|
Були на хуторі пани —
І пан і пані небагаті,
І дочечка у їх росла,
Уже чи-мала піднялась;
І генерал її посватав,
Бо страх-хорошая була,
А генерал був страх-багатий:
От, і талан Господь послав
На вбогій хутір... ублагали
Царя небесного!... Взяли,
Її гарненько одягли,
Та у неділю й повінчали,
І генеральшою назвали,
І цугом в Київ повезли.
Було на хуторі погане
Мале байстря — свиней пасло
Петрусем звалось; на придане
Воно за панною пішло
У генеральскеє село
Свиней же пасти, безталанне.
За балом бал у генерала.
За генеральшою чи-мала
Орда панів і паничів;
А генеральша у-ночі
Уже тихенько й плакать стала.
— „Занапастила мене мати...
Зовьяне марно у палатах
Краса і молодость моя!“
„Ти, душко, плачеш?“ — „Хто се? я?
Ні, я не плачу“... „Знаєш, Маню?
У городі тепер армяни:
Купи собі, Машуню, шаль.“
— „Мені не треба тії шалі!“ ...
„Не завдавай же серцю жалю!
Купи, голубко! Не печаль
Мого ти серця!... А весною
В Париж поїдемо з тобою,
Або поїдемо в село...
Як схочеш, серце...“
Тихо, тихо
Зіма минала; крилось лихо
Та в самім серці й уляглось
У генеральші молодої.
Поїхали в село весною;
В селі бенкети загули;
А генеральша плаче-плаче,
А генерал того не бачить,
А всі вже бачили в селі.
З нудьги, із двору погуляти
Якось задумавшись пішла,
Та аж за царину зайшла,
Та й бачить, що пасе ягнята
Мале хлопьяточко в стерні.
— „О горе, горенько мені!
Що я робитиму на світі?...
Се ти, Петрусю?“ — „Ажеж я...“
— „Ходім до мене; будем жити,
Як там на хуторі колись
Жили, жили.“ — Та й похилилась,
Очей не зводючи, дивилась
На Петруся. Одним-одна [1]
І виростала, й дівувала,
І за старого генерала
Занапастили-продали,
І в-купі гроші пропили...
І тяжко-тяжко заридала.
— „Ходімо, серце, погулять!
Ходім, Петрусю, в сад, в палати.“
„А хто ж тут буде доглядать,
Хто попасе мої ягнята?“
— „Нехай хто хоче!“ —
Й повела
Ёго в палати. А в палатах
Причепурила, одягла,
А потім в школу оддала...
І любо їй... Нехай радіє,
Поки надію серце гріє,
Поки росте з того зерна
Або кукіль, або пшениця...
Бо ми не знаєм, що твориться
У ёго там. А він хоч зна,
То нам не скаже... Як-би знала
Матуся горенько твоє,
Чи оддала б за генерала
Дитя єдинеє своє?
Не оддала б... А в-тім — не знаю, —
Бо всякі матері бувають...
Минають дні собі по-волі;
Петрусь до школи та із школи
З книжками ходить та росте;
Сама аж ніби молодіє,
А генерал собі радіє,
Що діло, бачите, святе
У двох таки вони зробили.
Петра на волю одпустили;
Зімою в Київ відвезли
І там у шіолу оддали,
І там чи-мало поповчили.
Вернувся з Київа Петрусь
Уже Петром і паничем,
І кучері ах по плече,
І висипався чорний вус,
І ще... Та се ще не втече:
Розскажем иноді колись
Про те, що снилося Петрові.
А генеральші чорнобровій —
Що сниться?...
Перед Пречистою
Горить лампада у-ночі.
Поклони тяжкиї бьючи,
Ридала, билася... нечистую,
Огненную слёзу лила.
Вона благала Пресвятую,
Щоб та її,... щоб та спасла
Щоб одуріть їй не дала,
Пренепорочная... І всує! —
Молитва їй не помогла:
Вона, сердешна, одуріла, —
Вона, небога, полюбила.
