Пес Баскервілів/14
| ◀ XIII. Розставлені сіти | Пес Баскервілів XIV. Пес Баскервілів |
Закінчення ▶ |
|
Одним із недостач Шерльока Гольмса, коли це можна було назвати недостачею, — було те, що він дуже неохоче ділився своїм пляном із иншими аж до самого менту його виконання. Це було почасти наслідком його автократичної вдачі, бо він любив володіти й дивувати близьких йому людей; почасти це було також наслідком його професіональної обережности. Як не як, а це дуже мучило тих, хто був йому підввладний. Я часто страждав від цього, але, здається, ніколи так дуже, як того вечора, підчас нашої їзди серед цілковитої пітьми з Кумб Трасей. Перед нами була велика битва, ми готові були нарешті робити останні рішучі кроки, але й досі Гольмс нічого не сказав, і я міг тільки вгадувати яким шляхом піде наша акція. Мої нерви дійшли до вершка напруження, коли, нарешті, холодний вітер подув нам ув обличчя, і порожні темні простори по обидва боки вузенької дороги дали мені знати, що ми знов на степу.
Розмову нашу стримувала приява візника найнятої брички, так що ми були примушені говорити про звичайні речі, тоді коли нерви наші були напружені від зворушення й чекання. Мені стало легше, коли ми, нарешті, поминули оселю Франклянда і почали наближатись до замку й до сцени, де мала відогратись подія. Недалеко від брами, ми вилізли з брички заплатили візникові, одправиди його назад до Кумб Трасей, а самі подалися пішки до оселі Степльтона.
— Ви маєте зброю, — спитав Гольмс у Лєстрада.
Той усміхнувся:
— Поки я маю на собі штани, то в штанях маю кишеню, а поки маю кишеню, то в кишені маю револьвер.
— Добре! Ми з Ватсоном теж озброєні.
— Ви дуже бережетесь, щоб нічого не сказати про саму справу, містер Гольмс. Від чого ж почнемо?
— Почнемо від того, що будемо чекати.
— Слово даю, місце щось не дуже веселе, — сказав Лєстрад, глянувши навкруги, і аж здрігнувся, таким сумом віяло від горбів, укритих камінням і хмарою туману, що лежала над Ґремпенськім багном. — Десь перед нами світиться.
— Оце туди ми і йдемо. Будь ласка, йдіть навшпиньки й не розмовляйте голосно.
Ми тихенько підійшли далі, так, може, яких двісті кроків, і тут Гольмс припинив нас.
— Так буде добре, — сказав він, — ці каміння заховають нас від стежки.
— Ми тут чекатимемо?
— Тут засядемо на чати. Ви, Лєстраде, в оцю ямку. Ви були в хаті у Степльтона, Ватсон, правда? Можете сказати, де які вікна? Звідки, наприклад, оці вікна з маленькими шибками, оці з краю?
— Здається, з кухні.
— А оте, де світиться?
— Це напевно з їдальні.
— Віконниці не зачинені, ви краще знаєте дорогу. Що, як би ви тихенько підповзли до вікна подивитись, що вони роблять. Тільки ради Бога, щоб вони не помітили вас.
Ледви ступаючи і крадучись у тіни, яка падала від низької стіни, що йшла навколо саду, здовж стежки, я наблизився так, що міг бачити в вікно, що там робилось.
У їдальні були тільки льорд Генрі і Степльтон. Вони сиділи один проти другого, коло круглого стола, обидва боком до мене, перед ними була кава й вино, обидва курили сиґари. Степльтон щось дуже жваво говорив, льорд Генрі був блідий і мовчазний. Може в нього тяжіла думка про самітний поворот додому степом.
Як я так дивився якийсь час, Степльтон устав і вийшов із кімнати, а льорд Генрі тимчасом відхилився в свойому кріслі й пускав далі дим зі своєї сиґари. Я почув скрип дверей і швидкі кроки по подвіррі по той бік стіни, за якою я присів; глянувши через паркан, я побачив Степльтона в кінці садка, коло дверців якоїсь прибудови до будинку. Він повернув ключ і ввійшов туди, і так хвилину знов вийшов. Мені почулося звідти якесь шкряботіння, але двері швидко зачинилися, клацнув замок, і він знов перебіг повз стіну і ввійшов до хати. Тоді я тихенько вернувся до своїх і оповів, що бачив.
— Так кажете, Ватсоне, що пані немає з ними? — спитав Гольмс.
— Немає.
— Де ж вона може бути, коли більш ніде не світиться?
— Не можу собі вявити, де вона може бути.
