Бородатий хусит.
На підсїнї в малій хатї
Сидить старий хусит,
В опівночі над талмудом
Бородою трусить.
І як рабін зачитав ся,
Читає, читає!…
А з підсїня Запорожець
В вікно заглядає.
Заглядає, та гадає,
Чим би поживитись;
Але в Жида всюди голо,
Куди подивитись.
Тільки сам він бородатий,
Борода до пупа,
Та книжок його жидівських
Кругом цїла купа.
Замишляє Запорожець
Жида підголити,
І що раз — то голоснїйше
Почав говорити:
„Хто-но тільки великую
Бороду кохає,
Той нїколи великого
Розуму не має!”
Чує хусит бородатий,
Перестав читати…
Аж тут йому голоснїйше
Хтось почав казати:
„Хто-но тільки великую
Бороду кохає,
Той нїколи великого
Розуму не має!”
Подивив ся Жид на себе,
Бородою трусить:
„Гирстиж як-то? то я дурень?
Дурень — старий хусит?…”
І до сьвічки бородою!
Спалив половину…
Але знов він чує голос
В ту-ж саму годину.
Знов борода над сьвічкою
Запалахкотїла,
І в мінутї счезла з димом
До самого тїла!…
Засьміяв ся Запорожець,
Пійшов собі спати,
Але хусит сидить бідний
Тай став розважати:
„Правду воно говорило,
Правду пак казало,
Бо й я з своїм бородою
Розуму не мало!…
Борода такого мати,
Так його любити
І над сьвічком, над тим сьвічком
До губа спалити!…
Ай, веймір! що Сура скаже?
Що всї люди скажуть?…
О, то дурень старий хусит!
Ще й з руком покажуть…”
|
