Пес Баскервілів/12
| ◀ XI. Чоловік на скелі | Пес Баскервілів XII. Смерть на степу |
XIII. Розставлені сіти ▶ |
|
Хвилину або дві я сидів не дихаючи, ледви довіряючи своїм вухам. Тоді свідомість і голос вернулися до мене, і гнітюча вага відповідальности, здавалось, в одну мить із мене скотилася. Цей холодний іронїчний і проникливий голос міг належати лиш одній людині на цілому світі:
— Гольмс, — закричав я, — Гольмс!
— Виходьте, — сказав він, — і будь ласка, будьте обережні з револьвером.
Я спинився на дверях. Гольмс сидів на камені недалеко, і його сірі очі так і сміялись, як він дивився на моє зхвильоване обличчя. Він схуд трохи і засмалився на сонці й на вітрі, але так, то був свіжий і здоровий; одягнений у костюм із волохатого сукна і такий самий кашкет, він виглядав, як кождий инший турист на цьому степу, — з тим питомим йому, чисто котячим нахилом до чистоти, що була одною з характерних рис його особи: він був чисто виголений і мав бездоганно свіжу сорочку, зовсім неначе в Льондоні.
— Ніколи в мойому життю нікому я так не зрадів, — сказав я, стискаючи йому руку.
— Або нікого так не сподівався, га?
— Справді, мушу признатись.
— Здивовання було не тільки з вашого боку, запевняю вас. Я й гадки не мав, що ви винайшли мою тимчасову схованку, а ще менше сподівався я, що ви сидите тут, аж поки не був кроків за двацять від дверей.
— Певне, пізнали мої сліди?
— Ні, Ватсоне, боюсь, що я не міг би відрізнити ваших ніг від инших, але якщо ви серіозно бажаєте сховатись від мене, то купуйте свої цигарки в иншому місці; бо коли я бачу окурки з маркою Брадлєй, Оксфорд-Стріт, то знаю, що мій друг Ватсон десь недалеко. Онде бачите, край стежки ви кинули її, напевне, в найважніщий момент, тоді коли атакували порожню руїну.
— Правда.
— Я так і думав, і знаючи вашу впертість, був переконаний, що ви десь засіли і зі зброєю в руках чекаєте господаря хати. Так ви справді думали, що я каторжник?
— Я не знав, хто ви, але постановив дізнатись.
— Дуже добре, Ватсоне, дуже добре. А як же ви мене винайшли? Певне, бачили мене вночі. Тоді, як ловили каторжника, коли я був настільки необережний, і не завважив, що місяць сходить за мною.
— Так, я вас тоді побачив.— І напевно обшукали всі передісторичні оселі, поки знайшли цю?
— Ні, вашого хлопця простежили, і це мені дало ключ, де вас шукати.
— Старий пан із телєскопом напевне. Я довго не міг зрозуміти, що то таке, а то сонце відбивалось на сочки його струменту.
Він устав і заглянув до середини хати.
— Ага, я бачу, Картрайт приніс мені харчі. А це що таке? Так ви були в Кумб Трасей?
— Так.
— Бачилися з панею Льорою Ляйонс.
— Еге.
— Добре, наші досліди, очевидячки, пішли паралельно і, коли ми обєднаємо наші результати, то гадаю, будемо мати досить певні відомости.
— Ну, я від цілого серця радий, що ви тут, бо справді й відповідальність, і таємниця робились занадто важкими для моїх нервів. Але відкіля ви тут узялися, і що ви тут робили? Я був певний, що ви в Льондоні і працюєте.
— Я того й хотів, щоб ви так думали.
— Так ви мною користуєтесь і все таки не довіряєте мені? — сказав я з досадою, — мені здавалось, що я заробив собі на ваше довірря.
— Голубе мій, ви були неоцінний для мене в цьому випадку, як і в багатьох инших, і прошу вас вибачити мені, коли від вас що ховав. В дійсности я робив це трохи для вас самого, бо маючи на увазі, що ви тут були в небезпеці, я й приїхав сюди, щоб роздивитись справу як слід самому. Як би я ввесь час був із льордом Генрі і з вами, то ясно, що мої погляди були б ті самі, що й ваші, а приява моя попередила б нашого ворога, щоб був обережним. А так, як тепер, я мав повну волю ходити, як я хотів, чого б я не міг робити, як би був із вами в замку, і міг лишатись невідомим фактором, готовим раз-у-раз в критичний момент кинути всю свою вагу на терези.