Я вже сказав, що над великим Ґремпенськім болотом поліг густий білий туман. Він помалу посувався в наш, бік, низькою але, збитою с уцільною стіною. Місяць зійшов, і в його світлі туман виглядав наче поле снігу, на якому де-не-де стирчали островами каміння. Гольмс увесь час дививсь, як він помалу стелився, і нетерпляче бурчав:
— Він сунеться на нас, Ватсоне.
— А хиба що?
— Дуже зле, справді зле. Єдина річ, яка могла стати на перешкоді моїм плянам. Тепер льорд Генрі не забариться, вже десята година, наш успіх, ба навіть, може, його життя може залежати від того, чи він вийде заки туман постелиться стежкою.
Ніч була ясна й зоряна, а неповний іще місяць кидав мнягке непевне світло. Будинок стояв темною масою перед нами, різко виступаючи димарями й гостроверхим дахом на сріблястому небі. Широкі смуги жовтого світла лилися з вікон на садок і простягались на степ. З кожною хвилиною біле море туману, яке покривало вже всю долину, насувалось близче і близче до будинку. Гольмс нетерпляче вдарив рукою по каменю, за яким ми ховались.
— Якщо він не вийде за чверть години, туман закриє стежку. За пів години ми нічого на крок перед собо не бачитимемо.
— Може, перейдемо на вище місце.
— Так, я гадаю, це буде краще.
Ми відійшли, може, на пів милі од будинку, але туман усе насувався.
Ми одійшли занадто далеко, — сказав Гольмс, — ми рискуємо тим, що на нього нападуть швидче, ніж він порівняється з нами. Що б там не було, ми мусимо лишитись тут, де сидимо тепер. — Він нахилився до землі і притулив вухо. — Слава Богу, здається, він іде.
Швидкі кроки почулися здалеку й порушили німу тишу. Присівши між камінням, ми не зводили очей із білої хмари туману, яка стояла саме перед нами. Кроки наближались, і з туману, мов із за завіси, виступив чоловік, якого ми ждали. Він здивовано оглянувся, виступивши з туману у ясну зоряну ніч, швидко пішов повз місце, де ми лежали, і потім на гору за нами, де вилася стежка в напрямі до замку. Ідучи, він оглядався на всі боки, видно було, що був неспокійний.
— Шш… — прошепів Гольмс, і я почув клацання зведеного курка, дивіться уважно, йде!
Зі середини білої хмари туману чути було постійне шкряботіння, яке більш і більш наближалось; туман кінчався, може, за кілька десять кроків від нас, і ми втупили в нього очі, не знаючи, яке саме страхіття вискочить звідти на нас. Я глянув на хвилину на Гольмса, коло якого я лежав: він був блідий, очі при місячному світлі блищали, але раптом він нахилився наперед, лице застигло й губи розкрилися. В ту, саму хвилину Лєстрад скрикнув і кинувся лицем до землі. Я скочив на ноги, рука з револьвером заніміла, думки мої спаралізувала страшна примара, яка вискочила на нас ізза туману. Це був пес, величезний, чорний як вугілля пес, якого людські очі ще не бачили. Роззявлена паща світилась, очі блищали й горіли страшним синім світлом, морда, вуха й, шия виразно вирізувались на тлі цього мертвого надзвичайного світла. В найбільш гарячковому сні не можна було б уявити собі щось ще більше страшне, більш пекельне й жахливе, ніж ця чорна постать хорта і скажена морда, яка вискочила на нас із туману.
Великими кроками перебіг він повз нас, стрибаючи по стежці, слідом за льордом Генрі. Ми так були спаралізовані жахом, що дозволили йому поминути нас, швидче ніж опамятались. Тоді, разом Гольмс і я, вистрелили. Пес страшенно заскавчав, видно, що хоч бодай один із нас поцілив його, але не спинився й біг далі. Далеко на стежці ми побачили, як льорд Генрі з блідим обличчям, руками, піднятими до гори, стояв безпомічно й дивився на звіря, що наближався до нього.
Те скавчання пса прогнало ввесь наш страх: коли ми могли зранити його, то, певно, могли його і вбити. Ніколи я не бачив, щоб хто коли так бігав, як Гольмс тої ночі: я швидко бігаю, але він випередив мене настільки, наскільки я випередив Лєстрада. Льорд Генрі скілька раз скрикнув, і ще заки я добіг, пес із гарчанням кинувся до нього, звалив його з ніг і вхопив за горло. Але в ту ж мить Гольмс всадив йому в бік всі п'ять набоїв, які йому ще лишились. З останнім скавчанням пес перекинувся на спину, конвульсійно в останній аґонії рухаючи лапами, а тоді без життя повалився на бік. Я підбіг, задихавшись, і притулив револьвер до гидкої голови, що світилася страшним ссяйвом, але це було вже непотрібне, — хорт був уже неживий. Льорд Генрі лежав без памяти, де впав, ми розірвали йому комір, і Гольмс відітхнув із полегкости, як запевнився, що не було рани, і що поміч прийшла саме на час. Повіки льорда Генрі затремтіли, і він зробив слабе зусилля, щоб поворухнутися. Лєстрад встромив йому до рота свою пляшку з горілкою, і за хвилину перелякані очі глянули на нас.
