Повна збірка творів (Васильченко)/I/«Ся»
| ◀ Крізь дрімоти | Повна збірка творів. Том I «Ся» |
Інспектор ▶ |
|
Спати товариш привів мене в клас. Тільки приторкнувся до постелі — здалося, немов аж осміхнулась подушка, розкриваючи мені м'які обійми. Позіхнув, потягнувся, оддалися в ушах перебої поїзда, попливли перед очима поля, полукіпки, переліски, зелені села, валом повалила трава — свіжа, зелена, шовкова, а по їй блакитні, сині, червоні, біленькі квітки, квітки…
Не зчувся, як змовк коло мене голос товариша, і коли в класі стало тихо.
Чогось лупнув очима, немов у тій тиші було щось неспокійне; стіни високі, вікна великі, тхне свіжою фарбою — недавно фарбовано мостину. По вікнах — сумом оповиті темніють оберемки школярських букварів: старі, розбиті, обтріпані, немов після довгих мук заснули вони вкупі сном нерухомим. Пригадується щось давнє, забуте, віє чимсь нудотним. І здається мені, що я не в сільській школі, не серед хат рідного люду, а десь на чужині, хто його знає й де, між чужими людьми, чогось сам лежу в порожній озії-казармі, невідомо для кого й для чого збудованій.
Одгоню обмару, уявляю собі, що за стіною товариш, — не подужаю: немов у морі хвиль односить мене в далечінь.
Годі, не змагаюсь — що-ж далі?
І от здається мені, немов із тих букварів вилазять у темряві всякі „лукошки“, „лучинки“, „лоханки“, розставляються по класі, а в темному кутку ніби хтось мостить уже „палати“.
„Кхи“ — немов причувається серед тиші і вже із „палатей“ визирають ноги в лаптях „лысого дедушки с белою бородою“.
Повіяло нудом давнім, кошмарним, що заносив колись із школи в рідну хату в часи школярства.
Із дверей навпроти пробивається тоненька смуга світу, світить у щілку, крізь замок. Чути — глухо бубонить щось. Устаю, стиха одхиляю двері: сторож Юхим із якимось сусідом у зеленому поясі сидять за столом, читають до кухонної гаснички із завжди надбитим склом.
— А ми оце вашу книжку читаємо! — побачивши мене, промовив Юхим, — може спати не даємо вам?
— Ні, це мені байдуже, — одказую, — читайте собі, — і не зачиняючи дверей, знову йду до постелі.
Юхим по складах читає якусь статтю із українського часопису, спотикається на дивному йому правописі, на чудних, нечуваних словах, проте енергійно, з великим напруженням трощить, ламає всі перешкоди й надзвичайно радіє й дивується, коли удається йому витягнути із книги рідну фразу.
Сміється, плечима знизує: книжка, мовляв, як і справжня книжка, і сторінки й літери в їй, як і в усякій шкільній книжці, а почнеш розбиратись у їй, то немов хтось живий, якийсь свій-же таки штукарь, забрався туди, та й патякає по своєму, на своє звертає.
Сміються приятелі, міркують, і тиха їх гомінка лагідно оддається в лунких стінах порожнього класу.
Приплющив очі, дослухаюсь — і здається мені, що инші хвилі несуть мене вже в другий бік. У класі стає затишно, як у Юхимовій хаті. „Лукошки“, „лохани“ — як водою змило: з'явились мисники, рогачі, лавки, по білих стінах — червоні рушники, навіть запахло любистком та васильками, що густо квітчають стареньких богів. Слухаю й поринаю все глибше й глибше у рідну стихію.
… — Наші ліві депутати, — долітають до мене слова читальника, — тримають, — тут Юхим передихнув, далі знов нагнувся до книжки й додав: — ся.
Спинився, кліпає очима, щось думає:
— Хм… і на що воно так: тут „тримають“, а потім „ся“.