— Але чому ж ховатись від мене?
— Бо то б нічого не помогло справі, як би ви знали, де я, і тільки повело б до того, що мене тут би відкрили. Ви б хотіли мені сказати те або инше, або з доброго вашого серця хотіли б полегшити моє життя тут, а все це було б непотрібний риск. Я привіз зі собою Картрайта, — пам'ятаєте малого хлопчину з бюра побігущих, — і він задовольняв усі мої скромні потреби: свіжий хліб і чистий комірець, чого ж іще потрібно? Крім того, він постачав мені зайву пару очей і пару дуже бистрих ніг, і те й друге було дуже цінне.
— Тоді всі мої доклади пропали дурно.
Голос мій затремтів, як я пригадав собі, з якою дбайливістю й гордощами я складав їх.
Гольмс вийняв пачку паперів із кишені.
— Ось де ваші доклади, голубе мій, і дуже вважно перечитані, можу запевнити вас. Я поробив чудові заходи, і доклади доходили до мене, спізняючись на один тільки день. Я мушу поздоровити вас із надзвичайною збагливостю й розумом, які ви показали в такому надзвичайно трудному і складному випадку.
Мене не кинуло ще було почуття образи від того, що Гольмс ховався переді мною, але його теплі слова прогнали ремство з мого серця. У глибині душі я почував, що його правда в тому, що казав, і що дійсно для нашої справи краще було, щоб я не знав, що він був на степу.
— От і добре, — сказав він, побачивши, що тінь невдоволення сходила з мого обличчя. — Тепер скажіть мені про результати вашої візити до пані Льори Ляйонс; мені не трудно було догадатись, що ви до неї їздили, бо я вже розумію, в Кумб Трасей вона одна може бути нам користна для справи. В дійсности, як би ви не поїхали до неї сьогодня, дуже можливо, що я пішов би був до неї завтра.
Сонце зайшло, і темрява спустилась над степом. Ставало холодніще, і ми ввійшли до хати, де було тепліще. Тут, сидячи в сутінку, я оповів Гольмсові свою розмову з панею. Він такий був зацікавлений, що я мусів дещо повторяти по двічі, поки він задовольнився.
— Це дуже важно, — сказав він, коли я скінчив, — це заповнює те місце, якого я ніяк не міг звязати докупи в цій дуже складній справі. Вам може відомо, що між цею панею і Степльтоном існує інтимна близькість.— Я докладно не знаю про інтимну близькість.
— Тут не може бути жадного сумніву. Вони сходяться, листуються, між ними є цілковите порозуміння. Це нам дає дуже сильну зброю в руки. Як би мені лише вдалося приєднати на наш бік і його жінку…
— Його жінку?
— Тепер я вам дам деякі відомости в відповідь на все те, що ви мені давали. Пані, яку тут скрізь мають за сестру Степльтона, є в дійсности його жінка.
— Господи милосерний, Гольмсе! Чи ви певні в тому, що ви говорите? Як він міг дозволити льордові Генрі закохатись у ній?
— Те, що льорд Генрі закохався, нікому не шкодить, крім нього самого. Степльтон же дуже сильно додивлявся, щоб не дозволити льордові Генрі піти далі, як ви це самі завважили. Я повторяю, що ця пані його жінка, а не сестра.
— На що ж ця складна облуда?
— Бо він передбачав, що вона йому далеко більш буде корисна, як вільна, незамужня жінка.
Всі мої інстинктивні підозріння й непевні передчуття раптом прийняли виразну форму і зосередились на природникові. Мені здавалось, що в цьому спокійному сірому чоловічку в солом'яному брилі з зеленою сіткою я побачив щось страшне, — безмежний терпець і хитрощі, приємну усмішку на лиці і злочинство в серці.
— Так то він наш воріг, він слідкував за нами в Льондоні?
— Так мені здається.
— А пересторога мусіла бути від неї?
— Певно.
Привид злочинства напіврозгаданий, напів ще незрозумілий виринув із темряви, яка мене оточувала так довго.
— Та чи певні ви в тому, Гольмсе? Як ви знаєте, що вона йому жінка?