— Господи, — промовив він. — Що це таке? Що це було?
— Що було, те було — а, вже немає. Ми доконали фамілійну примару й навіки.
Самим тільки зростом і силою це було страшне створіння, що мертве простяглось коло нас. Не зовсім хорт і не зовсім доґ, але, мабуть, сумішок обох, довгий, сильний, завбільшки у львицю. Навіть тепер іще, в мертвого, паща світилася синім світлом, а глибокі, хоч і невеликі, очі були обведені вогнем. Я доторкнувся рукою морди, і мої власні пальці засвітились у темряві.
— Фосфор, — сказав я.
— Мусить бути якийсь дуже дотепний препарат із фосфора, — сказав Гольмс, нюхаючи його, — бо нічого не чути, він не ставав на перешкоді нюхові собаки. Ми дуже провинились перед вами, льорде Генрі, що так вас налякали. Я був приготований зустріти пса, але не такого страшного, як оцей. Крім того, туман дав нам дуже мало часу, щоб зустріти його.
— Ви врятували мені життя.— Наразивши вас на небезпеку. Маєте силу встати?
— Дайте мені ще раз ковтнути тої горілки, і я буду готов до всього. Отак! Тепер поможіть мені встати. Що ви збіраєтесь робити?
— Ми вас тут лишимо, ви не маєте сили до дальших нічних пригод. Коли ви почекаєте трохи, то хтось із нас піде з вами додому.
Він спробував встати на ноги; та все ще був дуже блідий і тремтів цілим тілом. Ми помогли йому дійти до каменя, він сів, та все ще трусився.
— Тепер нам треба йти, — сказав Гольмс, — треба докінчити роботу, кожна хвилина дорога. Нам треба захопити Степльтона. Та я готов закластися один проти тисячі, що його немає в хаті, — казав Гольмс, як ми швидко йшли стежкою в напрямі до будинку. — Наші вистріли мусіли сказати йому, що все покінчене.
— Ми були досить далеко, а потім туман мусів заглушити їх.
— Ні, ні він ішов слідом за собакою, щоб відкликати її, в тому ви може те бути певні. Ні, ні, напевно він уже досі втік. Але обшукаємо будинок, щоб запевнитись.
Вхідні двері були відченені, так що ми кинулись до середини, і нашвидку оглядали одну хату за другою, на превеликий переляк старого слуги, який, трусячись, попався нам у коридорі. В цілому будинку було темно, і світилося лише в їдальні. Гольмс схопив лямпу, і не лишив кутка необшуканого. Але ні Степльтона, ані пані ніде не було. Про те, на першому поверсі одні двері були замкнені на замок.
— Тут хтось є, — крикнув Лєстрад, — я чую, щось ворушиться, одчиніть ці двері!
Ледве чутний стогін і якийсь шелест донеслися до нас зі середини. Гольмс ударив ногою у двері, як раз вище замка, й вони розчинились. З револьверами в руках ми всі троє вскочили в хату. Степльтона тут також не було, але перед нами була фіґура, настільки дивна й несподівана, що ми довго стояли здивовані перед нею.
Кімната ця була владжена, як музей; по стінах були вітрини з колєкціями метеликів, ріжних мух, збірання яких було розвагою цього небуденного злочинця. По середині була деревлянна кольона, яка підтримувала старий струхлявілий уже сволок. До цеї кольони була прив'язана фіґура, така замотана й закручена у простирала і ковдри, що відразу не можна було сказати, чи то була жінка, чи чоловік. Одним рушником вона за горло була прив'язана до стовпа, другий закривав нижню частину обличчя, так що видно було тільки чорні великі очі, повні горя, сорому й якоїсь запитливости. В одну мить ми порозмотували й порозвязували всі рушники і простирала, і пані Степльтон, посовгнувшись, упала додолу.
— От звір! — скрикнув Гольмс. — Лєстрад, дайте вашу пляшку з горілкою! Посадіть її у крісло! Вона зомліла від знущання і втоми!
Вона знов одкрила очі:
— Він живий? — спитала. — Урятувався?
— Він не може урятуватись від нас, пані.
— Ні, ні, я не про чоловіка! Льорд Генрі, живий?
— Живий.
— А пес?
— Убитий.
Вона з, полегкістю зітхнула.— Слава Богу, слава Богу! А той проклятий! Подивіться, що він зробив.
Вона одкотила рукав, і ми побачили, що руки її були в синяках і смугах.