— Ну, то мабуть — тримаються, — підказує йому сусід.
— Коли-ж воно тут різно стоїть. Ось — тримають, а ось — ся.
— Та то може якось одскочило воно — трапляється! — заспокоїв Юхима сусід.
— Та й то правда, — згожується Юхим. Схиляє голову, читає далі: „й тримали“. Значить так, — проказує він усе зразу: — наші ліві депутати тримаються й тримали; і сами, значить, тримаються, ще й тримають когось. Кого-ж то вони тримали? — Знову нахиляється:
— Ся, — дочитав він кінець попереднього слова. Потім одвів голову й незадоволено чмихнув:
— Е… це вже мені й не подобається: як-би в одному місці, а то либонь воно скрізь поодв'язувалося.
— Та то може той, хто писав, на тому саме місці слину ковтає, — сміється сусід. Почали жартувати.
Я мовчки слідкую за їх читанням, і на моїх очах легенькі, здається, дрібниці правопису, якому сам читач мусить лад давати, виростають у непереможні труднощі. Мені хочеться встати й двома-трьома словами направити роботу читачів, проте я намагаюсь бути об'єктивним, одгорожуюсь од читачів городськими мурами, просторами, лишаю їх на самоті з книжкою й дивлюся здаля, що з цього виходить.
Снується читання далі.
— „Скільки не били, а все-ж таки скорили“, — читав Юхим і одвів од книжки голову.
— Ся! — хочеться мені крикнути Юхимові: — скорилися! — Та я кусаю губу, чекаю, поки він сам до його дійде.
Повагом, спокійно підіймає Юхим руку й на тому місці, де спинився в книзі, туго пише нігтем хрест. Далі підводить очі, дістає з кишені калитку з тютюном.
— Виходить — наскочила коса на камінь…
Починається балачка з приводу прочитаного, балачка не хаплива, спокійна, що ведеться тоді, коли, кажуть, за шию не ллє.Я неспокійно ворочаюсь на постелі, нервуюсь і нетерпляче вичікую, коли Юхим дочитає слово, що марно пустить усю їхню розмову.
Підходив, здавалося, моїм мукам край: Юхим докурив цигарку, одніс недокурок у куток і розчавивши його там чоботом, мов жука, вернувся знову до столу.
Нахилився до книжки, і знову з його бородатого, мужнього обличчя визирнув наївний хлопчик-школяр із цікавими синіми очима.
Водить по рядках пучкою, знайшов…
Злорадне почуття ворухнулось у моїх грудях; побачимо, мовляв, що за ефект вийде.
Юхим пильно подивився на слово, одхилив голову й плюнув із серцем:
— І знов воно!
— Що?
— Та оте-ж ся. Ся, та й уже. Ще й точку поставило.
— Та кинь його к лихій годині! — радить приятель.
— Як — кинь! — хочу я крикнути й ліжко обурено рипить підо мною.
Голоси стихли, щось пошепталися. Далі Юхим навшпиньках підійшов до дверей і стиха міцно зачинив.
Стало темно. Голосів не стало чути.
Міцний сон, що терпляче вичікував мене, зразу рішуче охопив мене в міцні обійми, закутав щільно своїми шатами й помчав, як бурна повідь, струшуючи з мене недавні думки і вражіння.
Тільки „ся“, мов кліщ, учепилося за мене, неспокійно вертілось, про щось настирливо дзижчало, линучи за мною у невідомі країни…Муровані стіни, — високі, похмурі. Скрізь якісь машини, колеса, розкидані молоточки, обценьки, якісь дивні знаряддя. Похмурі, суворі люди щось майструють, крають, кують, і тихий передзвін усяких металів оддається по всіх кутках цих похмурих мурів.
— Що то вони кують тут? — спливає в мене думка.
Якийсь голос одповів мені, шепнувши на ухо якесь слово, що я його не вчув.
Розглядаюсь кругом, ламаю собі голову — де я?