— Бо він був раз настілько необережний, що сказав вам уривок зі своєї дійсної біоґрафії, коли вперше зустрівся з вами. Думаю, що він не раз цього жалкував. Він таки був учителем у північній Анґлії, а ні про кого так легко не можна ніколи довідатися, як про вчителя. При помочі шкільних аґентів і бюр можна установити ідентичність якої хочете людини, що хоч раз була в цій професії. Деякі досліди показали, мені, що школу його закрито при дуже неприємних обставинах, і що власник її — він тоді звався инакше — щез зі своєю жінкою. Це відповідало тому, що він вам казав. Коли я довідався, що той, що щез, був ентомольоґом, ідентичність була установлена.
Темрява прояснялась, але багато лежало ще в тіні.
— Коли ця пані його дійсна жінка, так куди ж паню Ляйонс притулите?
— Це одна з тих точок, на яку ваші розсліди кинули світло. Ваша розмова з тою панею дуже вияснила ситуацію. Я не знав про майбутній розвід її з чоловіком. У тому випадку, маючи Степльтона за нежонатого, вона гадала стати його жінкою.
— А як довідається, що помилялась?
— Ну, тоді, може, вона нам стане у пригоді. Нашим першим обов'язком мусить бути побачитися з нею обом нам, і то завтра. Чи не думаєте ви, Ватсоне, що ваша розлука з льордом Генрі не за довга? Ваше місце повинно бути в замку.
Останні червоні смуги зникли на небі, і на степ спустилася ніч. Кілька ледви помітних зірок заблимало на синьому небі.
— Одне ще останнє питання, Гольмсе, — сказав я, встаючи. — Тепер же вам, певне, не треба більш уже ховатись від мене. Що це значить? Чого йому треба?
Голос Гольмса трохи понизився, як він мені відповів:
— Це вбивсто, Ватсоне, холоднокровне, задумане, витончене вбивство. Не розпитуйте мене про подробиці, сітка моя опутує його так, як він опутав льорда Генрі, — з вашою допомогою він майже в моїх руках. Є одна лише небезпека, яка нам загрожує, а власне, що він зробить рішучий крок, а тим часом ми ще неготові. Ще день, найбільше два, і я буду приготований, а до того часу пильнуйте льорда Генрі так, як рідна мати пильнує свою хору дитину. Ваша подорож сьогодня виправдана, а про те я майже жалкую, що ви покинули його чшш… це що?
Страшний крик, неймовірний крик жаху пронизав тишу. В мене від його застигла в жилах кров.
— О, Господи! — крикнув я. — Що це таке? Що це значить?Гольмс скочив на ноги, і я бачив лише його високий сильний сілует на дверях, як він, нахилившись і висунувши голову наперед, дивився в пітьму.
— Чшш… чшш…, — прошепотів він.
Перше крик, хоч і був голосний, але долетів до нас десь іздалеку, тепер же він наближався все голосніще і близче до нас.
— Де воно? — прошепотів Гольмс. По тремтінню його голоса я догадався, що він, цей залізний чоловік, був збентежиний до глибини душі. — Де воно, Ватсоне?
— Там, здається, — показав я на пітьму.
— Ні, тут.
Зновь крик аґонії пролетів у темряві ночі, голосніще і близче, нїж коли. І новий згук домішався до людського крику, не то гарчання, не то завивання, досить музикальне і грізне, то дужче, то слабшее, наче далекий морський прибій.
— Пес! — скрикнув Гольмс. — Ходіть, Ватсоне, ходіть, не дай Господи, буде за пізно.
Ми кинулись прудко бігти степом, він наперед, я за ним. Але раптом десь між камінням, зовсім недалеко від нас прозгучав ще один розпучливий крик, а тоді слідом за ним, наче щось важко і глухо впало на землю. Ми спинилися і слухали. Та ні один згук не переривав уже більш важкої мовчанки безвітряної ночі. Я бачив, як Гольмс, наче збитий із пантелику, схопився за чоло. Він тупнув ногою об землю.
— Він побив нас, Ватсоне. Ми вже спізнились!
— Ні, запевняю вас, що ні.
— Дурень я був, що чогось іще чекав! А ви, Ватсоне, бачите, що вийшло з того, що ви покинули його самого. Але ми помстимось як що трапилось нещастя.
Ми побігли навмання крізь пітьму спотикаючись на каміння, продираючись через колючі кущі, вибігаючи на горби, збігаючи в балки, ввесь час у тому напрямі, звідки долетіли до нас страшні згуки. Кожен раз, коли ми вибігали на горб, Гольмс уважно розглядався навкруги, але тіни густо налягли на степу, і не видно було жадного руху на його сумному просторі.
— Чи ви бачите щонебудь?
