Повна збірка творів (Васильченко)/I/Вечеря
| ◀ Волошки | Повна збірка творів. Том I Вечеря |
У панів ▶ |
|
В темну кімнату крізь позамерзалі вікна світить місяць. Великі шиби уквітчалися гольчастою сосниною, перістим папоротником, шовковою травою і всякими иншими дивовижними визерунками, що вишив та вимережав славний морозенко; можна було подумати, що то справді був крижаний будинок північної чарівниці-царівни, а не кватиря земського вчителя Петра Недбая, в якій ради святого вечора забув протопити шкільний сторож дід Гордій. Сам Недбай лежав у темному кутку на ліжкові, закинувши ноги на бильця, солодко марив про те, що добре було-б піти в хату до якого-небудь селянина і повечеряти кутею з медом та пиріжками. Зародилася в його така думка зразу після пісного обіду, де-далі виринала все ясніше і під вечір, коли під грудьми почало щось ссати, вона так засіла в голові, що нічого иншого туди ніяк не можна було упхнути. Коли-ж ніхто не прохав його на вечерю, а самому втручатися в чужу сем'ю в цей святий вечір йому не хотілось. Тяжко вгадати, чим закінчилися-б його думки, коли-б під вікнами не зашуміли чиїсь сани і перед самими дверима школи не почулося голосне: „тпру!“ Думка, що сльотою прив'язла, зразу полинула од Недбая, і він, піднявши голову, поглянув стурбовано крізь мерзлі вікна, та нічого не побачив. Тимчасом заскрипіли в коридорі заморожені чоботи, і в кімнату помалу всунулась довжелезна постать у кобеняці і в сивій шапці.
— Чи є хто в хаті? — почувся ніжного тембру високий голос. Недбай схопився з ліжка.
— Земляк! — радісно крикнув він на всю кімнату, впізнавши по голосові гостя, — а ти-ж казав, що на свята до батьків поїдеш?
— Ні, братухо, не вдалося, чорт-би його забрав, — голосно одповів той, стягуючи з себе всяке барахло. — Та чого це в тебе темно? — давай світла! — не повезло, кажу, мені цими святами, — казав він далі, — зовсім уже був зібрався в дорогу, пішов у волость за жалуванням і тут тобі й скоїлась причина.
Засвітили лямпу, і незграбна постать, вилізши із кобеняка, стала гнучким, високим хлопцем з худощавим делікатним лицем; сірі дитячі очі світилися щирістю і сами прохалися до серця. То був сусід по школі і товариш Недбая — Петльований. Сам Недбай, кремезний, опецькуватий хлопець з розкудовченим чубом і заспаними, трохи насмішкуватими карими очима, був прямою протилежністю гостеві.
Свіжий голос Петльованого зразу засипав тиху кімнату життям і звуками. Недбай поглядав приязно на товариша, слухав, всміхався.
— Так от і маю я святкувати в своїх Щупиках, — доводив краю своїй розмові Петльований. — Цими днями все-таки було загляне в школу то те, то инше, і воно немов веселіш було, а сьогодні, знаєш, кожне держиться своєї господи, і я увесь день сам собі, як неприкаяний, ходю по спустілій школі; нема до кого словом обізватися, а ти-ж знаєш мою вдачу: ніяк не всидю, щоб не поговорити з ким. А це перед вечором, як згадав, що скрізь тепер по хатах зайшло свято і люди кутю справляють, то з усіх кутків моєї школи повіяло такою нудьгою, що хоч собакою вий. То я й надумав: махну я до земляка, та просидимо вдвох з ним цей вечір, порозмовляємо щиренько, домівку згадаємо.
Через невеликий час Петльований скоренько ходив з кінця в кінець по кімнаті, розмахував руками й говорив без перестану. Недбай тимчасом прийняв свою звичайну позу на ліжкові, стежив за товаришем лінивими, проте пильними очима і добродушно посміхався.
— Знаєш, їду оце я твоїм селом, — казав, граючи очима, Петльований, — а хлопчики по улицях шамотять по снігу з вузликами: вечерю носять до хрещених, і у мене зразу виринув у голові малюнок з дитячого життя мого: по хатах горять привітні вогники, на дорозі сніг яскриться, скрізь по улицях шумлять сани… ми з сестрицею їдемо своєю буланенькою, на одно око сліпенькою, веземо до бабусі вечерю. Нам чогось так весело, регочемося, борюкаємося на санях, конячку підхльоскуємо… ньо, маленька! ньо, сліпенька!.. а вона, знаєш так жваво головою потріпує, тюпає собі… Що, може не любо? — з щасливою усмішкою звернувся він до Недбая.
— Ні, нічого собі! — щиро сказав Недбай, — ти, брат, що-до поезії, того… ну-ну, катай далі, — додав він, закурюючи цигарку й готуючись слухати далі.
Петльований соромливо осміхнувся і почав знову.
