Повна збірка творів (Васильченко)/I/Святкові міньятюри
| ◀ На хуторі | Повна збірка творів. Том I Святкові міньятюри |
Під школою ▶ |
|
В городі займались вечірні огні. Веселий гомін і метушня стоїть на брудній улиці глухого кварталу. На снігу коло лихтаря, журно схиливши голову, сидить сажотрус „Казенне Очко“; не то щось думає, не то дрімає. Коло його збирається тичба улишних хлопчаків.
„Казенне Очко“ лупнув на їх очима і одразу ожив.
Дети, в школу собирайтесь!
Петушок давно пропел… —
розмахуючи обома руками, заспівав він з хрипами й свистами. Дехто з хлопців, жартуючи, брався підспівувати.
Як бувало не раз, між ними починається незабаром науковий диспут.
„Очко“ пише щось пальцем на снігу, одхиляє на бік голову й хитро заскалює око:
— А це що буде?
Хлопці збиваються до гурту. Дехто пильно придивляється на сніг, инші осміхаються.
— Ось я прочитаю! — озивається один, — там написано: „Казенне Очко“… „Очко“ цмокає губами:
— Так, да не так!
— Дядюшка! — висовується наперед шустрий хлопчак, — а ось давайте я вам загадаю!„Очко“ бадьориться й випинає наперед груди.
— Кажи!
— А ну скажіть: за-зе-ле-ні-є.
— Заз… зніє! зазле… за-а… — починає „Очко“, напружуючи лице. Хлопці регочуться. Довго ще було чути, як переждавши починав знову „Очко“ дзижчати і як раз за разом лунав у морозяному повітрі дзвінкий хлоп'ячий регіт.
Мимо проходять тіні, деякі спиняються коло хлопців, слухають, роздивляються. Потім осміхнеться і піде далі.
Десь коло пивної знялася сварка. Хлопці заворушились, гуртом сунули туди. Остався один, у старому салдацькому мундирі, щільно підперезаний попругою. Він мовчки дивиться на п'яного; далі позіхає й брьохає кудись по снігу великими чобітьми. „Очко“ схиляє голову й починає куняти.
Улицею біжить чиєсь собачя. Воно метушиться на всі боки, нюхає слід і тихо скиглить.
— Собачка? ах ти-ж… собачка! — кинувшись, ласкаво промовив „Очко“.
— Цуцик! цю-цю! — став простягати він до неї руки. Собачя замололо хвостиком, підбігло й почало тертися коло ніг.
„Очко“ одразу міняє тон і починає лякати собачку.
— Я тобі дам! у-у!.. — насупившись, тягне він густим басом. Собачка одскочила назад і підняла уші.
— Хе-хе-хе! — ласкаво засміявся „Очко“, — а ти вже й злякалась?.. думаєш: сидить такий п'яний, такий… — „Очко“ подумав трохи, — такий поганий, дурний… зараз почне бити!.. ні! за віщо я битиму тебе!
Собачя радісно виснуло й побігло до рук.
— Ах ти-ж, цюцюнчик! — крізь зуби протяг він, узявши собачку за мордочку. Собачка полащилась трохи й побігла далі.
„Очко“ знову сам. Не то сумує, не то дрімає.
Иноді кинеться, насупить брови, почне напружатись:
— Зазленіє, заз… — силкується „Очко“.
Незабаром голова опускається на груди й він безсило осміхається.
По улицях гасять електричні лихтарі. Затихли трамваї. Тіні по тротуарах пробігають рідко. З гомоном, з п'яними співами пройде весела ватага, прошумить санками візник, і знову стихне.
На розі двох улиць зчиняється гук.
З грубих голосів виривається й кує, як у дзвоник, молодий, приємний контральто.
На перебій йому хрипко бубонить низький бас:
— Всі ви майстрі їздить, а як прийдеться платить, то чорт вас і вдержить, — сидячи в санках, похмуро говорить волохатий візник. Злодійкувате його обличчя уперто схилилося вниз. Перед ним вирівнялась висока, як тополя струнка, дівоча постать. Гарне, молоде обличчя сяє веселощами; з-під шапочки вибились і мають темні кучері. Вона дивиться на візника великими живими очима, сміється й дивується.
— І ти кажеш, що я тобі не платила? — питає вона, — я-ж тобі наперед оддала! Взяла отак жменю, — дівчина брязнула в кишені грішми, — вийняла й оддала не лічивши. Хіба-ж ти забув?
Візник не дивиться на неї й повагом веде своє:
— П'яна-п'яна, а бреше краще тверезого.
— Так оце ти так кажеш? — спалахнула одразу дівчина, — та за це тобі морду слід побити, коли ти чесний чоловік!
Присадкуватий, сивоусий городовик стоїть між ними, переводить пильне око з одного на другу.
Із темних кутків, як на світло метелики, стали збігатись на скандал тіні. Виринули якісь шинелі, капелюхи, кашкети. Гомін росте.