— Нічого.
— А слухайте, це що таке?
До наших вух долетів тихий стогін. І ще один — з боку ліворуч. З цього боку положистий горб кінчався прямовісною скелею, що стреміла над балкою, заваленою камінням; на дні її лежало щось чорне якоїсь дивної форми. Коли ми підбігли, неясна форма приняла більш певні контури. Це була людина, що лежала ниць, голова підігнулась якимсь страшним неможливим кутом, спина зігнулась, і ціле тіло зобгалось, наче людина ця збіралася перекинутись по через голову. Так неймовірна була ця поза, що я в першій хвилині не усвідомив собі, що той стогін, який нас привів, був останнім, більш ні згука не було чути від темної фіґури. Гольмс нахилився і поклав на неї руку, але одскочив із викриком переляку. Засвітивши сірник, ми побачили, що пальці його були в крови, а від розторощеного черепа людини помалу розпливалася чорно-червона калюжа. В блимкоті світла від сірника ми побачили ще щось таке, від чого ми обидва ледве не зімліли: перед нами було тіло льорда Генрі Баскервіля.
Ні я, ні Гольмс не могли забути того рудого американського костюму з товстого волохатого сукна, в якому він був того ранку, коли ми вперше його побачили. Кинувши останнє світло, сірник блимнув і погас, а разом із ним наче погасли наші надії в серці. Гольмс застогнав, і обличчя його було таке бліде, що аж біліло в темряві.
— Я ніколи не подарую собі, що лишив його самого!
— Я більше винен, нїж ви, Ватсоне, — сказав Гольмс. — Для того, щоб закінчити цілу справу, щоб довести її, як слід до кінця, я втратив життя мого клієнта. Це найбільший удар, який спав на мене за цілу мою практику. Але як міг я думати, що він вийде сам на степ, не дивлячись на всі мої перестороги?!
— Господи, чути його крики, і які крики, і не спромогтися впрятувати його! Де ж той пес, що загнав його на смерть? Може, де притаївся між камінням? А сам Степльтон, де він? Він відповідатиме за це.
— А відповідатиме! Я йому не подарую! Щоб обидва, і старий льорд, і молодий пожили смерти: один умер від страху, побачивши звіря, другий знайшов смерть, тікаючи від нього! Тепер нам треба доказати звязок між ним і псом. Крім того, що ми чули його голос, ми не можемо навіть сказати, чи він існує, бо льорд Генрі, здається, убився, як упав. Але даю слово, який би він хитрий не був, той Степльтон, і дня не мине, щоб він не був у моїх руках.
Ми стояли над розчавленим тілом приголомшені несподіваною й безповоротною катастрофою, яка привела нашу довгу і нелегку працю до такого сумного кінця, і нам тяжо було на серці. Потім, як зійшов місяць, ми вилізли на скелю, звідки впав наш бідний приятель, щоб оглянути степ, напів срібний від місячного світла, напів темний. Далеко, за кілька миль, у напрямі Ґремпенського болота, світилося якесь жовте світло. Воно могло було світитися тільки з оселі Степльтонів, що була саме там. Я стис кулак, як глянув в той бік.
— Чому нам не арештувати його зараз таки?
— Нічого не поможеться. Ми можемо арештувати не на підставі того, що знаємо, а на підставі того, що можемо доказати. Як тільки зробимо який формальний крок, він може нам викрутитись.
— Що ж нам робити?— Завтра досить буде роботи, а сьогодня ми можемо лише віддати останню поміч нашому покійному приятелеві.
Ми спустилися разом у балку і підійшли до тіла, що виступало тепер різькою чорною плямою на білому від місяця камінні. Аґонія цих повикручуваних членів стисла моє серце спазмою болю, сповнила очі сльозами.
— Ми не донесемо його самі до замку, Гольмсе. Треба піти за кимнебудь. Що ви збожеволіли? Господи!
Нахилившись над трупом, Гольмс раптом скрикнув, потім підскочив, схопив мене за руку, зареготався і затанцював від радости.
— Борода! Борода! В нього є борода!
— Борода?!
— Це не льорд Генрі, це… так і є! Це мій сусід, каторжник!
З гарячковою поспішністю ми перевернули тіло так, що колюча борода стреміла догори. Тепер не могло бути жадного сумніву; це було дійсно те саме обличчя, яке дивилось на мене при світлі свічки зза скелі. Це був каторжник Сельден.
