Повна збірка творів (Васильченко)/I/Крізь дрімоти
| ◀ В тінях липневої ночи | Повна збірка творів. Том I Крізь дрімоти |
«Ся» ▶ |
|
Холодна, сумна осіння ніч у голому степу. Біляста курява лежить над мертвим шляхом, над понурим степом, дрібним дощем-мрякою сіється десь у далині над могилами. А над усім — мертвий місяць, білий, як крейда. Закурився білим пилом чистий оксамит ночного неба, а з-під того пилу, мов срібні бляшки, вилискують блискучі зорі. — Сумно, задумано, зеленястим світлом одсвічують по шляху стовбури верб, подекуди лист на їх, сухий і пожовклий, вилискує проти місяця, мов рибка срібною лускою, а далі коло верб мов пучкою помальовано по курному шляху якісь кабалістичні літери-тіні, якесь таємниче писання, що невідома рука, невідомо для кого що ясної ночи малює на безлюдному шляху.
Одноманітно брязчить дзвінок, як битий глек. Німим шляхом поспішає балагула — обідрана мара, сумна й химерна вночі на безлюдному степу.
В халабуду світить місяць. Тихо там. Гурток пасажирів дрімає з заплющеними й видющими очима, розхитуючи головами в той бік, куди хилилась балагула. Тряско. Підкинуло так, що хтось охнув ізпросоння.В кутку халабуди заворушилось голене обличчя актьора Швидкого, закутаного в пожовклий плед, у зім'ятому капелюсі. Глянувши сонними очима на сусідів, він одразу кинувся: йому здалося, що сидять тут не ті люди, що за-видна сідали в балагулу. Синє, могильне проміння мов глиною підмалювало обличчя, плямами лежало на чолі, коло губ, на щоках — і всі вони, задумані й нерухомі, здавались мерцями.
Замість жвавого й непосидючого франта — насупроти сидів тепер покійник у козирку акцизного відомства; на закам'яніле лице його, задумане й скорботне, випливли, як на чисту воду, всі вільні й невільні гріхи його. Поруч — вкутане синьою китайкою ночи, біле як біль, лице пані, крейдою поляпане, углиною помальоване та помережане. Здавалось, що це сама відьма-панна опівночі встала із труни. І всі коло його — понурі, скам'янілі мерці. А в будку дивилась ніч, осяяна тоскним світом крейдяного місяця — і здавалось, що їдуть вони якимсь великим підземеллям, чужим і сумним, в якому блідо світить десь відьомський каганець. І стало здаватись Швидкому, що це якась пекельна почта злісно тарганить цих мерців на якийсь відьомський журфікс, що-хвилини підстрибуючи по грудках, по вибоїнах і кожну мить погрожуючи гримнути об дорогу й розсипати по голому степу цю хуру мерців.
З того боку, де сиділа пані, заскавчало щось по-собачому — тоненько, лагідно.
Швидкий зиркнув на пані: лице пані оджило, осміхалось і мало вираз собачки, яку пестять.
Мурашки пішли по-за спиною у Швидкого.„Тьху!“ — сплюнув він у бік, загледівши на колінах у пані маленьку болонку, яку вона лагідно крізь дрімоту гладила рукою й кутала од холоду в теплу хустку.
Швидкий осміхнувся, позіхнув і, щільніш закутуючись пледом, простяг засижені ноги й схилився в куток, щоб поринути в думи-дрімоти до самого ранку.
І знову тихо. Брязчить одноманітно дзвоник, немов скаржиться, що не добудиться когось. Хитається халабуда, куняють мерці, гойдаючи мертві голови.
І в ту хвилину, коли, здавалось, сон найміцніше обгорнув мандрівців, коли у Швидкого думки самовільно залітали кудись зовсім у несподівані місця і коли він забував уже й де він, і з ким їде — він почув у ногах якусь неспокійну руханину, а далі коло своєї ноги — делікатного візитера, який добирався до колеги, як помітно, із найприязнішими замірами; нога сунулась чемно, проте рішучо. Швидкий розплющив очі, глянув по сусідах — нога очевидно належала мерцеві в акцизницькому козиркові. Глянув на сусідку: пані сиділа в такій позі, що ногу Швидкого можна було вважати за її ногу. Став чекати далі й незабаром почув, як щось лагідно почало тиснути йому ногу. Стискання було боязке, легеньке, проте ідея була вкладена в його надзвичайно ясно.
Зрадливий замір заворушився в Швидкого, одразу одігнавши сон, тихенько ворухнув він передком ноги, підбадьорюючи гостя.