— Це — інквізиція, — як тихий вітерець, шепнуло знову мені на ухо.
Озираюсь — стіни дивного стилю, обмаль світу, тіснота; може й інквізиція звила собі це кубло — хіба я знаю?..
Кого-ж тільки вони мучять тут?
Невідомий голос знову одповів мені й знову я не вчув. Перепитую.
Не одповіло, тільки стиха штовхнуло, щоб глянув перед собою.
В золотих окулярах сидить за столом пан. Засукав манжети, щось робить на столі малесенькими обценьками, сам пильно-пильно приглядається, мов робить делікатну операцію.
Коло дверей стоять хлопці, стережуть очима кожний подих панів.
Приглядаюсь — довгенький сріблястий ланцюжок, як живий червячок, ворушиться на столі. Либонь якесь слово. Читаю з-за спини пана:
— Поділилося.
Пан тримає ланцюжок однією рукою, другою маленькими обценечками одчіплює хвостик ланцюжка — „ся“ й одтягує, як пару намистин од разочка.
Одтягнув, пустив.
„Ся“, немов його хто потяг за мотузочку, потяглося знову до купи.
Дивиться задумано на нього пан.
Одтягнув знову, придавив, пустив.
Полежало трохи, мов із чемности, спокійно, далі винувато, крадькома поповзло на своє місце.
Луснув його пан сердито обценечками, задумався.
Знову кинувся, швиденько одітнув і перетяг непокірний хвостик з кінця ланцюга наперед.
Одхилив голову, читає: „ся поділило“.
„Ся“ було ткнулося знову до гурту, стукнулось об передню літеру й одскочило, як опечене.
Стоїть спереду і ніяково йому: де-ж, мовляв, видано, щоб хвіст стояв спереду!
Похмуре панове обличчя вигодинюється, ясніє.
Осміхнувся, зводить повеселіле лице до хлопців.
Аж ось „ся“ щось непевно заворушилося, загойдалося й поповзло, коливаючись угору. Описавши над усім словом дугу, воно дзенькнуло з розгону та так і прикипіло на своєму місці.
Схопився пан, ходить по кімнаті, руки сердито ламає. Поглядає по кутках, так і здається — вхопить щось на похваті та й почне тіпати по непокірних літерах.
Далі рішуче підійшов до столу, гнівно одірвав од слова „ся“, енергійно одтягнув, і придержуючи його пучкою, моргнув на хлопців.Як не задзичить, не закрутиться під пановою пучкою „ся“, почуваючи на собі щось недобре.
Дзеленчить, б'ється, проситься.
Влітають хлопці. Один швидко ткнув у „ся“ цвяшок, другий молотком: раз-два — пригнепив до дошки.
— В друкарню, — звелів пан.
Схопили хлопці дошку, потараганили.
І чутно — верещить десь уже здаля „ся“, мов порося, яке понесли на заріз.
Ходить пан, осміхається.
Подививсь сюди-туди — зводить сердитий погляд на мене.
Вилітаю, як куля.
Чужі землі, невідомі царства, ріки, гори, долини — все промайнуло перед очима, як блискавка.
Лежу з розплющеними очима — і знову нудить мене похмура казарма-клас голими стінами.
Купами лежать на вікнах розбиті букварі, як трупи мучеників. Із таблиці на стіні червоніє із „корінних слів“ криваве „ѣ“.
Віє чужиною далекою, непривітною од стін.
А за стінами стоять осторонь чепурненькі селянські хатки, збились до купи, здаля розглядають нову школу, а підійти бояться. І зазирають у вікна цікаві степові зорі, як сільські дівчата, розглядають парти, шкільні малюнки, книжки, дивуються на цю чужу казарму в степу.
— А що воно ото самотнє лежить одно на всю пустку? — здається, одна одної питаються вони, приглядаючись крізь велике не завішене вікно в школі з далекого неба.
1913.