Тоді раптом я все зрозумів. Я згадав, як льорд Баскервіль казав мені, що подарував свою стару одежу Баріморові, а той, видно, дав її Сельденові, щоб переодягтися з тюремної. Траґедія смерти лишалась траґедією, але, принаймні, чоловік цей заслуговував смерть по законам держави. Я сказав Гольмсові свою думку.
— Отже одежа була причиною смерти бідняги! Ясно, що пса пущено за слідами льорда Генрі тим, що дано йому понюхати якусь частину його одежі, певно, чобіт, який у нього щез у готелю, і через те він і загнав цього чоловіка. Про те, тут є одна дуже дивна річ: як Сельден довідався в цій пітьмі, що пес був на його сліду?
— Він почув його.
— Почути пса на степу ще не досить, щоб довести такого сильного чоловіка, як був цей Сельден, до такого пароксизму страху, щоб він кричав, рискуючи, що його пізнають і зловлять. Із його криків пізнати було, що він біг досить довго після того, як довідався, що пес був на його сліду. Як же він довідався?
— Ще більша таємниця для мене є то те, чого пес був спущений сьогодня вночі? Я міркую, що він не ввесь час бігає вільно по степу. Степльтон не спустив би його, як би не мав причини думати, що льорд Генрі міг бути тут.
— Моя загадка трудніща за вашу, бо я гадаю, що ми незабаром будемо мати пояснення до вашої, тоді, як моя може назавжди лишитись нерозгаданою. Тепер питання, що зробити з цим нещасним тілом? Ми ж не можемо лишити його тут лисицям та воронам на поталу?
— Я міркую занести його в одну з цих руін, поки можна буде порозумітися з поліцією.
— Добре, я думаю, що вдвох ми донесем його. Дивіться, Ватсоне, а це що таке? Невже він сам іде сюди? Ну і сміливий! Глядіть, ні слова про наші підозріння, ні словечка, а то ввесь мій плян пропав!
Хтось наближався до нас степом, я побачив червоний жар від сиґари. Місяць світив на нього, і я пізнав постать і ходу природника. Він спинивсь, побачивши нас, тоді знов наблизився.
— Невже це ви, Др. Ватсоне, не може бути? Кого хочете сподівався бачити, тільки не вас тут, на степу вночі. А це що таке? Хтось ранений? Ні, не може бути? Не може бути, щоб це був наш приятель, льорд Генрі? Він кинувся до трупа й нахилився над ним. Я чув, як у нього захопило дух, і сиґара випала з руки.
— Хто… Хто це такий? — ледви вимовив він.
— Це Сельден, каторжник, що втік із Прінстовну.
Степльтон повернув бліде, як смерть, обличчя до нас, але з великим зусиллям переміг себе, і не виказав ні здивовання, ні розчаровання. Він гостро поглянув на Гольмса, тоді на мене.
— Господи! Яка пригода! Від чого він умер?
— Здається, розбив собі голову, падаючи із цих скель. Ми з приятелем гуляли тут, коли почули крик.
— Я теж почув крик, через те й прийшов сюди. Я стурбувався за льорда Генрі.
— Чого ж саме за льорда Генрі? — спитав я мимоволі.
— Бо я кликав його до нас сьогодня ввечері. Трохи здивувався, що він не прийшов і, почувши крики на степу, розуміється, стурбувався за нього. До речі, — очі його блиснули від Гольмса на мене, — чи ви не чули нічого більше, крім крику?
— Ні, — сказав Гольмс, — а ви?
— І я ні.
— Так чого ж ви тоді питаєте?
— О, ви знаєте ті історії, що мужики оповідають про пекельного пса і таке инше. Я думав, чи не було чути сьогодня вночі тих згуків про які вони кажуть, може, це злякало каторжника?
— Ми нічого такого не чули, — сказав я.
— А чим же ви пояснюєте смерть цього бідняги?
— Я не сумніваюся в тому, що від нагального страху він стратив розум і в гарячковому стані кинувся бігти, і от упав із цих скель і розбив собі голову.
— Це, здається, дійсно найбільш імовірне пояснення, — сказав Степльтон, — і мені здалося, що він із полегшенням зітхнув. — А ви що думаєте про це, пане Шерльок Гольмс?
Мій друг злегка вклонився.
— Ви як знаєте, хто я?
— Ми вас тут сподівалися бачити, відколи Др. Ватсон тут є. Ви саме настигли на траґедію.