Свого Петра!... І тяжко їй, [2]
Душі негрішній молодій!
Та що ж робить? Не стало сили!
Cердега разом одуріла.
Та й як ёго одній святиї
Прожити літа молодиї?
Вони ж не вернуться!... як хоч!
А лихо, кажуть, перескоч, [3]
А то задавить. Генеральша
Не перескочила, — бо їй
Хотілось жити молодій!
Хотілося б... Густенька каша,
Та каша, бачте, то не наша;
А наш несолоний куліш —
Як знаєш, так ёго і їж!
— „Петрусю! Друже мій єдиний!
Моє ти серце! мій ти сину!
Рятуй мене, рятуй! рятуй!
О, Матір Божая! Розкуй
Мою ти душу!“ — І ридала,
І батька й матір проклинала,
І все на світі. А Петрусь —
Її єдиная дитина —
Гуляв собі пренеповинний
В саду, та арію якусь
Мугикав з-тиха. Більш нічого
Петрусь не бачив. А небога
Сама не знає, що робить
І що їй діяти з собою?
Або сховатись під водою,
Або принамені розбить,
Об стіну голову??!
— „Поїду в Київ, помолюся:
Молитва може прожене
Діавола... О, мій Петрусю!
Молитва не спасе мене —
Я у Дніпрові утоплюся!“ —
Моліте Господа, дівчата,
Моліте Господа, щоб мати
І вас от-так не завдала
За генерала — за палати
І вас от-так не продала...
Любитесь, діточки, весною... [4]
На світі є кого любить
І без користі; молодою,
Пренепорочною, святою,
В малій хатині буде жить
Любов та чистая, і буде
Святий покой ваш стерегти
І в домовині.
Що ж то буде
З превосходительною? Що ти
Тепер робитимеш з собою,
З своєю божою красою?
Хто стерегтиме твій покой,
Украдений твоїм Петрусем?
Хиба архистратиг? Та й той
Не встереже тепер! Боюся,
І вимовить боюсь тепер
Твоє грядущеє...
У Київ їздила, молилась,
Аж у Почаєві була —
Чудовная не помогла,
Не помогла святая сила.
А ти аж плакала-молилась,
Та й занехаяла. Везла
Назад гадюку в серці люту,
Та трошки в пляшечці отрути.
Не їла три дні й не пила,
Вернршись з прощи, і три ночи.
Не спала; впали карі очі;
Засохли губи; і в-ночі
Щось ходя шепче сміючись...
Аж тиждень так собі нудила.
А потім трути розвела
І генерала напоїла,
Та й спать упоравшись лягла.
— „Теперь старого поховаю,
А молодого привітаю.
Та й буду жить собі та й жить,
Петру ся-серденько любить...“
Подумала, чи то сказала.
Хотіла спать, але не спала;
І ждала світу — і дожить
До світу Божого боялась.
І задзвонили в-ранці рано
По генераловій душі;
Заговорили щось погане,
До генерала ідучи
Прощатись, люде. Аж гуде,
З усіх усюд народу йде;
Та щось шепочуть про отруту
І судових неначе ждуть.
І разом стихли на минуту —
Приїхали. Ножі беруть
І генерала розчиняють,
І яд находять в животі.
Громада глухо присягає,
Заприсягла. Питає суд:
— Тепер скажите, християне.
Хто отруїв ёго? — Гудуть,
Мов з-тиха дзвони. „Пані, пані!“
Громада зично загула.
Тоді на ганок вихожає
І до громади промовляє
Петрусь, і каже; — „Я зробив!
Я генерала отруїв,
А ви не знаєте нічого!“ —
Взяли Петруся молодого,
Та в город в путах одвезли.
Ёго недовго мордували
В тюрьмі, в суді; а в добрий час
В кайдани добре закували,
Переголили про запас;
Перехрестивсь, от-так убраний,
І поволік Петрусь кайдани
Аж у Сібір...
|
