Пес Баскервілів/15
| ◀ XIV. Пес Баскервілів | Пес Баскервілів Закінчення |
|
В кінці листопада, темного туманного вечора, сиділи ми, Гольмс і я, в нас дома. Вогонь палахкотів у печі. Гольмс був в чудовому настрою, і я навів розмову на подробиці Баскервільської таємниці. Льорд Генрі і доктор Мортімер, які були в Льондоні, збіраючись у далеку подоріж, заходили до нас того самого дня, так що розмова про цю справу насунулася сама собою.
— Цілий хід подій, із погляду чоловіка, який називав себе Степльтоном, був простий і ясний, хоч нам, що зпочатку не мали змоги знати про мотиви, які ним кермували, і довідувались тільки вривками, все здавалось надзвичайно складним. Я мав дві розмови з панею Степльтон, і все мені тепер таке зрозуміле, що здається, нічого не лишається більш, неясного. Ви знайдете замітки в цій справі під літерою Б. в катальозі.
— Може ви дасте мені з памяти нарис подій.
— Розуміється, хоч не можу заприсягти, що всі факти вдержались у голові.— Мої інформації кажуть, що цей чоловік без жадного сумніву був дійсно з роду Баскервілів. Він був сином того Роджера Баскервіля, молодчого брата льорда Чарльза, що, придбавши тут недобру славу, втік до Південної Америки і вмер там, як думали, нежонатий. У дійсности він був жонатий і мав одного сина, оцього самого, який так таки зветься, як його батько. Він одружився з Беріль Ґарсією, одною з красунь Коста-Ріки і, вкравши чималу суму громадських грошей, перемінив своє імя на »Ванделєр«, утік до Анґлії, де відкрив школу в Східному Йоркшірі. На думку відкрити школу навело його випадкове знайомство з якимось хорим учителем, здібности якого він вжив, щоб поставити справу на добру дорогу. Як же той учитель умер, школа звелась ні на що і її зі скандалом закрито. Ванделєри вважали потрібним перемінити своє прізвище на Степльтонів і він переніс на Південь Анґлії рештки свого майна, свої пляни на будуччину і свій нахил до ентомолоґії. У Британському Музеї я довідався, що він був признаним авторитетом у цьому фаху, і що імя Ванделєр звязане навіки з одним метеликом, якого він іще за часів свого перебування в Йоркшірі знайшов і описав.
— Тепер перейдемо до тої періоди його життя, яка має такий інтерес для нас. Він, очевидячки, навів справки й довідався, що між ним і великим маєтком стоїть життя тільки двох людей. Коли переїхав до Девонширу, його пляни були ще дуже неясні, так мені здається, але що він мав щось погане на думці, видно насамперед із того, що він видавав свою жінку за сестру. Намір ужити її, як принаду, був видно, ясний уже в нього в голові, хоч, можливо, він іще не мав уложеного пляну. Він постановив собі, заволодіти маєтком і був готовий ужити якої хочете зброї, и зарискнути всім. Першим його кроком було оселитись, як можна близче, до будинка своїх предків, і другим — увійти у дружні відносини з льордом Чарльзом і з сусідами.
— Льорд Чарльз перший розказав йому фамілійний переказ, і тим приготував собі дорогу до смерти.
— Степльтон, я його так називатиму й далі, знав, що старий хорував на серце, і що зворушення може вбити його, це він чув від доктора Мортімера. Він чув також, що льорд Чарльз був забобонний і брав страшний переказ поважно. Він дуже швидко впав на думку, яким способом звести зі світа старого льорда так, щоб не можна було на кого скласти вину.
— Задумавши цей плян, він дуже хитро приступив до його виконання. Звичайний злочинець задовольнився б простим псом. Уживання штучних способів, щоб надати йому вигляд надприродної тварини, було з його боку ґеніяльним винаходом. Пса він купив у Льондоні в Роса й Манґельса на Фулгамрод, — це був найбільший і найлютійший, який вони коли мали. Він привіз його північною залізничого лінією і перевів уночі степом так, щоб не звернути нічиєї уваги. Вже під час своїх дослідів за комахами він винайшов стежку через болото, і там знайшов схованку для свого союзника, прив'язав його й чекав щасливого випадку.
— Але це не так швидко складалося. Старого льорда не можна було виманити вночі поза межі його оселі. Кілька раз Степльтон засідав із своїм псом, але все надаремне. Вже під час цих даремних спроб сусідні мужики бачили його пса, і переказ про пекельне створіння дістав нове потвердження. Він сподівався, що, може, жінка його заманить льорда Чарльза на згубу, але тут несподівано наскочив на опозицію, жінка ні за що не хотіла закрутити старому льордові голову, щоб цим заманити його до рук ворога. Ні погрози, ні знущання нічого не вдіяли. Вона нічого не хотіла мати спільного з цим пляном, і якийсь час Степльтон був безпорадний. Випадково йому допомогло те, що льорд Чарльз доручив йому бути своїм посередником, у допомозі нещасній Льорі Ляйонс. Вона швидко піддалась його впливові, тим більше, що мала його за нежонатого, а він дав їй зрозуміти, що ожениться з нею, як тільки вона розведеться зі своїм чоловіком. Плян його несподівано захитався, коли він довідався, що льорд Чарльз, за порадою доктора Мортімера, має виїхати з замку. Рішуча хвилина наступила. Він примусив паню Ляйонс написати того листа, щоб на передодні його виїзду до Льондону викликати старого льорда на побачення. Тоді хитрощами запобіг тому, щоб вона вийшла, і таким способом міг сподіватися, що діб'ється того, чого так довго чекав.
