Питання літератури/Пролетарські письменники й попутники
| ◀ Основні проблеми мистецтва в поглядах радянських марксистів | Питання літератури Пролетарські письменники й попутники |
Наше письменство та «Европа» ▶ |
|
Як би не ставитись до літературних подій на Україні кінця 1926 року і початку 1927 року, що закінчились зформуванням пролетарської організації українських письменників, але вони залишать по собі глибокий слід в історії українського літературного руху. Тільки короткозорі можуть легковажити ту загострену боротьбу на літературному полі, що точилася протягом майже двох років. Хто з ким боровся, що стояло в осередку цієї боротьби? Відповідь на це запитання потрібна для того, щоб зрозуміти й ту ситуацію, яка спричинилась до консолідації пролетарського фронту, і ту ситуацію, яку маємо тепер. Чи справді на одному бігуні стояли геть усі пролетарські письменники, а на другому — тільки одні непролетарські письменники? Я особисто не належу до тих, що вважають, ніби всі письменники, що не пішли на заклик Хвильового, а були його супротивниками, є вже тим самим зформовані пролетарські письменники, і навпаки — геть усі, що опинилися в одному товаристві з Хвильовим, є виразні попутники. Ні, цього в абсолютній формі не було й немає.
Боротьба йшла не між пролетарськими й непролетарськими письменниками, а між двома ідеологічними тенденціями, що виявилися в літературі, між тенденцією капітулянтською й ліквідаторською, що об'єктивно відбивала інтервенціоністські настрої певної частини української дрібної буржуазної, і тенденцією на зміцнення й дальший розвиток пролетарських елементів в українській літературі. Ішла боротьба між одним крилом революційної літератури, що через певні суспільні процеси опинилась під впливом націоналістичної буржуазної інтелігенції, і другим крилом, що навпаки — прямувало все ближче до пролетаріяту, що проймався все більше його світоглядом. Отже боротьба точилася між пролетарською й дрібнобуржуазною тенденцією серед Донедавна майже єдиного революційного фронту української літератури. Розвиток українського культурного руху, охоплення ним нових шарів людности, „міськізація“ й неминуча пролетаризація його на певній своїй стадії — цей розвиток повинен був виявити суперечності, що криються з різних протилежних вимогах до нього різних соціяльних верств. Я особисто схильний думати, що заклик Хвильового до самозамикання, до боротьби проти “чумазого“, що наступає на „святая святих“ нашого мистецтва, об'єктивно відбивав настрої тої частини дрібно-буржуазної інтелігенції, що боїться поширення діяпазону української культури на пролетаріят, що боїться, коли хочте, українізації пролетаріяту.
Саме нові вимоги й перспективи українського культурного руху й стали причиною розшарування революційного літературного фронту, отже, і викристалізування відбіжних тенденцій, що таїлися в таборі революційних українських письменників. Одна група виявила ухил дрібно-буржуазний, друга тримала високо прапор пролетарської літератури. Одна почала здавати позиції, і тим самим могла занапастити все здобуте для того, щоб зростали елементи пролетарської творчости, друга — боролася за здобуті позиції й за кращі умови для пролетарської літератури. Тільки й усього. Але цього досить, щоб зрозуміти, що серед перших були всі підстави для дрібно-буржуазного переродження, а серед других усі умови, щоб стати авангардним революційним бійцем. Та сила, що виступила під прапором „Всеукраїнської спілки Пролетарських Письменників“, виступила в ролі авангардного оборонця пролетарської тенденції в українській літературі. У цьому її величезна заслуга. Але це не значить, що всі члени цієї організації є вже пролетарські письменники. Під прапором цієї спілки найпевніше забезпечений шлях розвитку пролетарської літератури, але це не значить, що треба цілком нехтувати всіма иншими організаціями, де може зріють потенціяльні сили пролетарської літератури. Коротко кажучи, не може бути мови ні про яку гегемонію. Цю гегемонію пролетарська організація повинна здобути в ідейній боротьбі й практичній своїй роботі. Цього безперечно дотримуватиметься організація пролетарських письменників.