— Але це все байдуже, все байдуже! Він душу мою замучив, серце розтоптав. Я все могла знести, знущання, самотність, отруєне життя, все, поки я могла мала надію, що він мене любить, але тепер я знаю, що і в цьому він мене дурив і сміявся.
Вона гірко плакала, як говорила.
— Він зробив вам, пані, багато зла, — сказав Гольмс, — скажіть же тоді, де нам його знайти. Коли ви йому допомагали колинебудь у злих вчинках, то поможіть нам тепер, щоб вирівняти їх.
— Є тільки одне місце, куди він міг утекти, — відповіла вона, — у стару шахту на острові посеред Ґремпенського болота; там він готував собі схованку, на всякий випадок. Я думаю, що він лише туди втік.
Туман застилав вікна, мов білою вовною. Гольмс освітив його лямпою.
— Подивіться, — сказав він, — цеї ночі ніхто не знайде дороги в Ґремпенському болоті.Вона засміялась. Очі її й зуби хижо заблищали.
— Туди він міг знайти дорогу, але ніколи не знайде звідти. Як він може побачити тичини, що показують стежку? Коли б я тільки була могла повитягати їх у свій час, тоді він був би в вашій владі.
Нам стало ясно, що, поки не розійдеться туман, всі шукання були безнадійні. Лєсград лишився тим часом тут доглядати, а Гольмс і я пішли з льордом Генрі до замку. Тепер ми мусіли дати йому пояснення про Степльтонів, але він сміливо приняв удар, довідавшись усе про жінку, яку він полюбив.
Про те, нічна пригода так уплинула на його нерви, що до ранку ще в нього появилася висока гарячка, і його врятував тільки доктор Мортімер. Коли льорд Генрі видужав, вони вдвох поїхали в довгу подоріж навколо світу, і лише після тої подорожі льорд Генрі став тим самим веселим молодим чоловіком, яким був перед тим, заки став власником цього нещасного маєтку.
— Це варто того, щоб скупатись у багні, — сказав він. — Це чобіт льорда Генрі, який був щез у Льондоні.
— І Степльтон кинув його тут, як тікав.
— Певне, що так. Він мав його в руці, як пускав собаку за слідом льорда Генрі, а тікаючи, як догадався, що сталось, все ще держав його в руці, і тільки тут кинув. Так що ми знаємо, що до цього місця він таки добіг.
Але більше ніж це, ми так ніколи й не довідались. Слідів на болоті не можна було бачити, бо вони швидко розпливались, а на твердому ґрунті ми також нічого не побачили, хоч і як дивились. Коли вірити тому, що казала земля на острові, то Степльтон ніколи не ступив ногою на твердий ґрунт, до якого він тікав у тумані минулої ночі. Десь на дні великого Ґремпенського болота, у гнилому, чорному багні, яке засмоктало його, знайшов свою могилу цей жорстокий чоловік. На острові ми знайшли багато слідів його попереднього перебування, тут проживав і його пес. Там була покинена й занедбана шахта, коло якої стояло кілька зруйнованих хаток, де колись жили шахтярі. В одній із них був прикований ланцюг, а коло нього навкруги багато обгризених кісток, отут певне він ховав свого союзника. Недалеко лежав кістяк невеличкої собачки ще з клаптями рудої шерсти.
— Ця собака, — сказав Гольмс, — то, даю слово, кудлатенький песик Мортімера. Бідний доктор, він уже його ніколи не побачить. Отже, здається, в цьому місці немає більш таємниці, якої б ми вже не вгадали. Він міг сховати свого пса, але не міг зацитькати його голосу, і звідси розтиналось те завивання, яке неприємно було чути навіть серед білого дня. Як що до чого, то він міг тримати пса и коло своєї хати, але то завжди був риск, і тільки в останній день, який він уважав кінцем усіх своїх зусиль, він зважився це зробити. Осьде у бляшанці те фосфорове мастило, яким він мастив уночі пса. Думка ця без сумніву впала йому з фамілійного переказу про пекельного пса. Він тим хотів перелякати льорда Чарльза на смерть. Не дивно, що нещасний каторжник біг і кричав несвоїм голосом, таксамо, як і льорд Генрі кричав, і кожен із нас зробив би, те саме, як би вгледів таке страхіття поночі на степу. Це була хитра вигадка, бо мало того, що він цим міг загнати на смерть свою жертву! Хто з мужиків міг насмілитись довідуватись про це страшне створіння, вздрівши його на степу? Я вам ще в Льондоні казав, Ватсоне, і тепер кажу, що ніколи ще досі нам не пощастило звалити такого небезпечного звіря, як цей, що лежить там на дні, — і він показав рукою на болото, що простяглось, скільки видко було, і зливалося з рудими горбами на степу.