— Вертаючись увечері від пані Ляйонс, він мав час приготувати пса, розмалювати його світильним препаратом і привести його до хвірточки, де був старий льорд. Він нацькував пса, пес перескочив огорожу і погнався за нещасним, котрий кинувся утікати здовж тисової алеї, в кінці якої упав мертвим від розриву серця, викликаного переляком. Пес увесь час гнав травою, а льорд Чарльз біг алєєю, через те й тільки його сліди було знати. Коли він упав, пес, очевидячки, наблизився до нього, щоб понюхати, й, почувши, що він мертвий, повернувся назад. Звідтіля і сліди пса які доктор Мортімер помітив. Степльтон відкликав пса, знов завів його на острів, і таємниця смерти льорда так і залишилась нерозгаданою для суду, перелякала цілу округу й, нарешті, звернула на себе й нашу увагу.
— Осе все, що я знаю про смерть льорда Чарльза. Ви розумієте, як це все хитро задумано, та в дійсности неможливо було навіть скласти обвинувачення проти злочинця. Його єдиний співучасник не міг ніколи його зрадити, крім того, ціла історія була настільки неймовірна, що виходила просто неможливою. У обох жінок, замішаних у справі, пані Степльтон і пані Ляйонс, були сильні підозріння проти Степльтона. Пані Степльтон знала, що він має наміри звести зі світа льорда Баскервіля і знала про існування пса; пані Ляйонс не знала ні про перше, ні про друге, але факт, що смерть наступила в той час, коли мало бути відкликане побачення, відоме тільки Степльтонові, зробив на неї велике вражіння. Тільки що обидві жінки були під його впливом, і він не мав чого їх боятись. Перша частина його завдання успішно закінчилась, але, лишалася — ще друга, трудніща.
— Можливо, що зпочатку Степльтон не знав про те, що живе спадщинник у Канаді. Та як не як, а він швидко про нього довідався від доктора Мортімера, як і про всі подробиці приїзду льорда Генрі Баскервіля. Перша думка Степльтона була усунути цього спадщинника в Льондоні, не даючи йому змоги приїхати до Девонширу. Жінці своїй він не довіряв від часу, коли вона відмовилась допомогти йому звести зі світа старого льорда, він боявся надовго лишати її саму, щоб не утратити не неї впливу і через те взяв її зі собою до Льондону. Як я довідався потім, вони спинились в Мексбургському готелю, одному з тих, куди я посилав Картрайта шукати доказів. Жінку Степльтон замикав у кімнаті, а сам, передягнений і з фальшивою бородою, слідкував за доктором Мортімером, як той був у нас, потім як поїхав на двірець і разом із льордом Баскервілем до Нортумберляндського готелю. Жінка догадалася потрохи про його наміри, але так його боялась, що не зважувалася написати до льорда Баскервіля, щоб часом лист не попав у руки Степльтона. Вона хитро додумалась вирізати друковані слова й послати пересторогу анонімно. Її лист дійшов до льорда Генрі і був першим натяком на небезпеку, яка його чекала.
— Степльтонові треба було здобути якусь частину одежі льорда Генрі, щоб на випадок, коли б своєю зброєю вжив собаку, могти нацькувати її по сліду. Він без сумніву підкупив слугу або покоївку в готелю, але випадково перший черевик, який йому принесли, був зовсім новий і не відповідав його намірам. Він повернув його, і дістав другий. Цей інцидент був дуже для мене повчальним, бо дав мені доказ, що ми маємо до діла з справжнім псом, адже нічим иншим не можна було зясувати бажання мати власне старий черевик, а не новий.
— На другий день він слідкував за ними аж до нашої хати. З того, що він знав, де ми живем, знав мене в обличчя, а також з усієї його манери в поведінці я роблю висновок, що на совісти Степльтона лежала не одна тільки Баскервільська справа, і що він мав уже досвід у карєрі злочинця. З того менту він побачив, що у Льондоні з цього нічого не вийде, бо я взяв справу у свої руки. Він повернувся додому і став ждати приїзду льорда Баскервіля.
— Підчас його відсутности хтось мусів годувати й доглядати собаку. Я маю вражіння, що це робив його старий слуга Антоній, який служив уже давно й мусів знати, що вони чоловік і жінка, а не брат і сестра. Степльтон не потребував посвячувати його у свої пляни, зрештою, старий щез, невідомо куди. Завважте, що Антоній імя досить рідке в нас і дуже звичайне в Еспанії та в Південній Америці.