Всі закиди й обвинувачення „Всеукраїнської Спілки Пролетарських Письменників“ в „напостівстві“ не мають під собою ніякого ґрунту. Російське „напостівство“ в тому вигляді, як воно колись було (бо тільки колишнє „напостівство“ може ставитися на карб), почало з наступу, а пролетарська група на Україні з оборони. Пам'ятаймо, що напостівські методи насамперед вживав тов. Хвильовий, що наступ почав він, а слідом за ним почали нападати на ліві письменницькі елементи всі, кому не лінь було, що під гаслами цього наступу почали консолідуватися всі праві елементи, що на початку ліві групи тільки оборонялися, тільки оце недавно зорганізувалися, щоб, очевидячки, і наступати, коли треба, але зовсім не з напостівськими методами. Російські „напостівці“ були за їхню диктатуру в мистецтві, а українські пролетарські письменники ніде такого бажання не висловили; російські “напостівці“ були за цілковите нехтування попутників, а на Україні ми такої ідеї не спостерігаємо. Проте гостра літературна боротьба збудила багато пристрастів, що подекуди може спричинитися до збочення з правильної лінії у справі взаємин з попутниками. Через те я хочу на цій справі взаємин спинитися докладніше. Це, власне, головне завдання моєї статті.
Справжні попутники часто закидають критикам, кажучи: нас називають „попутниками“ тільки через (нерозбірливий текст) що ми не завжди радіємо, а й сумуємо, що бачимо не одні світлі промені, але й темні плями. Насправді, ні один серйозний марксистський критик ні одного з письменників за перелічені властивості не віднесе до категорії попутників. Це зовсім не обов'язок письменника, хоч-би найбільше пролетарського, конче радіти чи обминати темні сторони нашого життя, зовсім не ці властивості відрізняють пролетарського письменника від попутника.
Той-же, що ставить в ім'я „пролетарськости“ такі вимоги, не служить ані справі літератури, ані справі пролетаріяту. Звісно, пролетаріятові, що йде вперед, що є молода класа, перед якою відкриті нові творчі шляхи, в основному властивий оптимізм, віра в свої сили, і навпаки — буржуазії, як класі, що деградує, особливо недобиткам буржуазії в нашій країні, властивий песимізм. Але не можна вимагати від письменника, щоб він завжди уникав ноток песимізму в своїй творчості, хоч і повинні ми прагнути, щоб література наша організовувала почуття та волю, підносила бадьорість і віру передової класи.Характерною рисою занепадництва не є підкреслення негативних явищ, а скиглення й нудьга, цілковите безвір'я, одним словом така література, що дезорганізує суспільну думку й волю до боротьби. Можна підкреслювати темні сторони життя, але робити це так, щоб викликати волю до подолання цих явищ, і можна впадати в цілковите безвір'я. В українській літературі ми спостерігали останніми часами елементи справжнього занепадництва, як серед тих письменників, що відбивають процеси нашої буржуазії, що соціяльно розкладається, і через те не має ніякої перспективи, так і тих, що, бажаючи служити новому ладові, не вибираються на широкий шлях з суперечностей нашої доби.
Буржуазія була понадіялася на „неп“. Відомо, що „неп“ спричинився до широкого „зміновіхівства“: гадали, що це відмовлення від „непорядків“ і, „хаосу“ часів воєнного комунізму для того, щоб тихесенько пливти, і припливти до берега буржуазного суспільства. Та надії ці розвіюються. Буржуазії залишається задовольнятися сьогоднішнім днем, „благати на годину“, а що-до завтрішнього дня… — провалля. Погано і з куркулем. Він бачить, що місто організується, що назріває якась індустріялізація, але він не звик вірити в організаційну силу міста. Для його психіки основний чинник, що організує, — це хутір, і він хапається за свої старі згадки, що тягнуть до феодальних часів. Ці дві сили плекають найреакційніші елементи в нашій літературі. Містицизм, культивування романтики минулого, виспівування неорганізованої стихійности наперекір організованості, — ось ті риси, що прищеплюються ідеологією згаданих суспільних верств.
