряві.
Панський гомін у саду затих, забринчав знову стиха рояль і незабаром приєднавсь до його Семенів голос. Мотив був якийсь знакомий, хоч слів пісні не можна було зразу впіймати.Всі змовкли, прислухаються.
|
|
Вороному коню
Гей, та й на гриву схилився.
Здавалось, через сад з панського будинку хтось свій, рідний подавав до людей голос.
Шелест пішов поміж людьми.
— Нашої! по-нашому!.. — зашуміли радісно і через рівчак один по одному шугнули в сад; зашелестіли поміж кущами і змовкли, притаїлись.
Мати заздро́ подивилась їм услід, проте сама не пішла — було чогось ніяково.
А голос рідний, бадьорий, немов розірвавши якісь пута над собою, струсивши, скинувши якусь вагу, вирвався могутній і вільний і соколом полинув над рідними полями.
Стоїть мати одна на майдані, радіє — впізнала:
— Ти-ж мій голубчику!.. Ти-ж мій соловеєчку, синочку мій коханий, дорогий… — стиха приказує вона сама собі і сміється, й радісно руки ламає, і витирає рукавом сльозу, що котиться, як горошина, по зморщеному лицю.
Як поїхав козаченько
Та й у чистеє поле…
Гей!.. аж там бідна дівчинонька
Пшениченьку поле…
І здавалось, проясніло поле за селом, привітно осміхнулись хатки — підсунулись ближче…
Тріснула гілка, в саду щось гупнуло; забубонів стиха чийсь сердитий голос. У різних кінцях саду загавкали собаки й трохи згодом лунав чийсь грубий голос:— Чого поналазили сюди? Чого не бачили?..
Зашуміли трава й лист у саду, затріщало сухе гілля і з темряви тікали назад люди з ясними обличчями й задуманим осміхом. В усіх до одного поблискували в очах однакові дрібненькі іскорки, як дорогі камінчики. Здавалось — навмисне бігали вони в панський сад за цими іскорками-перлинами і були раді, що хоч по маленькому довелося вкрасти.
Довго після того гомоніли люди, пригадували молодощі, співи, парубоцтво і довго сяяв — не гасився в очах у їх той крадений у панському саду дорогий блиск…
1914