— Одішлемо її в участок, — радить стиха старого городовика молодий, безусий. Старий кивнув головою.
— Так знаєш що, дівчино, — спокійно промовляє він, — сідай-же ти на цього самого візника, та й нехай він одвезе тебе: може там ти й заплатиш йому.
— В участок? — тихо, діловито спитала дівчина, — ні, я не хочу, — задумливо додала трохи перегодом.
— Та тут недалечко, — умовляє її лагідно городовик, — побудеш там до ранку, виспишся…
Дівчина подумала трохи й труснула темними кучерями.
— Ну що-ж, катай в участок!.. Ви думаєте, мені грошей жалко? — звернулась вона до публіки. — О, чуєте! — брязнула вона грішми: — завтра не буде ні одної копієчки, — всі прогуляю!.. А візник — свиня! — це я в вічі йому скажу. І в участок я не боюся. Хоч зараз!.. Ну, вези! „прямым сообщением“! — командувала вона візникові, легенько вскочивши в сани.
— Махтей, проведи баришню! — звернувся старий городовик до однієї постати. На світло виступив Махтей, бородатий велетень у свиті, в смушевій з бляхою шапці і з киюрою в руці. Став кректать і огинаться. Підскочив молодий городовик:
— Ех, мабуть вже я сам одвезу її! — він підкрутив те місце, де мали буть уси, й сів на санки рядом з дівчиною. Далі вирівнявся й галантно обгорнув її за стан. Ставало всім весело.
— Трогай! — дзвінко крикнула дівчина візникові. Той охоче взявся за віжки. Цвьохнув батіг. Дівчина повернулась до публіки, поважно вклонилася з санок і повела в повітрі рукою.
— До свіданія, студенти! — покотилося дзвінким сріблом у морозяному повітрі.
Радісний, бадьорий сміх рясно посипався з гурту вслід за санками.
— Вот душа! — звернулась одна зашкарубла московська шинелька до такої-ж другої, — я прямо влюблен… Айда за ней!.. — І два коряві москалики витерли під носом рукавами, збили на потилицю кашкетики й підтюпцем порипіли в темряву за санками.
Тихо на улицях. Блимають подекуди керосинки. Нахмурились сумні будинки, темними вікнами позирають на безлюдні улиці. Скоро буде світати.
Щільно пригорнувшись до телеграфного стовпа, стоїть, немов змурована, постать. Голова схилилась: чи прислухається до чогось, чи щось нашіптує.
Заворушилася стиха, одвела од стовпа одну руку, одставила ногу, потім легесенько випустила зовсім стовп з обіймів. Одразу захилиталась, замахала, як вітряк, руками.
— Вались, братухо: все одно не вдержишся! — порадив йому, під'їхавши ближче, спізнілий візник.
— Н-ні, не хочу! — вимахуючи руками й ногами, прохрипіла постать.
— Отже впадеш.
— Не впаду! — Постать сопла, хрипіла, схилялась мало не до землі то на один, то на другий бік, проте на ногах держалась.
Візник зацікавився. Санки чуть тільки тяглися.
— Брешеш, впадеш! — повернувся він усею тушею до постати.
— Та поганяй скорій! — задзеленчав з санок сердитий тоненький голос.
— Заждіть, баришня, — кинув до неї візник. — Впадеш, собака! — промовляв він, починаючи гарячитись.
— Фюїть, — свиснула йому постать, напружуючись з усеї сили вдержатись.
Візник сіпнув за віжки й спинився; підняв шапку і взявся за боки.
— Впадеш, сукин сину! — з радісним запалом гукнув він, помітивши, як той пішов уже плисти по сковзалці. Ноги його пливли прямо, а сам він, вихиляючись та вигинаючись, писав круги в повітрі й наставляв уже руки, готовий кожну мить ткнутись ними в сніг. Проте на велике диво не падав.Візник витягував бороду, притискував рукою, тикав у повітря батогом, немов хотів пхнуть ним п'яного в спину. Той допливав до другого стовпа.
— Ні, таки впадеш! — зціпивши зуби й здавивши себе за коліна, аж хрипів візник, — впадеш!
— Гопп! — радісно гукнув той, ухопившись обома руками за стовп; потім близенько пригорнувся до його, випростав одну руку й показав візникові щось з рукава:
— На! — промовив він, легко зітхнувши.
Візник важко оддихнувся й поскріб під шапкою.
На санках давно вже цвірінчало щось на всю улицю, лаялось, городового кликало, лагодилося вставати.
— Чи ви бачили таке! — не звертаючи уваги на те, до неї-ж промовив, дивуючись, візник, — п'яна-ж чортова скоринка, як чіп, а дивіться — вдержався!
Він помалу, нехотя сіпнув за віжки. Незабаром знову стало тихо навкруги.
Переждавши трохи, од другого стовпа почала знову одділятись самітна тінь, тихо крадучись…