Плеханов ще тоді, коли буржуазія тільки передчувала свій майбутній загин, і коли виразником цього передчуття в літературі з'явився символізм, писав: „Якщо Рескін сказав, що скупий не може співати про загублені гроші, то тепер настав час, коли настрої буржуазії почали наближатися до настроїв того скупого, що плаче над своїми скарбами“ Що-ж казати тепер, коли не один скупий, а ціла класа опинилася в гіршому стані, ніж той скупий, бо їй доводиться плакати не тільки над загубленими грошима, а й над тим, що гроші вже ніколи не повернуться. На скільки треба помножити, приклавши до сучасних занепадницьких творів характеристику, що її дав Плеханов символізмові в цих своїх словах: „Як через те, що немає хліба, люди їдять лободу, так через брак ясних ідей, вони (художники) задовольняються туманними натяками на ідеї, сурогатами, підкресленими в містицизмі, символізмі, й инших подібних ізмах, що характеризують епоху занепаду“ На Україні-ж є письменники, на яких досить яскраво позначаються впливи недобитків феодалізму й буржуазії.
Але є ще инші джерела занепадництва, з яких черпає свої настрої лівіша лівіша група письменників.
Соціяльна революція на Україні, що є в той же час і національно-культурна революція, тут, як і в инших національних республіках СРР, викликала серед селянської молоди великий потяг до знань до опанування культурою. Сотні, тисячі кидають свої села й рушають у міста, заповнюючи всі Виш'і. Держава йде всіляко на зустріч селянській молоді, але не може забезпечити всім потрібним, щоб вона вчилась в нормальних матеріяльних умовах. Селянська молодь, вперше вибравшися з рідного гніздечка, принісши до міста низку забобонів, зокрема упереджень проти міста, зразу натикається на разючі суперечності міста. Найбільше впадає в вічі зовнішній вигляд з його вітринами й рестораціями, з електричними рекламами й кіном, з його показовими гараздами. Трудові будні міста, особливо творча роля пролетаріяту, все велике організаційне значення міста — непомітне для очей тисячі селюків, вони часом борсаються в суперечках, приходячи разу-раз до ідеалізації села супроти міста, вони ніяк не знаходять ту основну ланку, за яку треба вхопитись, щоб опинитися біля цілого ланцюга нашого життя. До того ж ще певна частина міської української інтелігенції, замість того, щоб допомогти селянській молоді поширити свій обрій і вийти на широкий шлях, підтримують ці хуторянські забобони, солідаризуючись з хитаннями серед селянської молоди. Я кажу за ту частину української інтелігенції міста, що суттю своєю є „зміновіхівська“. Вона приймає тільки половину революції. Вона задоволена з того, що революція творить ново село і нове місто, що на ґрунті розвитку українського культурного руху українська інтелігенція вперше дістала можливість застосовувати свою енергію, але вона незадоволена з соціяльного поглиблення революції і з інтернаціоналізації культурного руху. Вона незадоволена й з того, що надто широкими методами українізації, запровадженням українізації в маси, порушується монополія інтелігенції, як українських „культуртрегерів“. Оце невдоволення штовхає частину української інтелігенції на шлях підтримки та консервування хитливих настроїв, чи то пак безперервних хуторянських рецидивів серед шкільної молоди. Колізія цих настроїв дає свій занепадницький відбиток в українській літературі.