— Справді. Я згоджуюся з моїм приятелем у поясненні, яке він дав, але повезу завтра з собою до Льондону дуже неприємні спогади.
— О, ви вже завтра їдете?
— Це мій намір.
— Я міркую, що ваш приїзд вияснить таємничі події, яких ми не могли тут зрозуміти.
Гольмс знизав плечима.
— Не завжди все так удається, як сподівається. Крім того, дослідувачеві потрібні факти, а не перекази. Тут же фактів не можна було дошукатись.
Мій приятель говорив своїм найщирійшим і найбільш одвертим і природним тоном. Степльтон дивився ввесь час на нього, не спускаючи очей, а тоді повернувся до мене:
— Я б запропонував перенести цього нещасного до мене в дім, але в мене сестра, це так може її налякати, що я не почуваю себе в праві це зробити. Я гадаю, що як ми накриєм його чимнебудь, то він може лишитися так до завтра.Так ми і зробили. Одмовившись від запросин Степльтона, Гольмс і я пішли в напрямі до Баскервільського замку, лишивши природника самого.
— От ми, нарешті, і зустрілися з ворогом, — сказав Гольмс, — коли ми йшли удвох степом. Які в нього нерви! Ви бачили, як він опанував собою, коли побачив, що не той, кого він ловив, попав у його сіти. То мусів бути страшний удар для нього, я вам іще в Льондоні казав, пам'ятаєте, що ніколи ще ми не мали ворога, більш гідного нашої зброї.
— Мені шкода, що він вас побачив.
— Мені також було шкода, але нічого не зробиш.
— Який це може мати вплив на його плян те, що він знає, що ви тут, як ви гадаєте?
— Може примусити його бути більш обережним, або може спонукати його до необдуманих кроків. Як усі хитрі злочинці, він може бути занадто самопевний і думати, що геть нас одурив.
— Чому ви не хочете арештувати його зразу?— Мій любий Ватсоне, ви так і родились на світ активною людиною, ви завжди хочете виявляти свою енерґію. Допустимо, що ми б арештували його оце тепер, що б ми з нього мали? Ми не можемо дати ніяких доказів проти нього. Отут і є вся його чортівська хитрість! Як би він користувався якимось иншим чинником, людиною, наприклад, то ми б могли добитись якихось фактів; але що нам із того, як ми витягнемо на світ цього великого пса? Це ж нам не допоможе покласти мотузку на шию його власника. Ми маємо лише здогадки й підозріння. Нас висміють у суді, коли ми з'явимося з такою історією і з такими доказами.
— А смерть льорда Чарльза?
— Знайдено мертвим без признаків насильства. Ви й я, ми знаємо, що він умер від переляку, і ми знаємо, що його злякало, але як ми примусимо дванацятьох тверезих присяжних повірити цьому? Які сліди лишила собака? Де знаки від її шелепів? Розуміється, ми знаємо, що собаки не кусають мертвих, і що льорд Чарльз був уже неживий, як пес догнав його, але ми маємо дати докази на це, а ми їх не маємо.— Ну, а оце тепер?
— Оце тепер також не багато краще. Тут знову немає прямого звязку між псом і смертю Сельдена. Ми ж пса не бачили. Ми чули його, але ми не можемо доказати, що він біг за його слідом. Ні, ми мусимо помиритися з фактом, що тут ми не маємо права арештувати, але що варто рискнути тим, щоб утворити таку можливість.
— Як же ви гадаєте зробити це?
— Я покладаю великі надії на те, що пані Льора Ляйонс, може, допоможе нам, коли їй буде вияснене становище. Та ще я маю свій плян. »Довліє дневі злоба його«, але я маю надію, що раніш ніж тиждень мине, моє буде зверху.
Я більш нічого від нього не міг витягнути, і так, заглиблений в думки, він прийшов разом зі мною аж до Баскервільської брами.
— Ви зайдете?
— Еге, тепер немає вже причини ховатись. Але ще одне останнє слово, Ватсоне, не кажіть нічого льордові Генрі про собаку. Нехай він собі думає про причину смерти Сельдена так, як ось Степльтон думає, і як ми думаємо. Тоді в нього будуть міцніщі нерви для того, через що йому доведеться завтра перейти, якщо він, коли не помиляюсь, запрошений до них на вечерю.
— І я теж.
— Тоді ви мусите відмовитись, і він мусить іти сам один. Це ми легко зробимо. А тепер я почуваю, що я добре голодний. Ходім.