Той одразу зрозумів його й почав тиснути йому ногу гаряче і вдячно.Швидкий зирнув крадькома на акцизного; лице було таке задумане, спокійне, навіть скорботне, що стало здаватись, ніби-то сама нога, радіючи сну свого господаря, самостійно подалась на веселі, пустотливі авантюри. Навіть у Швидкого промайнула була думка — чи не помилився він. Ласкаво вітаючи ногою пізнього гостя, Швидкий почав стежити очима за акцизним. І бачить він — на кам'яному його обличчі лупнуло одне око, мов одчинилося віконце, і з його стрілою полетів живий промінь на пані. Пані сиділа, як статуя, і над блідо-синім її лицем тихо гралися дрімоти: сідали на довгі вії, на чоло, шурхали над лицем, крильцями маяли, мов комарі весняного вечора гралися в ступки. Здавалось, що лице всміхалося, кокетливо поводило бровами, жартовливо хмурилось.
Акцизний підвів голову, і цікаві його очі, як пара злодіїв уночі між сонними, боязко подивились навкруги. Спинились на Швидкому: страдницьке, схилене на бік актьорське обличчя, міцно заплющені очі, вираз чогось далекого, неземного — надали тільки більше сміливости акцизному, і нога його розходилася, як військовий писарь коло панни на весні: стискала, голубила, висловлювала якісь надії, клялася, палко на щось умовляла. Иноді Швидкий соромливо одповідав йому, сам стиха стискаючи приятеля — і тоді обличчя акцизного одразу одживало: очі розплющались, губи осміхались, а лице сяяло так, немов Швидкий тиснув не ногу, а кнопку якогось складного електричного лихтаря.Далі Швидкий став помічати, що акцизний збирається на щось більш рішуче: бадьориться, одкашлюється, уса закручує; потім став схиляти лице своє до пані.
Миттю блиснула у Швидкого якась думка й несподівано для себе він розшукав у темряві хвостик болонки, що сиділа закутана на колінях у пані.
— Чи ви розумієте мене, пані? — таке, чи щось инше стиха, щоб їй тільки одній було чути, промовив акцизний, палко натискаючи ногу Швидкого й ближче схиляючись до пані. Швидкий, мов пряха нитку, скрутнув болонку за кінчик хвоста.
— Ав-ав!.. — злісно заскавчало щось серед тиші на всю будку. Пані кинулась.
Акцизникова нога, немов її хто ткнув гарячим залізом, прожогом одскочила назад.
Сталося щось дивне, надзвичайне, чого й сам Швидкий не сподівався: схованої болонки не було видно, а сердитий, сполоханий блиск у очах пані, на мить вищирені зуби так нагадували вираз роздратованої собачки, що здавалось, ніби загарчала то не болонка, а сама пані.
Акцизний витяг плечі й голову і дививсь на пані таким поглядом, мов не хоче вірити ні своїм очам, ні ушам.
— Вибачте, я здається… я не нарошне… — почав він щось виправдуватись.
Швидкий удруге крутнув за хвостика.
— Грр… гав!.. — злісно блиснувши очима, загарчала на акцизника пані.
Акцизний змовк. Очі його широко розкрились і з жахом дивились на пані.
По кутках заворушились і забурчали розбуркані пасажири, як здавалось — злими, нелюдськими голосами. Акцизник глянув навкруги і з осторогою, кусаючи губи, одхилив голову, заплющив очі й притаїв дух.
Знову затихло все в будці. А по небу пливли вже хмарки, сплітаючись у гірлянди, рясно побризкані крейдою. Підкравшись ближче до місяця, вони одразу підпливали блискучою водою, немов пливли срібне море, і перепливши знову темніли. Иноді спливались вони в грізну тучу, щільно з усіх боків оплітали місяць, потьмаривши коло його срібне море; місяць чогось червонів, немов сердився, і здавалося тоді, що то не місяць — то велетенське червонясте око визирає з-за далеких грізних скель, з-за високих, непроглядних борів — зазирає цікаво в будку, немов питає:
— А що тут за люди?
І осипалась глина на обличчях у пасажирів, щоки злегка рожевіли й мерці оживали, немов подув хто на їх животворним подихом.
А коли хмари розступались, місяць блідів, обличчя смутніли, лягали на їх білі латки глини — і люди — знову мерці.
Ставало тихо — мов у всіх спинилось дихання.
І тільки инколи крізь дрімоти чути було тихеньке, лагідне скавчання.
Тоді акцизний починав ворушитись, діставав курити і, засвітивши проти пані сірника, крадькома, з острахом, і пильно й цікаво дивився на сонне лице пані.
Далі знизував плечима й, глибоко зітхнувши, одхиляв голову і на його чолі ясно одзначалась мука нерозгаданого питання.
1913