Проти цього занепадництва треба боротися. „Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників“ народилася під знаком боротьби з занепадництвом в українській літературі, але я думаю, що це не повинно бути обов'язковою монополією цієї організації. Буде дуже гарно, коли під цим прапором боротьби зійдуться ширші сили. Але як боротися? чи повинна ототожнюватися ця боротьба з боротьбою проти попутників? Адже не всі попутники є занепадники, і не всі занепадники є попутники. Адже й не можна кожного з тих, у кого з'явилися занепадницькі мотиви, кваліфікувати, як зформованого, упертого і безнадійного занепадника й, раз назавжди безнадійний занепадник, той уже не є попутник. Бо попутник є зрештою той, що, хоч і хитаючись, кульгаючи в певному маштабі, йде проте з нами, не доходячи тільки до кінця. У таких попутників можна иноді знайти елементи занепадництва. Але той, в кого запанує занепадництво остаточно, той уже нам не попутник, того ми повинні рішуче відкинути й засудити. Що-ж до попутників, що йдуть з нами тільки до півдороги або до третини, то з ними треба співробітничати, допомагаючи їм випростатися на ввесь зріст і стати, нарешті, в лави тих, що не знають хитань, та що прямують вперед, бачучи перед собою ясне сонячне майбутнє.
Пролетарській критиці треба керувати попутниками, але це керівництво повинно бути виховно-ідейного характеру. З наказом до художника — „будь оптимістом“ — підходити не можна. Тенденційної літератури нам не треба. Художник повинен бути вільний у своїй творчості, вільний не в тому розумінні, що йому повинна бути байдужа доба, в яку він живе, і цілі цієї доби, чи то вільний від соціяльно-політичної обстанови. Від них художник не буває вільний, і всякі твердження, що художник може бути сам собою, є фальш. Але-ж вільний він мусить бути у своїй творчості, в своїх переживаннях, емоціях. Тільки за таких умов народжується справді художній твір, а не тенденційний.
Кінець-кінцем, література відбиває певне економічне оточення, економічні змагання то-що. Але дуже вже у нас спрощують, коли письменника, що написав кільки віршів, зразу ж зараховують до представників певної класи. Треба пам'ятати, що вплив економіки на літературу є надзвичайно комплікований, що йде через складні процеси психічного перевтілювання низки допомічних впливів, що йдуть від околишнього життя. До митця треба підходити з иншим критерієм, ніж до політика. Так дивився на цю справу ще Маркс. Згадаємо про цікавий інцидент Маркса з Вільгельмом Лібкнехтом з приводу Гайне. Будучи на вигнанні в Франції, Гайне, якого німецький уряд вважав за небезпечного, через свою інтелігентську безпринципність, не цурався одержувати пенсію від французького монархічного уряду Луї-Філіпа Орлеанського. І це викликало від'ємне почуття у Вільгельма Лібкнехта. Будучи в Парижі, Лібкнехт уникав зустрічи з Гайне. Та коли Лібкнехт у розмові з Марксом пояснив йому причини свого уникання зустрічів з Гайне, Маркс, обурившись, відповів: „Гайне велика людина, з великим гострим розумом, він багато дечого бачить гостріше, ніж ви. І коли б ви його відвідали, ви-б запаслись багатьма художніми думками. До Гайне не можна підходити, як до політика“.Це все не нове. Але після тої загостреної літературної боротьби, що була цілком природна на Україні, дещо почали забувати, подекуди трохи заплутались в методах регулювання й керівництва літературним фронтом. Отже, продовжуємо, і кажемо, що до мистецтва треба підходити з спеціяльними методами. Тут не досить логічно усвідомити, і логічно висловити, а треба найти відповідну художню форму. Це складний процес. Особливо повільний процес — це художнє оформлення пролетарської ідеології в українській літературі. Адже українські пролетарські маси тільки оце, за радянської влади, включаються в український культурний процес.
Коли в Росії, де немає мовної розмички між пролетаріятом і селянством та інтелігенцією, процес творення пролетарської літератури дуже повільний, до чого-ж він болючий мусить бути у нас на Україні. Пролетаріят не міг до революції створити якоїсь широкої бази для розвитку свого мистецтва, бо він був класою злиденною, неосвіченою то-що. Підчас революції пролетаріят насамперед бореться за зміцнення політичної влади та за економічне будівництво, і тільки поволі опановує культурні процеси. Тут пролетаріятові треба піднестися до певного культурного рівня, щоб стати тим культурно-ідейним оточенням, що живитиме пролетарську літературу. Ми кажемо, що це оточення вже почало творитись. Але воно твориться надзвичайно поволі в Росії. До чого-ж воно поволі формується в нас на Україні, де тільки вузька верства пролетаріяту була здавна звязана з українським словом, і де тільки оце тепер українське слово поширює свій вплив на нові його верстви?