— Ще мушу сказати, що коли ми читали лист зі словами, вирізаними з ґазети, я завважив дуже легкий запах перфуми; це навело мене на думку; що тут мусить бути замішана пані, і тоді вже мої думки почали звертатись на Степльтона. Отже, заки ви поїхали з Льондону, я вже був певен, що маємо до діла з живим псом і майже вгадав, хто злочинець.
— Моїм завданням тепер було слідкувати за Степльтоном; очевидячки, я не міг цього зробити, як би був з вами вкупі, бо тоді він би дуже вважав на себе. Я одурив усіх, і вас навіть, і приїхав нишком на степ, тоді як усі думали, що я в Льондоні. Я жив, здебільшого, у Кумб Трасей, і тільки тоді, як треба було бути ближче до місця подій, переходив до землянки на степу. Коли я слідкував за Степльтоном, Картрайт стежив за вами, і таким робом я міг держати всі нитки у своїх руках. Я вже вам казав; що ваші доклади доходили до мене днем пізніще й дуже допомагали мені. Особливо цінна була вказівка на те, що Степльтон був перше учителем і мав школу. Знаючи це, я міг відразу установити ідентичність їх обох, і зразу з'орієнтувався. Вся справа була ускладнена дуже через утечу Сельдена, через відносини між ним і Барімором. Це ви дуже добре вияснили, хоч я теж уже був прийшов до того самого висновку, незалежно від вас.
— Тоді, коли ви мене відкрили на степу, ціла справа була для мене вже зовсім ясна. Я тільки не мав жадних доказів, щоб переконати присяжних. Навіть замах Степльтона на льорда Генрі, який скінчився смертю нещасного каторжника, не допоміг нам багато в тому, щоб обвинуватити Степльтона в убивстві. Здавалось, не було иншого виходу, як ужити льорда Генрі як принаду й захопити Степльтона на гарячому вчинку. Ми так і зробили, і ціною великого переляку для нашого клієнта ми доконали Степльтона. Що льорд Генрі мусів перейти через це, признаюсь — моя вина, але ніхто не міг передбачити дійсно страшного вигляду пса, ані вгадати, що буде такий туман, що сховає із початку його від нас. Доктор Мортімер і спеціялісти запевняють мене, що це пройде безслідно. Довга подоріж заспокоїть нашого приятеля й допоможе йому забути і свою любов, бо він був щиро закоханий, і найсумніща сторона цілої пригоди для нього лежить власне в цьому.
— Степльтон без сумніву мав великий уплив на свою жінку, але до деякого ступня: коли хотів безпосередно притягти її до злочинства, він наскочив на абсолютний опір. Вона пробувала багато раз перестерегти льорда Генрі, не зраджуючи при тому свого чоловіка, якого вона, безперечно, любила або боялась. Що в Степльтона була гаряча кров під замаскованою холодною й байдужою, зверхністю, видно з тої сцени заздрости, від якої він не міг утримати себе навіть і тоді, коли це могло зруйнувати всі його пляни.
— Коли прийшло до кризи, жінка Степльтона несподівано повернулася проти нього. Вона довідалася про смерть каторжника і знала, що пес був схований коло хати того вечора, коли льорд Генрі мав у них вечеряти. Вона почала обвинувачувати його в злочинстві, з цього виникла сцена, під час якої він уперше довів до її відома, що в неї була суперниця, Льора Ляйонс. Тут уся любов її повернулась у ненависть, і Степльтон зрозумів, що вона зрадить його. Отже він прив'язав і замкнув її в тій надії, що, коли ціла околиця припише смерть льорда Генрі прокляттю, яке повисає над його родом, то він переконає жінку, щоб вона помирилася з дійсностію й мовчала про те, що знала. Тільки, гадаю, він тут помилявся: навіть, як би нас тут не було, доля його була рішена, бо жінка еспанської крови не подарує так легко зради. А тепер, мій любий Ватсоне, я, здається, не поминув нічого, і вам тепер усе ясно?
— Все ясно, лишається лиш одна трудність: як би Степльтон дістав спадщину, як би він міг пояснити, що він спадщинник, жив під чужим ім'ям так близько коло маєтку? Як би він міг заявити претензії на спадщину, не викликаючи тим підозріння?
— Це дуже велика трудність, і я боюсь, що ви занадто багато вимагаєте від мене, жадаючи, щоб я вам відповів. Минуле й сучасне входить у обсяг моїх дослідів, але, що людина може зробити в будучому — тяжко відповісти. Пані Степльтон чула від нього три ріжних комбінації: він міг вернутись до Південної Америки, установити свою ідентичність перед британською владою там, і звідти заявити претензії на спадщину; або начас короткого перебування в Льондоні, потрібного для полагоди своїх справ, міг передягатись і маскуватись; або ж міг виставити якогонебудь співучастника, давши йому папери й докази, і потім поділитися з ним спадщиною. Наскільки ми його знаємо, то не може бути сумніву в тому, щоб він не знайшов якогось виходу з цієї трудности.