— І от вертаємося од баби додому, а вдома вже вечеряти збираються; в хаті, знаєш, прибрано, лавки вимиті, стіл засланий килимом, якого тільки в рокові свята виймає мати із скрині. По стінах скрізь розвішані рушники, червоні-червоні, аж по хаті від них видніє. На покуті стоять у сіні горщики з кутею та узваром. Перед іконами лямпадка горить. Помолившись, розсажуємося круг столу. Сем'я наша була велика, не вміщалася за столом, і мене з сестрою, як найменших у сем'ї, завше садовили обідати десь окремо, тепер-же всі зсовувались, пускали і нас за стіл, і ми аж сяяли од щастя. Батько сидить на покуті, а перед ним височенна гора пиріжків, паляниць і всякого иншого добра; тільки голова його і виглядає із-за них. Він зовсім ховає голову й питає: — чи бачите мене, діти? — А ми вже знаємо, що треба казати: не бачимо тату! — всі, як один, кричимо. — Пошли-ж, боже, щоб і на той рік не побачили! — По-шли, боже! — вигукуємо так, немов-би ми були звідтіля за верству. А мати сидить край столу, зіперлася на руку, всміхається…
— Ні, що не кажи, — додав зітхнувши Петльований, — а в наших народніх звичаях є багато чогось такого щирого, теплого…
У Недбая давненько вже почало знову ссати під грудьми і він, мало слухаючи товариша, намагався пригадати, чи не залишився де-небудь у його який сухий калач, або хоч шматок хліба.— Коли-б хоч кусок дерева погризти, аби не нудило так, — думав він; та він добре пам'ятав, шо ще вчора ввечері він доїв останнього бублика. Ковтнув слину і став прислухатися знову до слів Петльованого.
Аж той чогось спинився, замовк, покліпав очима і, перемінивши голос і почервонівши, стиха промовив:
— Слухай, земляче, — чи не знайшлося-б у тебе того… чого-небудь іззісти, хоч хліба шматок… я, бачиш, сьогодні забув пообідати, так немов того…
Недбай підвівся з ліжка, почухав голову…
— Така, брате, справа, що хоч заріж — нічого не знайдеш, — винувато промовив він.
— Ага! — скоренько сказав Петльований і ще більш почервонів, — ну, нічого, я так…
Недбай подумав, подумав і швидко майнув у двері, що вели до класу.
Петльований, здивований і зацікавлений, пішов слідом за ним.
Місяць світив у сумні вікна класу; темніли школярські парти довгими рядами, виглядала серед класу дошка. Недбай ходив поміж партами й шарив під ними руками.
В кімнаті вони стали розглядати, що попалося йому в руки.
В пригорщі у Недбая була ціла купа житніх сухарів, що покидали колись у класі школярі. Сухарі були цвілі, припали пилом і зовсім не мали вигляду шматка хліба; більш скидалися на шматки трухлої кори, або на куски жужелиці. Недбай уважно оглядав їх до світла, обдував з їх пил. Петльований, перехилившись через його плече, теж зазирав на їх і говорив: — покинь, їй-богу, покинь!
Недбай мовчки вибрав один сухар, і він затріщав у нього під міцними зубами…
— Можна! — весело кивнув він головою і протяг руку з сухарями до товариша.
— Чудний ти, їй-богу… — казав соромлячись той.
— Бери, бери! — весело казав Недбай.
Червоніючи й осміхаючись, Петльований протяг помаленьку делікатні свої пальці й потяг одного сухаря…
— Зажди трохи! — сказав Недбай, — коли баль, так баль! У мене десь є олія, що купив староста для замазки на вікна: тепер вона якраз нам згодиться! — і через який час Недбай таскав із кухні маленький, засмальцьований горщичок з олією.
Повечерявши та помолившись богу, шкільний сторож дід Гордій надів кожуха і вийшов з своєї хати, щоб іти на ніч до школи. Ступає собі Гордій помаленьку, рипить сніг під його чобітьми, дивиться на зоряне небо. — Так тихо, так ясно, — думає собі Гордій. — Справедливо, що святий вечір… Це-ж не даром цеї ночи Христос нарождається.
Слава ті рожденному
В яслі положенному, —
підспівує він собі стиха слова колядки.
— І як ото воно, сердечне, витримало під такий мороз у яслях! — дивується Гордій, — сказано святеє: і мороз не бере його…Підійшов до школи. У вікні в кватирі вчителя світиться… — Не спить іще, — думає він, — мабуть сумненько одному на чужині… — Гордієві стало шкода молодого вчителя. — А ну, загляну, що там він робить, певне десь книжечки свої читає. Двоє, — говорить сам собі Гордій, заглядаючи в шибку, в її маленький, незамурований краєчок. — Бач, Щупинський учитель приїхав у гості… Що-ж то вони собі роблять? Немов-би то щось кушають… — Гордій підводить до самої шибки старі, підсліпуваті очі.
„Охо-хо!.. — зітхнув він, — сухарики, сіроми, гризуть… І гість, і хазяїн… Оце так панська вечеря!..“ Гордій одійшов од вікна, став на снігу серед стежки, та й загадався. Потім ще раз зітхнув, повернувся і тихо, хитаючи головою, почовгав до своєї хати.
Незабаром дід Гордій стояв на порозі вчителевої кімнати з великим узлом у руці.
— Добрий вечір, з святим вечером будьте здорові! — вітав Гордій хлопців, — вечерю вам приніс — не погордуйте.
Хлопці оторопіли. Гордій постановив вечерю на столі, а сам, хоч завше любив поговорити на ніч з учителем, тепер став казати на добраніч.
— Воно все рівно… за спасення душі… — бубонів він стиха, виходячи з кімнати.
1910.