Звісно, політична диктатура пролетаріяту особливо багато важить і особливо сприяє зростанню культурної гегемонії пролетарського міста. Але дрібно-буржуазна стихія, підтримана старою народницькою літературною традицією, робить опір, озираючись раз-у-раз назад на минуле, бо не розуміє того великого майбутнього, що несе для української культури керівна роля пролетарського міста. Отже, попутництво на Україні має під собою ще ширший ґрунт, ніж в Росії. І через те напостівські методи, дарма, що їх ніхто не пропонує, але як-би їх хто хотів відновити, були б ще шкідливіші тут. Хай мене не розуміють, що я пропоную якусь маніловщину. Ні в якому разі. Я стою за рішучу та гостру боротьбу з прямими класовими ворогами пролетаріяту, з тими, яких до попутників не можна віднести, з тими, що зовсім не приймають революції, — а такі є в нашій літературі, треба їх тільки правдиво кваліфікувати. Їх треба відкинути, як шкідливих для революції. Я-ж стою за серйозну ідейно-критичну боротьбу з попутниками, але вже не через відкидання, а в процесі співробітництва. Попутників не можна вважати за шкідливих для культурного процесу. Ïx не можна цілком виключити з сфери мистецького життя. Ми не можемо звузити рямки рядянської літератури до одної якоїсь організації. Потрібне широке досвідне поле. Нам потрібна могутня література й кількістю, і якістю. У попутників теж треба вчитися. Певна частина попутників краще користується з старих здобутків української літератури, отже вона звязує сучасну літературу з минулою літературою, а це в певних формах і межах має не аби яке значення для нас. Усе це каже за те, що, не зважаючи на недавній агресивний наступ правого літературного фронту, ми не повинні збочити з тої лінії, яку давно накреслила партія що-до попутників.
Партія проти гегемонії одної організації, хоч вона, звісно, за те, щоб особливо сприяти й допомагати розвиткові пролетарської літератури, або навіть заробити її гегемонію. Партія насамперед виходить з погляду взаємин пролетаріяту й селянства. Ось що каже резолюція ЦК ВКП в справі художньої літератури: „Було-б цілком хибно не зважати на основний факт нашого громадського життя, а саме на той факт, що робітнича класа здобула владу, що в нашій країні є пролетарська диктатура. Коли перед захопленням влади пролетарська партія розпалювала класову боротьбу й вела до того, щоб висадити в повітря ціле суспільство, то підчас пролетарської диктатури перед пролетарською партією повстає питання, як жити мирно з селянством і поволі переробити його, питання про те, як дозволити певне співробітництво з буржуазією й поволі витискати її, питання про те, як поставити на службу революції технічну і всяку иншу інтелігенцію та одвоювати її ідеологічно в буржуазії. Отже, хоч класова боротьба не припиняється, але вона міняє свою форму, бо пролетаріят перед захопленням влади намагається зруйнувати дане суспільство, а підчас своєї диктатури на перше місце виставляє „мирно-організаторську роботу“.
Цей уступ треба добре запам'ятати, щоб завжди розуміти, що ми не зацікавлені в розпалюванні класових противенств. Так само, Як ми намагаємося перевиховати селянство, нам треба перевиховувати й літературних попутників; так само, як ми притягаємо технічну інтелігенцію до справи індустріялізації, нам треба притягати літературних фахівців до своєї творчости.
Марксівська-ж критика повинна бути проте бойова, чітка й консеквентна. Вона повинна прочищати шляхи для української пролетарської літератури, безщадно критикувати всі хитання попутників, плямувати капілянство в революційному таборі й особливо гостро виступати проти зростаючої ідеології нової буржуазії та її намірів, використовувати хитання серед революційного табору для поширення свого власного впливу.
Березень 1927 р.